А коли хтось з учнів відповідав на запитання, я схвально кивав головою — так, мовляв, правильно. Але руки я все-таки про всяк випадок не піднімав.
Микола Андрійович ясно бачив, що ніхто у класі не вивчив уроку краще, ніж я.
Я навіть вирішив удавати так на кожному уроці, якого я не вивчу. От буде здорово! Тоді ніхто з учителів мене не викликатиме. А коли я добре вивчу урок, тоді я, навпаки, удаватиму, ніби й не вивчив. І всі вчителі мене викликатимуть. У класному журналі і в моєму щоденнику густо зарясніють п’ятірки. Швидко я стану круглим відмінником. Про мої успіхи напишуть у стінній газеті, а мій портрет повісять на шкільній Дошці пошани. А тоді я свою таємницю відкрию Лесику, щоб його портрет теж повісили на Дошці пошани.
— Сливко! — почув я голос Миколи Андрійовича. — Ану, йди відповідати.
Я аж здригнувся, наче під моєю партою почався несподіваний землетрус.
"Все, — подумав я, — пропав! От і звіряйся після цього на слово вчителів!"
Але, на щастя, Микола Андрійович запитав у мене не нове завдання, а минуле.
Коли я закінчив відповідати, Микола Андрійович узяв ручку і сказав:
— Якби ти так само добре вивчив новий урок, я тобі неодмінно поставив би п’ятірку. Але, як я бачу, ти сьогодні не готувався. А може, ти хочеш, щоб я запитав тебе щось з нового уроку?
Я чесно признався.
— Ні, — сказав я, — не хочу.
Втім, Микола Андрійович мене все-таки запитав.
— Скільки буде, — запитав він, — п’ять плюс один?
— Шість, — безпомилково відповів я.
— А якщо шість поділити на два?
— Три…
— Правильно, — похвалив мене Микола Андрійович і вліпив мені трійку.
От як буває! Так мимоволі почнеш сумніватися.
Та про ці свої роздуми я на зборах не сказав ані слова.
А от Боб Скорик сказав:
— Почекаймо до кінця учбового року. Тоді певно знатимемо, хто залишиться на другий рік, а хто ні. А зараз це передбачити дуже важко.
Та Сашко тільки зневажливо скривився.
— А коли це, — руба запитав він Боба, — космонавтів лякали труднощі?
І справді, космонавтів ніколи не лякали ніякі труднощі. Ми читали про це у газетах.
— А я що? — знітився Боб. — Хіба я хочу залишитися на другий рік? Зовсім не хочу! Мені тоді хоч додому не повертайся…
Після цієї розмови труднощі вже нікого не лякали. Ми всі дали слово не залишатися на другий рік. І ще ми вирішили просити раду дружини, щоб нашу піонерську ланку назвали ланкою імені піонера космосу Юрія Гагаріна.
Розділ 3
МАРСІЯНИ
Коли я, Лесик і Боб поверталися від Сашка додому, у нас тільки і розмов було, що про майбутню космічну подорож.
Признатися, я з тривогою думав про майбутнє. На нас чатувало безліч небезпек. Та я не хотів лякати друзів і тривожився мовчки. А потім до того розхвилювався, що не втримався і сказав:
— Подумати тільки, нам ще вчитися і вчитися — аж чотири з половиною роки! А люди щороку все далі й далі літають у космос. І хоч ми й не будемо залишатися на другий рік, та мене лякає, що хтось раніше від нас на Марс полетить! Пропадуть усі наші подвиги!
Лесик намагався заспокоїти мене:
— Це ще вилами по воді писано. Для польоту на Марс знаєш, який великий зореліт треба збудувати? Ого! Завдовжки як міст Патона! А поки такого збудують, ми саме встигнемо закінчити школу.
Мене Лесик заспокоїв, а Боба ні.
Боб сказав:
— Це для дорослих потрібен корабель-велетень, бо вони великі. А нам великий корабель навіщо? Ми б і зараз могли полетіти на звичайній ракеті. Тільки підручники не слід брати у космічну подорож, бо перевантажимо ракету.
