Коли додати сюди, що сторож, слухаючися наказу, не носив у школу води й не робив там нічого, то запевне можна сказати, що й учитель зрозумів, як начальство сердиться.
Не так легко було виконати другий пункт присуду. Хоч староста з старшиною навіть у волость кликали деяких батьків і намовляли їх забрати своїх дітей зі школи (додаючи до того, що за таким чи іншим дядьком було стільки чи стільки недоплатку, себто до "холодної" недалеко), хоч у школі було холодно, діти все ж ходили вчитися, і деякі батьки на перестороги та накази від свого начальства казали:
— А що я йому зроблю? Я йому кажу: покинь у школу ходити, старшина свариться! А він каже: мені треба вчителя слухати, а не старшини.
— Замічаєте, замічаєте, Михайле Степановичу? — питався писар у старшини, — замічаєте? Проти начальства возстановляє!
— Та як же вони там учаться в нетопленій хаті? Там же так холодно, що хоч вовків ганяй! — питався старшина у сторожа.
— А так: їх там багато збереться школярів, а хата маленька, то поки в школі сидять, то воно і нічого, — від духу нагрівається, та ще й усі в кожухах та в свитках.
— А сам мерзне?
— Коли мерзне, а коли хлопці йому носять з дому дрова, так топлять у себе.
— Що ж це? Звелів він їм, чи що, дрова носити?
— Де вам! Прокляті хлопці так улюбили його! І воду вони носять.
— А ти їм відер не давай! — звелів писар.
— Та я й не даю. З дому хтось приніс, тими й носять.
— А ти пильнуй: тільки котрий воду чи дрова принесе — по потилиці жени.
Нарешті зостався ще третій пункт присуду. Але ж тут ні старшина, ні хитромовний писар нічого не могли зробити. Поміг їм урядник, забігши на той час у волость.
— Што ж, как слєдство? — спитав він.
Ті розказали, що було.
— Нехорошо! — покрутив головою врядник. — Довжно вам приймать мери. Од вищой власті приказ — припаганду ловить і всячески преслєдовать. Неукоснительно старайтесь! А то будете винуваті.
І він дав їм інструкції.
Старшина з писарем трошки злякались і заходились щиріше "ловить припаганду".
Але ж скільки не допитувались, які розмови бувають у вчителя з селянами, ніхто нічого не сказав: чи то не хотіли, чи то справді нічого було казати. Один тільки рудий Гарасим помінився1 дещо розказати, якщо йому дадуть на чвертку, і справді з'ясував, що вчитель начебто казав йому, що непогано б старшину скинути геть.
— А про багатих нічого не казав? — спитався писар.
— Про багатих? — не розумів Гарасим. — Ні, про багатих казав... казав, що добре, якби всі були багаті...
— А книжок ніяких не давав?
— Книжок? Ні, давав і книжки всякі...
— Кому ж він давав? Які ж він книжки давав?
— Кому давав? Давав... Я вже того не знаю, кому саме він давав, тільки давав усякі...
— Ну, а ту... як її?.. пре... пра... та як бо, Хомо Григоровичу? — спитався старшина в писаря.
— Прикломація! — одмовив той.
— Еге, приломація! Так приломації тієї не говорив, не дєлав?
— Як? — спитався Гарасим. — Що воно таке?
Але того не знав і сам старшина з писарем. Тим вони кинули далі питатися, зрозумівши, що від Герасима великого не довідаєшся. Та й усякому було відомо, що Гарасим за чвертку й рідного батька продав би і що його ловлено в брехні на волосному суді, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за ці брехні. Але ж, не маючи кращого, можна було, якщо треба, і з Гарасима скористуватися, щоб скарати винного. І писар звелів Гарасимові:
— Гляди ж, не забувай того, що сказав!
— І, боже мій! З чого б я забув? Ні, зроду-звіку не забуду, тільки на чвертку дайте!
Взявши на увагу, що Гарасим може ще здатися, старшина дав йому з громадських грошей на чвертку.
Зоставалося ще одно: довідатися, які книжки вчитель читає. Але це була зовсім неможлива річ, бо, виходячи з школи, учитель щоразу замикав її. Писар уже й так і сяк заходжувавсь, але нічого не міг удіяти.
— А може б, так: при йому трус ізробити? — казав нетерплячий старшина. — Так просто: а давай, такий-сякий, які в тебе проти начальства книжки єсть!..
— Ні, Михайле Степановичу, так не можна. Треба це діло потихеньку вести, — відмовляв політичний писар.
Але ж, щоб учитель не забув, що начальство всякими способами може скарати непокірного, писар дещо-таки вимудрував.
Так звана "холодна" відгороджувалася від школи тільки тонкою стіною (школа, як уже сказано, була в одному будинку з волостю). З цього й скористувався писар, хоча сам він нічого не робив, а все діло звернув на старшину. А старшина того ж таки дня покликав рудого Гарасима, знов вийняв йому з громадської скриньки на чвертку, дав належні інструкції та й посадив його в "холодну" саме тоді, як у школі було вчиття.
Гарасим не хотів дурно брати гроші й зараз же почав галасувати, а потім і бити кулаками в ту стіну, де була школа. Стіна була стара, складена з поганенького кривого дерева, і Гарасим скоро продовбав у їй дірку і, вистромивши в школу голову і вдаючи з себе п'яного, почав на всі боки лаяти вчителя і школярів і налякав дітей так, що деякі трохи не повтікали.
Другого дня, писар, лукаво поглядаючи на старшину, сказав:
— А знаєте, Михайле Степановичу, громада лає нас за вчителя.
— Як?
— Та так! Каже: дітей зморозили і все...
