— Нам потрiбна зачiпка, причiпка, гачок, щоб пiдловити храмову рибину. Припустимо, Iсус вiдкараскасться вiд звинувачення в пограбуваннi. То й що? Скажу бiльше: без позову потерпiлих ми й не будемо звинувачувати його в цьому. Нема позову — нема злочину!
Луцiй Галл схвально хитнув головою.
— Але хiба ми не можемо притягти його до вiдповiдальностi за бешкетування в громадському i до того ж "святому" мiсцi? Адже точно зафiксовано i засвiдчено, що саме вiн спричинився до "сутички в храмi" назвемо цю подiю так. Тобi зрозумiлий хiд моух думок, Луцiю?
— Ще б пак, патроне! Щоб вiдвести вiд себе звинувачення, вiн буде змушений звинувачувати храмових павукiв. Мовляв, це вони його спровокували своум шахраюванням.
— Правильно, Лупiю! Клубочок i почне розкручуватись. А ми ниточку потягнем легесенько, нiжно, не смикаючи, щоб, бува, не обiрвалася... Клянуся Юпiтером, цього разу ми не вiдступимо!
— А! — одразу пожвавiшав Луцiй Галл. — Чи не час покликати Веселого Германа?
— Хiба вiн тут?
— Так, у передпокоу. Я прихопив його з собою. Про всяк випадок...
— Ну й хитрун ти, Луцiю! Виходить, ти вiд початку сам сподiвався, що ми почнемо розшук?
— Та я вже трохи знаю вашу вперту вдачу, патроне. Окрiм того, розшук нiколи не зашкодить — щось та з'ясовусться.
— Тодi клич Веселого Германа!
Цей рудоволосий гiгант з добродушним обличчям походив звiдкiлясь з прирейнських лiсiв пiвнiчного понизов'я. Ще малюком вiн потрапив у полон до римських легiонерiв. Мiцноу будови хлопчика купив для себе тодiшнiй головнокомандувач восьми рейнських легiонiв Юлiй Друз Германiк. Коли принцепс Тiберiй Клавдiй Нерон, що прийняв титул Цезаря та Августа, прийшов до влади, вiн призначив переможного полководця своум "другим я" на неспокiйному Сходi.
Ось тут i виявилися вперше таланти Веселого Германа, хоч це й було пов'язано з трагiчною подiсю. Захворiв улюбленець вiйська Германiк. Лiкарям неважко було встановити: отрута. Молодому полководцевi лишалося жити лiченi днi., I тодi п'ятнадцятирiчний раб винюхав, хто вчинив злочин.. Iз мiзерних заздрощiв славного Германiка пiдло отруули тодiшнiй проконсул Сiрiу Гней Кальпурнiй Шзон та його дружина Планцiна. У нагороду Германiк дав хлоцевi вiльну i ощасливив своум вкороченим iм'ям.
За наказом принцепса Тiберiя отруйника Пiзона заморили голодом. Планцiну спiткало милосерднiше покарання — уй дозволили покiнчити самогубством. Спосiб — за власним вибором. Хоч би й за допомогою цикути або мандрагори...
Додатком "Веселий" Германа нагородили його "клiснти": вiн з кожним умiв балакати без злоби, жваво, мало не з приязню, хоч нiколи не переступав службових преписiв.
За вiком вiн ще був дуже молодий — лише дватри роки тому розмiняв третiй десяток. Слiдчий Луцiй Галл служив у прокуратурi давно, пошукувач Веселий Герман — з недавнього часу. Але вони аж на подив пасували один до одного.
— Ось i я! — мовив Веселий Герман, входячи з широкою усмiшкою до покою прокуратора. — Довгенько довелося чекати вашого виклику, Луцiю. Чи не марно? — казав нiби до слiдчого, а сам позирав хитрим синiм оком на прокуратора.
— Справу вирiшено позитивно, — повiдомив Луцiй Галл. — Ось за цими прикметами знайди людину. Iм'я — Iсус Назарей.
Веселий Герман уважно прочитав опис.
— Ну й дiла! — вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею чухати свою руду потилицю. — За цими прикметами, Луцiю, можна схопити половину населення ррусалиму. Друга половина — жiнки...
