що ними завершив своє життя убоге.
На жаль, твоя долоня вже не до сокири,
не мрії з дерева тесатимеш крилаті.
Так відлітають птахи наших гір у вирій
долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.
16 березня 1935
ЯРМАРОК
Мій брат – кравець хлоп’ячих мрій,
зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
немов стобарвний гребінь.
Співають теслі, бубни б’ють.
Розкрию таємницю:
червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях.
20 січня 1935
ЗОЗУЛЯ
Ой, закувала знов зозуля.
Мабуть, кує вже сотий раз?
Вже двадцять весен в юних ґулях
відмірюю піснями час.
Роса сріблилась на малинах,
хлоп'я молилось до весни.
Зозулями хвилини линуть
20 січня 1935
НАУКА
Навчися в теслів ремесла,
навчись тесати слово.
Весна лірична відплила,
теслярське літо знову.
Горю молитвою сокири,
ношу із срібла строфи.
Летять слова в співучий вирій
під неба синім мохом.
20 січня 1935
ДО ДНА
Я витесав поему з срібла,
поема – мов ялиця.
Весна спинилась і приблідла,
мов з дива молодиця.
Співай, сокиро, теслі безум,
розтісуй пісню знову!
Углиб, до дна співуче лезо
встромляю в корінь слова.
20 січня 1935
МІЙ ЦЕХ
В мойому цеху теслів і митців
п'янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.
Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ – хмільної пісні полотно,
митцеві замалий – для теслі завеликий.
20 січня 1935
Друга глава
ХЛІБ НАСУЩНИЙ
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро[81] слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
роздерти вглиб свідомості запону,
аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.
Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
звилась у трубку з золотої бляхи.
У землю вбите полум’яним цвяхом,
розколює надвоє сонце обрій.
Мов карти, в кучерявій вітру торбі
мішаються блакитні краєвиди.
колишуться на линвах ясних ранків.
В тривожних радощах, химерно й п’янко
вгинається, мов блиски леза, мова.
До дна землі й до дна цупкого слова
вдираюся завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні,
п’яніння,
ночі й дні.
4 січня 1936
БИКИ Й БУКИ
Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави
мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями
і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих,
рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.
Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих
за берег зір, де біліють тіней луки.
На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.
Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,
аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,
на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.
Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,
спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,
а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,
коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.
28 травня 1936
ЗНАК ДУБА
За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку
столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.
Приземні блискавиці-змії сковзають пнями,
слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.[82]
Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.
Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,
де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.
Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,
а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць – шерсті віхоть.
Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,
а ввиш пустеля неба – людський ляк і захват, мертве світло,
лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,
підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.
9 червня 1936.
ІДОЛЬСЬКІ НОЧІ
На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,
на хмарі хмара – срібний мур, під муром виють лиси.
Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,
гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.
Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові
усоте просурмлять неписаним законам ночі,
і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,
руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя.
Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять
брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду.
Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць,
зоря – сестра музики й вартова нічного ладу.
До квіту липне квіт – в густій росі, як в білім клею,
товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій.
Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею
сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах.
Це тут кутирів[83] лісових таємний круг і вежа,
це тут виснажуються бур майбутніх перевали,
щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза,
вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала,
щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару,
щоб темний ляк – дитя підземне кликала щоночі.
Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,
незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.
Слово за словом, мов ріка весною криги, точить.
16 травня 1936
СХРЕЩЕННЯ
Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
ударить глухо, й небо затріщить.
З лопати хмари сиплються дощі,
немов пісок дзвінкий. В зелену ложку
листка бере калина дощ, мов юшку,
і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,
мов бризки сім’я, мов росу цілющу,
відкривши ягід гроно полум’яне,
як віяло червонопере гроно,
аж рветься дощ, як втятий посторонок,
і вітер звільнений вирує колом.
До чорних уст припавши спрагло,
мов палиця, у смерч скрутився й коле
обличчя наші, наче розкіш нагла.
Вузли долонь – у ритміці кохання
ключі музичні, й ти – ляклива ланя.
Не в Біблії, не на троянднім ложі,
пий бурю плідну і цілющу. Може,
землі замало навіть для кохання,
хіба зрівнятись з бурею всією!
Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
лиш грім із громом, мов змія з змією,
ще раз сплелись в останнім поцілунку.
Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж,
ні, не ламай долонь, ні рож.
16 травня 1936
ДУЕТ
Поволі повертаємось у землю, як в колиску,
вузли зелені зілля в’яжуть нас – два спутані акорди.
Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,
музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.
На тратві[84] дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі
зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.
Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,
заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.
Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні
і наші вірні зорі – наші долі ждуть в заморях,
поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнє
відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.
Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,
і мур мелодії над нами, мов луна велика,
немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.
Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.
18 травня 1936
САД
Біологічний вірш у двох відмінах
1
Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,
вривається розмова, ледве розпочата,
спалахують думки й ховаються мерщій,
і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.
Кімната нам заміниться в квітчастий сад,
і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса
на наших ясних снах, омаєних сріблисто.
2
Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі,
і усміх наш – метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.
Пісні, мов ягоди, омаюють щодня
той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
Углиб, аж до коріння все отут сповня
рослинний бог кохання, первісний і чистий.
15 березня 1935
Друге ліричне інтермецо
КОРЧМАРСЬКІ ЧАРИ
Кіптява свічка й ніж щербатий,
червінна королева з карт.
Змішалась ява з сном крилатим
і все недійсне – ніч і чар.
Тремтять уста на чарки вінцях,
і горло здавлює відчай.
Корчмарю, сто даю червінців,
лиш місяця мені продай!
13 березня 1935
КОСОВИЦЯ
Немов брусок, гострить скінчивши,
косар за пояс сонце вклав.
Аж день розкрився ширше й глибше,
як він засукував рукав.
Слова співучих сіножатей
покошені до строф лягли.
Вже труд натхненний і крилатий
скінчився й піт з чола зітри.
22 березня 1935
ЯВОРОВА ПОВІСТЬ
Мала балада
Мав дяк в селі найкращу доню,
дівчину явір покохав.
Почула плід у свому лоні
по ночі, п’яній від гріха.
Дізнавшись, дяк умер з неслави,
мов ніч, похмурний був і гнівний.
Кущем, як мати, кучерявим
росте син явора й дяківни.
31 березня 1935
ЧЕРЕМХОВИЙ ВІРШ
Вже ніч, нагріта п’яним квіттям,
димиться в черемховій млі,
і букви, наче зорі, світять
в розкритій книжці на столі.
Стіл обростає буйним листям,
і разом з кріслом я вже кущ.
З черемх читаю – з книг столистих
рослинну мудрість вічних пущ.
21 березня 1935
ПРОПОВІДЬ ДО РИБ
До карасів, до коропів і до дельфінів,
до всіх братів з солодких і солоних вод:
– Ви не давайте нам ікри ані фішбінів,[85]
ми прагнем ваших просторів, і волі, і пригод.
Важка вода, та від води ще важче небо.
Тому принаджує нас ваша глибина,
чарує й кличе нас спокусливо до себе
ваш коралевий бог з морського дна.
4 квітня 1935
КОРОПИ
Співають коропи, і крають води леза,
дахи, мов віка скринь, підносить вітер,
і проповідь говорить окуням береза.
Це все недійсне, навіть неймовірне,
цьому не вірте!
Та дійсне те, що бачив я уранці
там, де ріка коріння миє гаю,
коли вітри, мов пристрасні коханці,
до купелі дівчата роздягають.
3 квітня 1935
ВІЛЬХИ
Весна на вільхах палить ладан,
і пахне ранків холод синій.
Зелений кодекс квітня влада
для карасів напише й линів.
До ставу, що закрився гаєм,
ідуть дівчата хмари прати,
і вітер листя розгортає,
бо хоче сонце з вільх зірвати.
І серце знов знаходить слово,
струнке, закохане й сп’яніле!
У небо ясне й малинове,
мов птахи, вільхи полетіли.
14 квітня 1935
КАЛИНА
Калина похилилась вниз,
мов ягода, росте червоне слово.
Весні окриленій молись,
карбуй на камні пісню калинову!
Та промінь сонця, мов стріла,
проколе слово і проріже камінь,
і лиш калина, як цвіла,
цвіте щороку листям і піснями.
9 березня 1935
ЗИМА
Кравці лисицям хутра шиють,
вітри на бурю грізно трублять.
О Боже, стережи в завію
і людські, і звірячі кубла.