— Громада? — скрикнув старшина. — Начхать мені на громаду! Я начальник! Хіба громада начальник? Я! Усе я можу! А що громада старшину вибирала, так я на те начхав! То колись, може, було так, а тепер хіба громада настановляла й настановлятиме мене? Кого справник звелів, того й настановили. Я єсть старшина, а старшина — начальник від справника, а не від громади. Бо не громада мені зуби поб'є за несправність, а він...
1 Помінитися — пообіцяти.
— А, отже, громада каже, що буде жаліться, — ще лукавіше додав писар.
— Нехай! Мені те й не свербить. А ось я їм покажу! Я їм школу розвалю і вчителя викину геть к чортам! — кричав уже, зовсім розсердившись, громадський репрезентант1, начальник од справника, пан старшина.
І цього ж таки вечора, випивши добре в свого кума, він зайшов по дорозі до волості і почув, що в школі хтось гомонить, навіть співає. Розлютований за такі "непорядки", кинувсь у школу. Там був учитель і троє хлопців-ночувальників, — вони й співали.
— Смирно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату. — Смирно, я вам кажу, мат-тері вашій!.. Що ви мені тут кричите, діло робити в волості не даєте!
Але ж учитель і тут не змовчав перед начальством і насмілився сказати йому, старшині:
— Вийдіть зараз геть!
— А, так ти, такий-сякий, начальство вигониш! Цить! Р-роздеру!
Здається, після такого категоричного начальникового слова кожен мусив би скоритися. Тільки ж ледачого нічим не дошкулиш. І хоч і дуже дивно буде це всім, а мушу сказати, що вчитель вигнав старшину, — так-таки простісінько, взяв та й вигнав, бо був собі чоловік при здоров'ї та й палиця якась у руках у його була, — не диво ж, що старшина, хоч і дуже п'яний був, але ж не хотів змагатися з таким бунтівником і, вилаявшися ще раз чи двічі, вийшов геть.
Другого ж дня після цього в волості довідались, що вчення в школі нема, а вчитель поїхав у повітове місто.
— Хто ж його повіз? — допитувавсь у сторожа старшина, сердитий вельми, бо йому після вчорашнього вечора своя голова здавалася завбільшки з винницький казан.
— Та Грицько Дараган. Та ще й набор: сказав — потім оддасте, як свої відберете.
— Хм... Ну, Грицька треба буде провчити...
— А що, — питався старшина на самоті в писаря, — чи не скоїться чого з того, що він поїхав?
— Дурниця! Нічогісінько не буде! Сами побачите, — Заспокоював писар.
Учитель повернувся, а за їм наспів і наказ од земської управи. Управа, перелічивши всі вчинки волосного старшини, прикро наказувала, щоб надалі цього не було, щоб волость уволяла справедливу волю вчителеву, а також щоб "донесла", на підставі якого права старшина робив усе "вище писане".
Писар тільки всміхнувся, прочитавши те, і сказав:
— Ну, ми напишемо такий одвіт, що довго він нас пам'ятатиме!..
"Він" — цебто вчитель.
III
Тут начальству пощастило. Проходячи одного разу двором, старшина побачив школяра, що ніс до школи якусь книжку.
— А ну лиш, що воно таке? — подумав старшина й зупинив хлопця.
— А хто тобі цю книжку дав, хлопче?
Хлопець з острахом одмовив:
— Учитель.
— А дай її сюди!
Хлопець тремтячими руками віддав книжку.
— Ну, йди додому, — звелів йому старшина, а сам зараз же пішов у волость до писаря.
— А гляньте, Хомо Григоровичу, що це за книжка?
Писар розгорнув книжку.
— Хм... що воно таке? А де ви її взяли, Михайле Степановичу?
— А в школяра! Вчитель йому дав.
— Вчитель? Ану, подивимось!
І писар почав пильно з усіх боків розглядати книжку.
"Географія", — читав він заголовок. — Хм... хто його зна, що воно таке...
Потім він розгорнув посередині й почав читати:
— "Дождь происходит от паров, которые поднимаются от водяных вместилищ вверх и собираются там в виде облаков"... А, ось де воно! Ось! Чуєте, Михайле Степановичу, в цій книжці що? Не од бога дощ, а од "паров". Он що!
— То це, значить, книжка така... проти бога?
— Конешно!
— Так її й теє... і представити до начальства можна?
— А всенепременно!.. Ну, тепер, голубчику, побачимо! Тепер я вшкварю! — гукнув писар.
Але він поїхав ще порадитися до врядника. І вони вшкварили! Писар списав цілого аркуша паперу, та як списав! Я можу переказати його чудове писання тієї мовою, якою він сам його написав.
"В Н-СКУЮ ЗЕМСКУЮ УПРАВУ Н-СКОГО ВОЛОСТНОГО ПРАВЛЕНИЯ
ДОНОШЕНИЕ
Оное Волостное Правление имеет честь донести, что топливо для школы г-ну учителю всегда давалось в достаточности и ежели на каких два дня случилась приостановка, то единственно от недостачи общественных сум, которых недоставало. И на щот оскорблений, то никаких таковых оскорблений волостной старшина учителю не чинил, а наоборот всегда споспешествовал просвещения юношества и зайдя в школу как начальник отечески пекущийся о благосостоянии, чтоб узнать необходимое для школы, но г-н учитель без всякого на то внимания, поносными и дерзкими словами старшину изругал и выгнал прочь с устрашением палкою, каковую для совершенно неизвестных, но весьма вредоносных намерений, постоянно при себе имея, как бы угрожая спокойствию.
И всякия другия г-на учителя жалобы единственно от того, что он на волостного старшину и писаря злобу имеет и постоянно имеет между волостью истязание в разсуждение разных будто бы чинимых ему причепок, каковых причепок он есть причиною, а онных не существует.