І метушусь, і знову невпопад
Не знати що, шукаю в листопаді,
Потоптуючи сліпо листопад.
***
Відбіліли заметілі,
Відступили холоди,
Що тримали в чорнім тілі
Приморожені сади.
Від капіжі сніг, як сито.
Просіваю пережите,
А воно за миттю мить,
Ніби в бабине корито,
В три бурульки капотить.
Плине чайка на крижині,
І світлішає у плині
Небо рідного Дніпра.
І пора ладнати спінінг,
Блешені драяти пора.
Захлинаючись від піни,
У ярках досолов'їнне
Щось виспівують струмки,
Щось первісне і магічне,
Як і те, що ти мугичеш,
Протираючи шибки.
* * * * * * * * * *
З висоти осіннього листка
***
Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині вознісся.
як перед совістю народу
із поцілунком самогону
на всю невмиту і червону.
І, видихаючи вогонь,
волає зраджений невдаха:
– По-дайте в шапку Мономаха
хоч гривню з образом його!..
Проходять мимо. Бог подасть,
всіх обігріє, всім воздасть.
Шумить народ, ой, темним лісом,
шумить базар, підшитий лисом.
А над товарами товари,
які від дідька, від Яги,
і горбоносі, як хозари,
гудуть хозарами торги.
Торгують всі, хто як уміє,
стає товаром всенький світ,
ключі від нашої Софії,
ключі від Золотих воріт...
Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
де ні стежок, ані доріг,
де вже і сам не знає скільки
ночей і днів на свій поріг
бреде навпомацки Василько
криваво плачучи у сніг.
* * *
Щось ти, серце моє,
ой важке, загорьоване,
ніби всі, що не є,
позліталися ворони.
Вже нічому не раде,
ти вже так підупало,
ніби всі листопади
на тебе упали.
Може, це од вини,
може, строки прострочено,
може, голка сосни
дошиває сорочку.
Може, час пригадати
стіни отчої хати,
де безпутного сина
била часто лозина,
а синочка, як ангела,
мати, плачучи, гладила,
сподівалась сумна,
що нарешті весна,
як в сорочці, народиться...
Пресвята Богородице?
В тій біді, в тій нужді,
де все рвалось, все тонко,
Ти єдина тоді
їй світила іконкою.
Я молюсь на колінах
біля пекла внизу.
Передай їй від сина
покаянну сльозу.
* * * * * * * * *
Обранці музи
М. Слабошпицькому
Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні вуха у луни
не чують, як рубають древо
на дрова слуги Сатани.
А в пеклі співи, бидло в храмах
і приповідники при хамах,
і дідько розімлів у славі.
А натовп, над панами пан,
під тупоногі марші браві
несе поклони на майдан...
А Муза, як жона замучена,
чекає п’яного поета,
щоб диктувати не сонета –
свою заяву на розлучення
та уявляє крізь сльозу,
як водить покидьок "козу"
і "кізкам" баки забива,
цитуючи її слова.
То пригадає без хули
обранців, що були до нього,
коли сердито і надовго –
сороки вибились в орли,
поета світлого в труні,
що цілував їй ніжно руки,
і як у скорбній тишині
могильщик, як остання сука,
на нього стукав Сатані.
Згадає вузлики дротів
і як Зерову сніг білів
подушкою для вічних снів,
як засідала "тройка" п’яна
під чорним поглядом нагана
і як молилася зоря,
благала Трійцю про відстрочку,
і як Сосюра приміряв
на себе гамівну сорочку,
а з потойбіччя всіх дзеркал –
людини чорної оскал...
Прийшов обранець передсвітом,
І Муза, хоч яка сердита,
прощає, чаю налива,
бо що її сухі слова
без іскри Божої піїта.
* * *
Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.
Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої локшини,
хоч все нижче падає ціна
на усе високе і безцінне.
Веселюсь на нашій не своїй,
де в садку вишневім коло хати
так співають-плачуть солов’ї,
ніби їм у Празі помирати.
І мені у скверику старому
навіть заздрить визнаний піїт,
котрий при здоров’ї кам’яному
дивиться із каменю на світ.
* * *
Я ще й до себе не дожив,
а зір померк і пам'ять меркне,
втрачаю і живих, і мертвих,
кого люблю, кого любив.
І вже нічого не змінить,
мов обривається дорога,
і пізно щось просити в Бога
і навіть соромно просить.
* * *
Пив за Музу, пив за Пірра
І за себе як героя,
і забув, після якої
я поклявся пити в міру.
День короткий. Довгі тіні.
Все осіннє. Я осінній.
Щось писати намагаюсь,
над папером чистим каюсь
за гріхи свого пера,
і мені ночами сниться
непідкорена столиця,
неподолана гора.
Відчуваю: до мети
не дійти, замало віку.
Помолись за мене, Ніко,
і мене перехрести.
Не зітхай у спину гірко,
не кажи моїй рідні,
що призначена мені
вже без листя лавра гілка.
Коронує осінь крука,
круком каркає розлука,
День іде, немов прихворів,
як під гору, важко так,
як в рудій осінній формі
безпогонний товарняк.
* * *
Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із потойбіччя постає
в дзеркалі правдишнім і злішім.
