А все, що є, — це "майже", суцільна територія постмодернізму. Який, здається, жодним чином не стосується Ліотара, Дерріди чи Саїда, а, може, саме їх і стосується, тільки я не про те.
Я про те, що саме тут, на цій території, добачаю певні ознаки того, що я сам розумію як "пост-модерне", тобто перш усього "після-модерне" — таке, що прийшло після модернізму з його сутнісним прагненням модерності, новизни як відповідності часові, прагненням, зрештою, перерваним брутально, ззовні, з кров'ю, попелом і світовими війнами, а також диктатурами, концентраками й велетенськими етнічними чистками — так у цій частині світу було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм, будь-який — віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю, велика багатообіцяюча пустка.
Я розумію це "пост-модерне" і як недосформовану, але вже відчуту після-тоталітарність. Я розумію це також як постійну неототалітарну загрозу, амебу, що здатна заповнити
собою кожного в просторі і увесь цей простір разом. Історично модернізм кштаптувався водночас із тоталітарними політичними системами, не один із його чорних квадратів був утіленою спокусою "нової людини". Постмодернізм приходить після тоталітаризму, він аморфний, химерний, він почвара, що відповідає перехідному здезорієнтованому станові, розвалює колишню вісь, залишає тільки фрагменти вертикалі, світле майбутнє дотепно підмінює апокаліпсою.
Існує ще один вимір "пост-модерного" в нашій частині світу. Це фактор полікультурності, про який говориться багато, часто і доречно — тільки насправді ця полікультурність спроектована в минуле, вона була раніше, зараз вона після— полікультурність, ми маємо тільки сліди, тільки відбитки.
Маємо руїни (замків, святинь, фабрик, мостів, обсерваторій, найбільше руїн цвинтарів, адже немає нічого простішого, ніж захопити покинуті втікачами помешкання, але хто доглядатиме чужі могили?). Маємо руїни, це знаки "нашарування культур", це також знаки "нашарування антикультур", це вимушені ландшафтні колажі, це справжній постмодернізм, гра в цеглини буття, тільки не ми є гравцями в цій грі.
Маємо цитати — втрачених мов, письмен, діалектів, спалених рукописів, уривки віршів — фрагменти втраченої цілості, тільки не ми жонглюємо цими фрагментами. Маємо засилля міфології. Бо в цій частині світу міфологія компенсує історію, родинні перекази тут важливіші й достовірніші від підручників. Зрештою, історія тут сама є не більше, ніж різновидом міфології.
Нарешті, я розумію своє "пост-модерне" і як провінційне, маргінальне — в тому сенсі, в якому Центральна Європа ніколи не могла і не хотіла бути центром (що не заважало їй постійно запліднювати центри своєю живою спермою, перевертати системи цінностей, формувати потоки свідомості, але я зараз навіть не про цих блаженних вискочок, не про ворголів та шагалів), адже "Центральна Європа — це особливий стан душі, особливий спосіб ставлення до світу", каже мій приятель Кшиштоф Чижевський. А я наважуся додати: це така провінція, де кожен знає, що він насправді перебуває в самому центрі, бо центр є ніде і всюди водночас, а тому з вершин і низин власної робітні може цілком спокійно дивитися на все інше включно з Нью-Йорком чи якоюсь Москвою. Ось вона — відсутність будь-яких осей, ось людський хаотизм буття, суцільні "вузли сполучень" вертикального з горизонтальним і навпаки. І це мені подобається найбільше.
4
Власне кажучи, мені глибоко все одно, як це називають. Постмодернізм? Хай буде так. Ідеться насправді про інше.
Існує поклик життя, існує поклик смерті, і я реагую на них, як можу. Мене тягне то в один бік, то в другий, зі мною щось відбувається, я спостерігаю за змінами в собі самому, але я, на щастя, не можу керувати ними. Більше того — я не можу собі з ними порадити. Мені залишається писати. Мені залишається сподіватися, що у своєму писанні я адекватний своїм реакціям — на більше не претендую. Мені за остаточним підсумком не так важливо, як називають, кваліфікують, класифікують те, що в мене виходить... навіть, якщо в мене не виходить нічого.
Але я ніколи не погоджуся з тим, що в цьому світі вже все відбулося.
Мабуть, саме ця ознака дозволяє мені вважати, що постмодернізм (добре, назвімо це "постмодернізмом"!) — це там, де кожен із нас опинився сьогодні, це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися, територія "поміж" і "всередині", нікому-не-належний міжцивілізаційний, але й понадцивілізаційний простір, центральна діра в Європі, тектонічний зсув, пропадня, втрачений коментар до Галичини, зрештою, це сама Галичина, ущелина між тисячоліттями, це сміття всіх наших середмість, наша пам'ять, наша надія, наша самотність — ти залишаєшся наодинці з плутаними уривками, рядками, словами, з алкоголем, з гарячкою, зі сленгом і суржиком, з усіма мовами світу, з однією-єдиною мовою, тебе мордує любов, ненависть, жаль, секс, ти підлягаєш усім на світі людським хворобам і снам, думкам про смерть, про час і хаос, тобі щонайменше дві тисячі років, і ти все ще не написав бодай однієї пристойної книги.
Тобі кажуть "це — постмодернізм", ти киваєш у відповідь і знову поринаєш в очікування — тобі не пощастило, це дуже вразлива територія, це сама дійсність, але вона твоя.
__________________
1. Написано для конференції "Пост-модерн чи post mortem?" (Львів, січень 1999).