Увертюра кінчалась. Низом залі вже стелився чимраз голосніший шепіт, щоб розлитися тишею, коли дадуть завісу; та коли, призвичаївшись до освітлення, Іван Семенович з Куницею рушили наперед широченьким проходом, на них з усіх боків затикано, а хтось навіть на голос кинув: "Та не човгайте ж так, дикуни!"
Іван Семенович хотів уже відповісти щось зле й ущіп-ливе, коли це почув, як голосно,— здалось йому, що за ними й музики не чути,— риплять його черевики. Він зщулився й, затримуючи дихання, навшпиньки наздогнав Куницю. Протискуючись до свого крісла, він, зачіпаючи чиїсь коліна, весь час збентежено думав, чи так треба йти по ряду, як він, обличчям до сцени, чи, може ж, це незручно — показувати свою спину тим, що сидять позад нього. Сівши, Іван Семенович відкинувсь на спинку крісла й заплющився: треба посидіти так кілька хвилин, хай спливе це чудне — ні, безглузде — роздратування.
Іван Семенович посміхнувся,— то це він соромиться, що не вміє бувати між людьми, ніяковіє перед усіма цими... Звірятиними? Ні, це пусте! Не такий же він дріб'язковий, щоб дратуватися через свою ніяковість перед темною з алею! Чудеса... Це все через цього Куницю. Де ж пак, привів мало не силою і покинув... Чудак такий: "Ходім та й ходім, розважишся, відпочинеш..." Він таки справді дбає за Івана Семеновича... Да, Куниця за нього, як за меншого брата, турбується. От і тепер прихиливсь: "Чи вигідно тобі сидіти?" — питає.
— Добре, добре,— прошепотів йому Іван Семенович
1 ласкаво посміхнувся, не розплющуючи очей,— так дуже приємно слухати... Шкода тільки, що якось не розуміє він музики, а слухати дуже приємно... Треба, мабуть, справді ходити инколи до опери... Коли б тільки не такий обтя-жений працею... От і на цім тижні треба підготувати весь потрібний для центру матеріял. А може, й самому доведеться поїхати до Харкова: воно краще, коли сам, певніше...
Оплески на мить припинили думки Івана Семеновича. Він задумано подививсь на сцену, звідки лилось гаряче південне сонце, яскраві фарби убраннів, жваві рухи сліпили його, і він знову примружився, в такт похитуючи головою. Спочатку він дослухавсь, чи не розбере слів, чи не зрозуміє, про що співають ці так кумедно вдягнеш люди,— військові вони, чи що; а далі кинув і тільки слухав мелодій, що то котилися низом, то враз злітали високо-високо йй, здавалося, танули десь під стелею.
Гарні голоси... Особливо в цієї дівчини... У того теж непоганий... тенор, здається? А от у Івана Семеновича ніколи не було голосу; він навіть у дитинстві не співав. Так незручно буває инколи: всі співають "Інтернаціонал", а він і собі рота роззявить, та хоч би слово... Та й доповідаючи, він то пищить якось, то враз басить... сміх, та й годі.
Грім оплесків приглушив Івана Семеновича. Він розплющивсь — і остовпів. Просто на нього,— йому, Іванові Семеновичу, посміхаючись,— дивились зі сцени гарячі блискучі очі. їх погляд, пильний і безвиразний, проймав Івана Семеновича, вбирав у себе його очі; збентежений, він через силу відвернувсь і подивився навкруги. Заля раз у раз вибухала оплесками. Там, угорі, під самісінькою стелею починаючись, вони важкою лавиною падали все. нижче й нижче і через голову Івана Семеновича котились до ніг високій, в чорному убранні, жінці, що, стоячи край сцени, горнулась у велику квітчасту хустку.