Все, що проявилось, не здається
і не сниться, снилося колись,
все, як є. Достукалося серце –
двері відчиняються... Молись.
* * *
Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.
А якщо й піднімешся орлом,
все одно відчуєш в сьомім небі,
що та ж сама решка під крилом
і на тій же відстані від тебе.
І нічого вже не наверстати,
скоро пережите на віку,
пережите ніби нашвидку,
стиснеться до риски між "ку-ку",
гляне, як у люстро, перша дата...
Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
навертає випити за свято,
за його заплакану щоку,
за хвилину щастя на віку,
випити за пройдену дорогу
і за тих, яких не повернуть...
Не хвилюйся, дійдем до порога,
більше того, нас ще й підвезуть.
* * *
А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.
Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на крок.
Привітаємо, друже, осінні
чорні ночі для пізніх думок.
Пролетіли ми світлою вістю.
І тремтить сиротіючи віть,
і шумить, обростаючи листям,
вітер шумить...
* * * * * * * * * *
Ось твій час
* * *
Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.
Спливло туманами тепло,
і всі трамваї – як в депо.
І спить на лавці дерев’яній
на кулаці сусід мій п’яний,
якого я піднять би рад,
та не піднять, як листопад.
Ворожка-осінь шерхотить,
тасує карти, бубонить,
і кожна бубна випада,
як щось навіки із гнізда,
і розчиняється в тумані.
І перед люстром на світанні,
немов під поглядом сови,
дружина видиха зітхання
і павутинку запитання
висмикує із голови.
* * *
Згадаю маму біля двору,
її напучення і страх,
і як сльоза далекозора
тремтіла в мами на очах.
Усе збулось, як знала мама,
точніше, мамина душа,
адже на світі все те ж саме
і при вождях, і – торгашах.
Така ж надія на посіви,
те ж саме мило в букварі,
і над усім – чекання дива
аж до вечірньої зорі.
* * *
Штурману М. Юшку
Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч і море Канівське мілке,
хоч і серце вже таке важке,
що аж страшно сходить на Чернечу.
* * *
Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.
Ще до випускного балу
ми стареньку вчительку укрмови,
обступивши тісно, цілували,
а вона уперше нам – ні слова.
Навіть не сказала звичне "діти",
лиш ронила на підлогу квіти.
Біля дошки чорної повільно
розкришила залишок крейдини
і нічого нам не написала...
Ще до випускного балу
тихо, ніби тіні, ми стояли,
ніби нас у класі вже нема...
Чорна дошка. Вчителька німа.
* * *
Самота і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.
Випадає з рук весло.
А було ж колись, було, –
зверхнім оком молодця
чуб дививсь на гребінця,
був тугіший перевесла!
І чия ж ото рука
підняла, як Ахіллеса,
войовничого хвалька?
Це б чорняву чи біляву
заманити в тихий сад,
та стоїть, як третій зайвий,
поміж яблунь листопад.
* * *
Шубку скине,
погляд кине
і бровою поведе,
і холодною щокою
до моєї припаде:
– Я прийшла! Любов не жде!
І подушку переб’є –
всі папери розлетяться.
У мій бік покаже пальцем,
Музі скаже:
– Це моє!
Я його знайшла, помила,
у кіно колись водила
і до загсу довела,
тож посунься і не дуйся –
ти ж не Дуся із села.
* * *
Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.
Тому і хвалиться над стосами
паперу, списаного ним:
згорить Москва, згорить і Рим,
та не горітимуть рукописи!
Стара ця казочка, стара, –
вогонь гостріший від сокири,
і після нього ні пера,
ні успадкованої ліри, –
лише пустеля і над нею
лише міраж в очах Мойсея
та обгорілі корінці
тих слів, які були в кінці.
* * *
П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.
Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться добром,
і буде все, як на папері, –
клянусь папером і пером.
І шана буде! Ще й яка:
лаврова дірка од вінка!
І пам’ять вічна!.. На два дні...
Похвалять критики піїта.
І так похвалять, що аж квіти
усі пов’януть у труні.
Згадає слава неборака,
слізьми покрапа над труною
і – все!.. І – дощик стороною,
і навіть друзям нічим плакать.
* * *
Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!
Я не претендую й на своє,
і мені не треба вже нічого,
та зі мною невідступно жах,
бо здається, що й моя дорога
у таке ж нікуди, як в бомжа.
* * *
Ти п’єш розбавлене вино,
вино із мертвою водою,
після якого головою
вперед
виходять у вікно.
На кухні скиглиш, як підранок:
– А може, повернути краник,
прошепотіти:
Ось твій час,
пора... натиснути на газ
і мчати, мчати, як з гори
із сигаретою у роті,
і на останнім повороті
її у дідька прикурить...
Бо чорну ніч і чорний день
тобі не пережить, як крука.
Та ніч іде, і день іде,
і треба умивати руки
або намилювать шнурок
і придивлятись до гілок,
якщо багато нагрішив,
якщо узнати закортіло,
наскільки важче без душі
твоє важке гріхами тіло.
Як сумно вечоріє...
Як холодно світає...
* * *
Я підкидаю і ловлю п’ятак,
але розтиснути кулак
не кваплюся, –
орел чи решка?
Та будь-що буде, все одно
скажу, насмілюся нарешті
і, може, запрошу в кіно.
Сідлаю велик.