Але то була пустопорожня розмова. Хоч ми й ладні були летіти негайно, та ракети нам все одно не дадуть: школярів у космонавти не приймають.
Ось чому ми заговорили про інше, набагато приємніше. Ми намагалися уявити, які на вигляд марсіяни.
Лесик припускав, що вони схожі на людей.
Боб вважав, що марсіяни схожі на спрутів, бо більшої голови, ніж у спрута, він ні в кого не бачив.
— Я про це читав в одній книжці, — пояснив Боб. — У марсіян такі величезні і важкі голови, що вони під ними згинаються і нормально ходити не можуть, а тільки повзають, як немовлята. А на великі відстані вони пересуваються на спеціальних залізних триногах. Марсіяни такі розумні, що їм навіть вчитися не треба. Я в тій книжці нічого про навчання не вичитав. От би мені мати таку голову!
— А як ми з ними порозуміємося? — запитав я. — Вони ж бо розмовляють не по-нашому, а по-марсіянськи.
— Авжеж, — погодився Лесик, — це надзвичайно складне завдання. Його слід розв’язати ще на Землі.
Я подумав і сказав:
— А може, вони розмовляють і по-нашому і не по-нашому? Тоді б ми з ними могли легко порозумітися.
Боб дуже здивувався.
— А як це так можна розмовляти, — запитав він, — щоб і по-нашому і не по-нашому?
Я ще подумав і відповів Бобові:
— А просто. Наприклад, так: вони говорять нашими словами, але вимовляють не всі звуки, а тільки голосні. Коли ми говоримо: "Я іду в кіно", вони говорять: "Я іу іо", От і все! Можна приголосними. Тільки навряд щоб марсіяни розмовляли на приголосних, бо їх без голосних важко вимовляти.
Лесик вмить опанував марсіанську мову і, як справжній марсіянин, мовив:
— Ое, ооо! Й еайо оуіи ои ооо!
Я подивився на Боба і побачив, що він нічогісінько не второпав. Я пожалів Боба і запитав Лесика:
— Що ти сказав?
Лесик відповів:
— Я сказав: "Оце здорово! Ми б негайно зрозуміли один одного!"
Я погодився з Лесиком і теж перейшов на марсіянську мову:
— А! Е уе оа оа.
Тепер Лесик подивився на Боба, йому стало шкода його, і він запитав мене:
— Що ти сказав?
Я охоче переклав:
— Я сказав: "Так! Це дуже проста мова".
І раптом Боб теж заговорив по-марсіянськи, ніби щойно повернувся з Марса.
— А ое, у и яа іа оа?
Я подивився на Лесика і побачив, що він нічого не зрозумів. Певно, Боб говорив з жахливим акцентом.
Я пожалів Лесика і вже збирався запитати Боба, що він сказав, та Лесик пожалів мене на якусь секунду раніше.
Він запитав Боба:
— Що ти сказав?
Боб відповів:
— Я запитав: "А може, у них якась інша мова?"
Боб мав рацію, хоч і видно було, що його злякали мовні труднощі. Тому ми більше ніколи не розмовляли по-марсіянськи: не можна ж весь час перевантажувати товариша.
Тільки мені невдовзі довелося ще раз поговорити мовою марсіян.
Це сталося уві сні.
Мені приснилося, ніби я прилетів на Марс на космічній ракеті "Земля — Марс 1".
Я ввімкнув гальмові дюзи і майстерно "примарсився" на червоний грунт. Потужні вибухи здійняли хмари рудої пилюки. Я розсунув усі ілюмінатори і розпочав важливі наукові спостереження. Та спочатку нічого не було видно, бо пилюка осідала надто повільно, адже на Марсі тяжіння менше, ніж на Землі.
Але ось пилюка впала, і я побачив дивовижну картину.
Навколо моєї ракети з’юрмилася сила-силенна марсіян. Усі вони, мов дві краплі води, були схожі на Боба, тільки голови великі, мов у кульбаб. Марсіяни усміхалися і радісно махали руками, вітаючи мене.