У сто млинах зима пшеницю
на сніг сріблясто-синій меле.
Назустріч бурі ніч іскриться,
привалюючи небом села.
31 березня 1935
ЗАХІД
Над лугом хмари кучеряві,
як вівці, що пасе їх місяць.
Ростуть дівчата, наче трави,
на втіху хлопцям і гульвісам.
Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана.
23 квітня 1935
ВЕСНА
Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
хто сипле листя – кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич, і росте трава.
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
16 квітня 1935
МІФ
Неначе в книгах праарійських
підкова, човен і стріла.
В діброві сяє срібне військо,
шумлять санскритськії слова.
Русяві й стрункочолі йдуть племена,
і їхні друзі – кінь та корабель.
Горять на небі ясних зір знамена,
мов перехрест окрилених шабель.
22 грудня 1934
ВІТЕР СТОЛІТЬ
І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
І повторяє нам, прибитим,
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя – це не казарма.
13 березня 1935
СЕЛО
Застрягло сонце між два клени,
димить обвіяна рілля,
і піль коловорот зелений
довкола сонця закружляв.
Ріка мов пояс; лісу смуга;
мов повінь, трави піднялись.
І знову йде молебень плуга,
де війни віяли колись.
12 березня 1935
ДАХИ
Оте село у вільхах і ліщині,
де на дахах червона черепиця,
загорнеш, наче в плахту, в небо синє
та молодість загорнеш в таємницю.
Калинову чи пам’ятаєш кручу,
де пастухи в криниці сонце поять?
Напишеш повість: вечори пахучі,
задума вільх, дахів багровий пояс.
2 квітня 1935
ХАТИ
Хати, немов гриби червоні,
ростуть під вітром буйновійним.
У черепицю дощ задзвонить.
Моє село, ти ще спокійне?
По давніх війнах, що минули,
в лісах багрових виють лиси.
Ще люди заграв не забули,
знов над селом комета висить.
В ріці дівчата сонце миють,
прийшли над воду вільхи рядом.
Тут орють від століть, тут сіють
і бунтарів карає влада.
12 квітня 1935
ПОВОРОТ
Вернувся я, де вільхи й риби,
де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
і знов цілую чорні скиби,
припавши перед сонцем на коліна.
Ой, похилилось надо мною,
як мати понад сином, полум'яне.
І знов мене земля напоїть,
мов квіт росою, поцілунком тьмяним.
І чорні скиби, й сині плавні,
на плоті хмари, наче плахти, висять.
Тут я у кучерявім травні
під вільхами і сонцем народився.
23 квітня 1935
КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ
Завія зе'лені, пожежа зелені,
і квіття курява, і солов'їні схлипи.
Столи весільні – ох – столи не встелені,
і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.
В ромашок спів слимак дороги ввився круто,
і ранку кіш, що в ньому птаха – сонця помах.
Задума – не задума, смуток і не смуток,
це на країні цій трагічна папілома.
Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,
і білі села, й білий жар, і білість куряв.
Шевченко йде – вогонь, людина, буря —
і дивиться в столітню далеч:
в вогні пробуджена
князівна.
Хай на очах землі печать – тьми чорна штольня!
І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.
О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,
моя країно Благовіщення!
10 березня 1936
Третя глава
ДВІ ГЛАВИ З ЛІТУРГІЇ КОХАННЯ
1
Твій усміх має спокій квіту,
бо суть тобі дана й відкрита:
цвісти й горіти, в пустку світу
з красою йти, щоб краще жити.
Щоб жити краще, ширше, вище!
О, більше світла! Більше сонця!
Ні, від життя ми не взяли ще
усього, що потрібне конче!
Хай тільки наших уст причастя,
вже пустка світу повна маю.
Це той насущний клаптик щастя,
що жадно в долі видираєм.
2
Твій усміх знає тишу квіту,
коли яснієш, сестро світла!
Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла!
Коли брат вечір – брат наш спільний —
дав нам сніп зір і сніп конвалій,
не гріх, а пісня богомільна
оте, що в серці тужно палить.
Сердець молебень відспівавши,
відходиш, мов коротка казка.
І так було й так буде завжди:
об’явлена кохання ласка.
15 серпня 1936
ЗОЛОТОМОРЕ
Йде дощ малин.