Меду не маєш?
— Ні; у нас тепер не п'ють.
— Ет! — махнув прапрадід зневажливо рукою.— Знають люди, що добре... Ну, спасибі тобі, сину, за гостину, а тепер збирайся до мене в гості! Сани ждуть на дорозі.
— Може би, зрана, дідусю? Заночуйте у мене! Місця досить.
— Годі! Стара веліла тебе привезти; нехай, каже, подивлюся на того панича. Ну, та й я тебе рад приймати у своїй хаті.
Вийняв я з шафи різні ласощі, що купив, забрав із собою, і ми поїхали. Санки летять лісами, знаними мені дорогами до родинного місточка. Небо звіздне, місяць світить ясно, виблискується іній на галуззях сосон; полохливі тіні перелітають перед очима. Тихо, так тихо в лісі, лиш мій прапрадід співає собі весело: "Бог предвічний..." Мені часом так дивно, не розумію нічого, але тілько часом на хвилину-дві, а там забуваюся і сам співаю з прапрадідом, аж ліс гуде! Винімаю цигаро, подаю прапрадідові; він оглядає цікаво, питає що се, а я показую, що то куриться. Він дивиться хвилинку, приглядається мені, а далі вириває мені з рота цигаро і кидає в сніг.
— Здурів хлопчисько! — каже з обуренням.— І ти вже переймив той звичай? Стидайся!..
І я стидаюся і не знаю чому.
Не знати коли і як заїхали ми під низеньку хату прапрадіда.
— Знаєш що? — каже до мене пошепки.— Ходім під вікна та заколядуймо старій так, щоби аж хата затряслася.
— Добре, дідусю!
Колядуємо ми. У прапрадіда голос, як дзвін, по цілім передмісті лунає. Я щосили підтягаю також.
— Тато, тато! Дідусь!—чую радісні оклики в хаті; прапрабабуся отвирає двері, я входжу, вона мене обнімає, цілує, оглядає — так радується старенька!
— А що? — каже гордо до жінки прапрадід.— Не лепський парубок із нього? Козак, та й годі! А ви, діти, чого вирячили так очі? Що пана узріли? Знайте ж, що і в нашім роду пани водяться, а не самі зарібники. Скидай, сину, свою медвежу шубу, нехай мені діти не полохаються!
Скинув я шубу, сідаю за стіл. Хата мала, а гостей повно. Пізнаюся з ними. Три жонаті сини прапрадіда, дві доньки віддані, а ще дві не віддані. Дівчата, як маків цвіт, такі рум'яні та розкішні, червоніються ще більше, скоро до них слово промовлю. А діти, внуки мого прапрадіда, з острахом дивляться на мене; я подаю їм ласощі — не приймають, аж коли дідусь каже брати, вони беруть. Помалу освоюються зі мною і самі підходять тривожливо до мене.
Прапрабабуся порається жваво і заставляє стіл, чим хата багата. Прапрадід ломиться зі мною хлібом; бажає мені і з роси і з води, щоб я мався, як земля о святім Івані, а був здоров, як вода. А прапрабабуся, моргаючи весело своїми сіренькими очима, бажає мені жінки, як ягідки, рум'яної, як калина, веселої, як пташина, доброї ґаздині, щоби вміла тримати три угли хати. Цілує мене в чоло, а все усміхається, така урадувана, така щаслива! А мені до серця підступає щораз більше якийсь неозначений жаль, якась туга; мені видиться, що я чимсь обидив тих стареньких предків, що мене так щиро люблять, так сердечно вітають, обидив, а не знаю чим. Чи, може, тим, що забував про них так часто? І рівночасно я чуюся такий щасливий; їм усе, що прапрабабуся подає, аби не гнівалася; п'ю солодкий мід, що мені його прапрадід наливає в горня, слухаю його солодкої бесіди, як старий дотепкує собі зі своїх злиднів. "Цілий рік,— каже,— гарувати, але в свята погуляти!" Питається мене, чи не буде нової війни в Польщі; оповідає предивні занесені чутки за Мазепу, за турків і про те, як у них недавно один турок охрестився. Далі, наперекір жінці, розказує, як її сватав, як вона його спершу не хотіла; а жінка бере його злегка за рукав і добродушно дорікає йому: "Ти вже, Андрею, випив нині забагато",— а до мене обертається зі словами: "Він звичайно не п'є, тілько нині так чогось..."
— Який я п'яний! — борониться прапрадід.— Як хочеш, ціле "Вірую" скажу тобі напам'ять до самого кінця! От тішуся, що він приїхав... Такий рідкий гість!
А далі й я розохочуся, починаю розповідати, як я дійшов до тої медвежої шуби, що тепер на жердці висить, і показую дітям свій золотий годинник; усі цікаво оглядають його при восковій свічці.
Гляну я на лиця всеї челяді і бачу; як вони невимовно раді тому, що я такий пан, що в мене медвежа шуба і золотий годинник, який так усіх дивує.
— Сховай,— каже прапрадід до мене,— ту чічку, бо ще тобі діти зіб'ють або в солому закинуть.
А я на те не годжуся; нехай, думаю собі, діти бавляться, нехай і зіб'ють... Я такий щасливий!
— Заколядуймо, дідусю!
— Ану, діти, всі разом! "Бог натуру, бо-ог натуру!.." Відтак по коляді прапрабабуся сідає коло мене, бере
мої білі руки в свої жилаві, костисті, дивиться так весело мені в очі і радить:
— Женися, синку! Правда, як тобі нині було дома скучно?
— Правда, бабусю, послухаю вас і на весілля всіх запрошу...
У хаті гамір. Аж ось перед вікнами являються колядники із звіздою, починають співати. Я вибігаю з хати, хочу їм добре придивитися.
Ох! Який мороз! Аж за уха щипле... Оглядаю звізду, аж тут із приспи під вікнами зіскакує великий пес; побачивши мене, незнаного пана, починає люто гавкати, нараз прискакує і хапає мене за ногу. Я в крик...
Перестрашений, зірвався я з отоманки. Де я?.. Ах! Се сон, прекрасний сон... Проклята собака перебила мені його... А я був такий щасливий!
У грубі догоряють углики, і маленьке світло стелиться вузьким пасмом по дивані, на підлозі, по коші з квітами і по столі, на якім лежать отворені старі метрики з трьома німими датами з життя мого незнаного прапрадіда...
1895