2 Є. Плужник 33
Фу, ти... диявол... Щоб отак задуматись! Не помітив навіть, як вийшла ця сама знаменитість... Ну, звичайно, це вона — ота струнка, циганського типу жінка, що так спокійно вклоняється в чорне провалля бурхливої залі... І з чого це у думав він, що дивиться вона саме на нього, аж ніяк! Вона, мабуть, і не дивиться зовеш, а так... просто розплющила свої неймовірно великі очі й, може, не помічає нікого... Але в кого він бачив цей спокійний, глибокий, якийсь невидючий погляд? У неї! Звичайно, в неї. Тобто як у неї? Хіба він її знає? Хіба він її бачив? Ірина Едуардівна Завадська... За-вадська? Ні, такої він ніколи не знав. Але ж когось, дуже на неї схожу, знав! І недавно, зовеш недавно. Тільки де, де це могло бути? А може, він помиляється?.. Адже це часто буває... Та ні, бо й голос цей він чув... І ці рухи... І стегнами вона так поводить, як і тоді... Коли? Та коли ж?..— дратувався Іван Семенович.
Здавалось, ще одне, останнє, маленьке зусилля — і пам'ять віддасть йому якийсь куточок його минулого, коли бачив він цю жінку в квітчастій великій хустці... От маленьке зусилля, і...
— Куди це ти? — потяг Куниця за рукав Івана Семеновича, що, скоро завіса впала, підвівсь, не чекавши кінця овацій.
— Писаренка побачив, у мене до нього справа є.
— Ти, Ваніку, просто експонат!.. Звичайнісінький дурень,— плентавсь за ним Куниця.— Тут, можна сказать, мистецтво, а ти — справа!.. Холодна в тебе, Ваніку, вдача... От що... Холодна!.. А актриса... да-а... Матеріялець... Самі стегна чого варті...
Писаренка вони догнали при виході з залі. Пропускаючи вперед инших, він спинився, жваво розмовляючи з військовим, що обкидав уважним поглядом кожну жінку.
— Ну, як тобі? — зустрів Писаренко Івана Семеновича і враз, не чекаючи відповіди, додав: — Надзвичайної Оце талант!
— Да-а.. бабочка на ять! — прикинув військовий.
— У мене до тебе прохання,— чогось пошепки, сам дивуючись, що хвилюється, сказав Іван Семенович.— Ти театрал, то, може, знаєш... Хто вона, звідки... І взагалі...
— Що? — вирячивсь на нього Куниця.— Нічого не розумію!
— Та тут і розуміти нічого...— засміявсь Писаренко й насваривсь пальцем.— Гляди мені, Іване! — І враз нищим тоном скінчив:— Та й блідий же ти! Нездужаєш, чи що?
— Ні... Втомився, мабуть... Так от, чи не знаєш?
— Не знаю,— пригадуючи, протяг Писаренко.— Але зараз дізнаємось. Товаришу Мюфке! — покликав він когось з натовпу.
До них, якось дивно весь час присідаючи та потираючи свої маленькі, густо порослі рудим волоссям ручки, підскочив низенький не то хлопчик, не то дідок з величезною патлатою головою.
— Рецензент Мюфке,— назвав його Писаренко.
— Так, так... музичний критик Мюфке... Тобто не Мюфке власне, а Ля-Бемоль... Хе-хе-хе... Ля-Бемоль, товаришу Писаренко... Дуже радий вас бачити... завсігди до ваших послуг... Іван Семенович Орловець? Ах, як це приємно! Ну, хто ж не знає товариша Орловця? Всякий знає товариша Орловця... Товариш Куниця? Моє шанування, товаришу Кунице... Сьогодні можна побачити тут усіх... геть усіх... Саренко тут, Валюш тут, Мірошниченко тут... Всі, всі... Ще б пак! Така подія! Ах, яка це музична подія!
— Так от, товаришу Мюфке,— перепинив Писаренко рецензента,— чи не знаєте ви, що вона за їдна, ця сама Завадська?
— Що вона за їдна? її біографія?
— От, от... біографія...— зрадів Іван Семенович.
На жаль, Мюфке не знає біографії Завадської... Але він знатиме. На другий антракт він її знатиме. Хай товариш Писаренко чекає його в другім антракті, він, Мюфке, дасть йому всі потрібні відомості Навіть більше...
