А. по їх предках в далеких північних печерах та безоднях, сховані перед людськими очима, забуті і людською пам'яттю, лиш де-не-де ще спочивають кості, тривкі, жовті кості, котрих і всемогучий зуб часу не вспів згризти, котрих земля не стерла на порох і не сполокала вода.
Коли я дивлюся на сей зуб мамута, бистрою думкою лину у допотопний старезний праліс, кладуся в тіні великої папороті на зелений, пухкий мох, мов на перину, і, вдивившися очима в небо, з сумнівом в душі, з забобонним страхом, шукаю даремно відгадки загадки життя...
Скрізь пусто...
Аж ось ліс тріщить, дерева подаються набік і ломляться: поважним, тяжким ходом іде проти мене кривозубий мамут... Який же я малий і слабий супроти сего велета-силача! Я, homo sapiens 1 — пан усього сотворіння".
Тут я на хвилю перестав писати і прочитав собі те, що написав від початку. Нічого, початок не злий, поважний. Тепер би лиш зручно перейти від сего мамута до моїх видуманих знакомих, до їх пригоди, такої великої, як сам мамут.
Людина — розумна істота (латин.).
Я сперся о поруччя крісла і вдивився на стіну. Стіна мовчала і я мовчав — і в хаті було так таємно-тихо... Надворі гудів вітер і завивав так сумно... Сонце сховалося за хмари...
Передо мною зуб мамута, лежить на моїх творах і також мовчить. Який він поважний! Кілько думок криє в собі...
Сиджу і думаю, аж чую: нараз не сей мамутів зуб на столі, а мій власний, маленький зуб мудрості у кутку мого рота починає обзиватися, скимить так легенько, немов проситься, щоб я йому позволив сильніше відізватися. Натуру сего мого зуба мудрості я знав уже від року дуже добре; хоч він і був собі зубом мудрості, але вже кільканадцять разів устроїв мені такі дурниці, що я його ніяк не міг назвати мудрим. Я йому догоджував, як маленькій дитині: щодня змивав його пахучим кальодонтом і дірку в нім затикав біленькою ватою, аби його делікатна душа не стикалася з усякими світовими квасами; а він, проте, не раз такі заводив жалі, що мені не давав ні їсти, ні робити, ні спати. Отсим легеньким скимінням, яким тепер відізвався, він звичайно давав знак, що загадує виявити цілу свою скорботну душу, але не відразу, помалу. Се була така його увертюра до драматичної опери, в котрій я грав найважпішу роль, виспівуючи не раз найтяжчі мольові і сентиментальні пісні з правдивим артизмом з глибини душі.
Слухаю тепер: справді мій власний черенний зуб скимить. Певно, бажає собі нової порції вати, вже третій раз сьогодні. Добре, дам тобі, мій любий! Лише сиди тихо, бо я тепер маю клопіт з іншим зубом, не таким, як ти, маленьким. Зарядив я свій зуб свіжою ватою і слухаю: ба, він уже не скимить, а сіпає порядно. Ще хвиля: як заболить! Мені аж свічки в очах стали. Раз, і другий, і третій... Ов, біда! Мабуть, холодно бідакові ? Я обвинув голову теплою хусткою, сів за стіл, замочив перо і беруся писати дальше про зуб мамута.
Що лиш написав кілька слів: "І от сей велет-силач, мамутів зуб...", нараз мій зуб як заболить знов, аж мене поти вдарили. Я прикусив щоки і заскреготав зубами,— нічого: всі мої зуби скреготали, а сей зуб мудрості аж коріння рвав під собою з розпуки.
Нема ради, кладуся, як стою, в ліжко, притулюю щоку до одної подушки, на голову кладу другу подушку і жду. Душно мені, але терплю, щоби тільки премудрий зуб утихомирити. Здається мені, що переконую сим свого мудрагеля, "ік и про нього дбаю, бо вже лише скимить і сіпає і тілько часом немов кинеться з болю. Скоро він на хвильку втихне, я давай дальше думати про зуб мамута. Так гарно почав новелу, в такім відповіднім настрої був пишучи, обнімав такі широкі і далекі горизонти, ставив загадку життя на де-сятитисячолітній основі,— і саме в ту хвилю мій карлик-зуб осмілюється виводити свої жалі і то перед лицем свого ве-лета-товариша, з котрого могла би бути ціла літра таких зубів, як він. Се таке самолюбство, що просто обурює чоловіка...
Ах! немов у відповідь на таке лихословлення як заболить мене мій зуб! Я забув і зуб мамута, і широкі горизонти, і всю загадку життя. Зарився у подушки і ледви дишу, трохи не вдушуся.
Саме в ту хвилю увійшов до мене приятель, що дарував мені зуб мамута. Замкнув двері і станув, здивувавшися, що я сплю з подушкою на голові. Але я ногами задриґав, і він по тім зміркував, що не сплю.
— Тобі що таке? — питається.
Я виставив ніс з-під подушки і з жалем кажу:
— Ах, дай мені спокій! Болять в мене два зуби, один мамутів, другий мій.
— Як? мамутів зуб тебе болить?
Отеє питання приятеля навело на мене в ту мить таку думку, що я, аби її роздумати, не мав навіть часу йому відповісти — така була вона незвичайна... І потішила мене ся думка так, що я скинув подушку з голови і з гарячими щоками усів на ліжку, усміхнений.
— Приятелю,— кажу,— се ж правдиве щастя, що я не маю таких зубів, як мамут, а то якби такий велет-зуб почав боліти, прийшлось би чоловікові на голові ходити і по стінах дряпатися, а лікар від зубів мусив би цілу парову машину приставити до мене, щоби такого зуба витягти! І що би то був за біль, боже!
Мій приятель зовсім не зрозумів моєї глибокої думки і дивився на мій щасливий усміх здивовано.
— Котрий же, властиво, зуб тебе болить: зуб мамута, чи твій власний?
— Ах! мій власний зуб мудрості, від котрого я, звичайно, дурнію!
— То чому його не вирвеш?
Справді, чому б його не вирвати? Рада була знаменита і головне дана в добру пору. Я зараз пішов до лікаря, сів на крісло, повторив собі раз, і другий, і третій: щастя моє, що не маю зуба, як мамут, сею думкою загіпнотизував себе і незчувся, як мій зуб мудрості покинув ряди своїх товаришів, мов несовісний дезертир. Не чув я й болю, коли лікар мені рвав його, утратив я зуб мудрості, і мені аж в очах розвиднілося.
Спокійний і вдоволений вернув я додому. Сів за стіл і дивлюся знову на зуб мамута. Коло його лежить почата новела п. з. "Зуб мамута". Думав її дальше писати, але не почував себе вже в такім настрої, як потрібно, і початок новели мені не сподобався. Тепер мав я до сего зуба ще більший жаль, як перше, бо не міг його упхати і в новелу, але заразом я й оправдував його: не він же винен, тілько я; за своїм зубом я забув про нього і змаловажив його. Так не годиться... Треба буде написати про нього фантастичну поему з пралісами, смоками, іхтіозаврами і потопою світу. Тут я його встромлю... і вражіння буде чудове!
І знов дивлюся я на зуб мамута, що лежить на моїх творах, як пам'ятник на. могилі, знов думаю про загадку життя, поки мене другий зуб мудрості, мій власний, не заболить...
1898