А звідусіль прибували все нові й нові юрби великоголових. Вони поспішали на човнах численними каналами і зліталися на вертольотах. А найхоробріші стрибали з парашутами з широких крил пасажирських літаків.
Незабаром їх стало так багато, що хоч у який ілюмінатор я виглядав, скрізь бачив веселих, усміхнених марсіян.
Я відкрив люк, скинув мотузяну драбину й урочисто виліз з ракети.
Над неозорим натовпом лунали вітальні вигуки. Тубільці кричали по-марсіянськи.
— Уа! Уа! Уа!
А я все прекрасно розумів. По-нашому це означає:
— Ура! Ура! Ура!
Я дружньо підняв руку і теж гукнув:
— Ай ие а!
Марсіянам не треба було перекладати. Всім їм було цілком ясно, що я сказав:
— Хай живе Марс!
Повітря розітнуло могутнє "уа".
— Хай живе Земля! — по-марсіянськи ще гукнув я, хоч мене вже фотографували.
— Уа! Уа! Уа! — хором відповіли марсіяни.
Я й це розумів. Я вже так опанував їхню мову, ніби все життя провів на Марсі. Тепер вони кричали не "ура", а схвильовано вигукували:
— Дружба! Дружба! Дружба!
Потім мене підхопили на руки і високо підкинули. Та коли я падав униз, то, на жаль, прокинувся. Я завжди прокидаюся, коли падаю уві сні. Ось чому я так і не встиг до пуття дослідити Марс.
Але що дивно: коли я розмовляв з Лесиком і Бобом по-марсіянськи, ніхто з нас нічого не розумів. А варто мені було прилетіти на Марс, як ця мова виявилася дуже легкою. І ще мене здивувало, що на Марс я прилетів сам — без Лесика, Сашка, Боба і Юрка. Невже усі хлопці залишаться на другий рік?
Розділ 4
ЗМАГАННЯ
Ми навчаємося у другу зміну. Перед тими, хто навчається у першу зміну, ми маємо багато переваг. Наприклад, ми будь-коли можемо піти у кіно на ранковий сеанс і записати в наш ланковий щоденник ще про один культпохід у кіно. І якщо підрахувати культпоходи в усіх ланкових щоденниках, то найбільше їх виявиться у нашої ланки. Навіть піонервожатий Іван Чепурний нас за це похвалив. Він якось сказав, що колективні походи у кіно дуже сприяють культурному і духовному зростанню.
А ті учні, що навчаються у першу зміну, культурно і духовно не ростуть. Бо тільки-но вони зроблять домашні завдання, як у кінотеатрах починаються вечірні сеанси. А на вечірні сеанси дітей до шістнадцяти років не пускають.
Але ті, що навчаються у першу зміну, теж мають одну істотну перевагу. Збори у них завжди короткі, бо між закінченням занять першої зміни і початком занять другої зміни залишаються вільними лише півгодини. А після нас уже ніхто не навчається, і ми можемо засідати хоч до ранку.
Правда, до понеділка ми на це якось не звертали особливої уваги. А в понеділок увагу звернули. І треба сказати, що, якби у понеділок збори закінчилися за півгодини, у нас не було б ніяких неприємностей.
Як і завжди, збори відкрив наш піонервожатий Іван Чепурний. Він почав говорити про підсумки другої чверті, хоч до кінця її залишалося ще аж два тижні.
Виявилося, що наша ланка має такі показники, яких не має жодна інша, хоч наша ланка найменша. Зрозуміло, нам надзвичайно важко змагатися з іншими, бо сили у нас нерівні. Перші три ланки нашого загону складаються з десяти чоловік кожна, а нас вдвічі менше. Зате серед нас немає жодної дівчини. А в інших ланках вони є, і дівчат там навіть більше, ніж хлопців. Поміж себе ми три перші ланки називаємо дівчачими командами.
Звертаючись до нас, Іван сказав:
— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки, певно, в усій школі не знайти! Подумати тільки, найменша у класі ланка нахапала найбільше трійок і навіть має одну невиправлену двійку.