І, все так же потираючи свої волохаті ручки, рецензент пірнув у юрбу.
— Цей дізнається,— ствердив Писаренко.— Митець! Ще від старого режиму спадок. А ти погано-таки виглядаєш,— повернувсь він до Івана Семеновича.— Лікувався б, чи що... Я все збіраюсь до тебе, та якось...
Залунав дзвінок.
Сівши, Куниця непомітно зиркнув на Івана Семеновича. Той уже відкинувсь на спинку крісла й замруживсь. "А він справді хворий,— подумав Куниця, пильніше роздивляючись на товаришеве обличчя.— Бач, як очі позападали. Да-а... історія... І яке йому діло до цієї... стерви? Ач, викручується... Ну, не бісової тобі пари жінка — щоб отак танцювати! Чорт, а не баба...— мимоволі штовхнув він ліктем під бік свого товариша.— Да-а..."
Але Іван Семенович і сам пас очима кожен рух цієї високої жінки в квітчастій великій хустці....
2*
35
І враз наче холодним та гострим лезом проведено йому по спині,— диким рухом урвала Кармен свій палкий танок, під грім оплесків сплигуючи зі столу; легкою хмаринкою знялося круг ніг їй чорне убрання, високо відкриваючи стрункі по-дівочому ноги, і срібним холодним лезом лягла на чорне тріко на стегнах вузенька смужка тонких мережив...
— Це ж наша панянка! — голосно, здалось Куниці, що на всю залю, гукнув Іван Семенович.
II
Чи давно нечувана музика якось по-иншому настроїла його нерви, звиклі до певного, одноманітного ритму ділових, навіть у захваті своїм розміряних днів; чи то спогади, що, зароївшися круг Завадської, злились потім з ширшими, як і все нічне, невиразними думками,— але ж все зростала на столику коло ліжка купа недокурків, все мулькішою ставала під ранок гаряча подушка. Коли позначилися вікна каламутними синіми плямами, Іван Семенович упевнивсь, що сну годі чекати; не світячи, він одягся й навшпиньки, щоб не збудити кого, вийшов на ґанок.
Пізній зимовий ранок тільки займався. На сході, за темними кубами заводських будівель, розгорталася помалу вузька хвиляста синя бинда, але вгорі, над головою Івана Семеновича, небо було ще по-нічному сіре, вкрите грубим рівним шаром важких снігових хмар. Щодалі на захід вони лягали все нижче; там, де на горі маячили невиразні контури міста, хмари розливалися чорною масою. Віяв звідти дзвінкий, напахчений близьким снігом вітер.
Іван Семенович розстібиув бекешу й скинув шапку, на повні груди вдихаючи ранкову свіжину. З безсоння тіло немов п'яніло; в голові дзвонило рівно й уперто. Іван Семенович взяв у руку чистого пухкого снігу, що важкими гронами висів на вітах бузку круг ганку, й приклав його до гарячого чола; різкий нервовий холодок збігав йому хвильками на плечі й приємно лоскотав спину. Він млосно примруживсь, задоволено відчуваючи, як повертається йому звичайна його ранкова бадьорість; потім витяг цигарник і, на ходу скручуючи вправними пальцями велику цигарку, почав сходити з ґанку.
Навкруги було тихо. Тільки з-за двоповерхового будинку Управи чулося инколи, як стомлено, мов крізь сон, пихкає завод, та з боку міста долітав коли-не-коли притишений невиразний гуркіт. Управське подвір'я, оточене невисокими, мов миколаївські касарні, будинками, тонуло в сутінках. При землі густо-сині, вони щовище сірішали, нерівними брудними плямами вкриваючи жовті закурені стіни з чорними невидющими вікнами. Тільки в кінці двору, в будинку, де відведено кватирі декому з адміністрації та інженерів, світилося два вікна тихим червонуватим світлом.
"Що це в нього, лямпадка, чи що?" — посміхнувся Іван Семенович, пригадавши вчорашню, в опері, розмову з Звірятином.