— А зуби? — нагадав Луцiй Галл.
— Люди — не конi, щоб ум у роти зазирати.
— Масш сумнiв, що упорасшся? — подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.
Веселий Герман вмить розвернувся до нього.
— Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло! Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.
Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.
— Однак доведеться добряче понишпорити, — заклопотано додав Веселий Герман. — Сьогоднi звечора я пiду по шинках — там люди про всяке гомонять.
— У нього руки, як у жiнки, — сказав Пiлат.
3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ
Нiчний вилов Веселого Германа виявився для Луцiя Галла вкрай несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, — нiкуди правди дiти! Проте слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч i йде подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли цього ранку Луцiй Галл побачив юне, бездоганне, гнучке, тендiтне, буйновласе створiння з очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв. Всенький вид юнки, яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть, неторкану чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й магiчно ваблять чоловiкiв.
"У неу мусить бути чарiвний голосочок", — сентиментально помислив вiн i не помилився.
Але те, що вона промовляла своум напрочуд мелодiйним голосочком iстинноу сирени, вразило слiдчого не менш, анiж уу рiдкiсна, казкова, приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?
— Хто ти? — було перше, що вiн запитав.
— Мене звуть Марiя, — скромно вiдповiла i пiд його пильним, суворим поглядом густо, сором'язливо зашарiлася. — А ще кличуть Магдалиною...
— Заспокойся, дiвчинко, — статечно мовив Луцiй Галл з iнтонацiями батькiвськоу поблажливостi. — Що ти опинилася тут, мабуть, якесь прикре непорозумiння.
Веселий Герман зареготав.
Слiдчий незадоволено спохмурнiв.
— Чи не скажеш сама, як ти тут опинилася? — м'яко запитав вiн.
— Ха! Ваш рудий приятель умовив пiти з ним, — звабливим голосом сирени вiдповiла вона. — Я гадала, вiн хоче завоювати мос серцева вiн полонив мене усю! Та чи вiдшкодус менi збитки за марно втрачену нiч? Адже я сподiвалася роздiлити з ним лiжко, а не ламати собi кiстки на тюремному тапчанi...
Луцiй Галл спочатку було й не второпав, про що йдеться. А коли збагнув, то побуряковiв, наче зварений живцем рак. Чари розтанули! Вiн уже не бачив чарiвного створiння, а лише мiшок з кiстками, який неухильно руйнуватиме час. Шкода, що вона ще не замислюсться над цим. Мине зовсiм небагато рокiв, i хто з пиякiв, з котрими вона переспала, згадас про неу? А Веселий Герман аж квiтнув, насолоджуючись природним комiзмом цiсу сцени, гiдноу пера безжального дотепника Менандра.
— Дозвольте менi поспитати уу, — нарештi запропонував вiн. — Це прискорить справу.
Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.
— Спочатку — деякi бiографiчнi вiдомостi, — почав неприступний для згубних жiночих чар Веселий Герман. — Життспис нашоу Марiу дуже простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за старого Паппуса, сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за рiк вона втекла до вiдомого розпусника Елiу Ламiя.
— Того самого? — запитав слiдчий.
— Так, обранець уу серця — той Елiй Ламiй, якого принцепс Тiберiй покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi. Та от бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд неу утiк. Про наступного уу коханця можна сказати тiльки у множинi — це була манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв перевели на постiй в iнше мiсце, вона перейшла на обслугу цивiльного населення. Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я — Магдалина.
Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину — рiдкiсну квiтку природи, що сама себе занапастила на гнойовиську, — i похмуро запитав:
— Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?
— Мас! — запевнив його Веселий Герман. — Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?
— Кажи!
— Iсус Назарей.
— А! — сказав Луцiй Галл. — Починай допит.
Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:
— Ти давно в ррусалимi?
— Мабуть, уже з тиждень...
— А точнiше?
— Не рахувала...
— Де перебувала до того?
— У Вiфанiу, у брата.
— Хто твiй брат?
— Бiдак, як усi.
— Я питаю, як його звати.
— Лазар.
— Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?
Жiнка завагалася:
— А що йому за це буде?
— За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?
— А при чому тут я? — вперше обурилася чарiвна повiя. — Хiба я вигадую податки?
— До чого тут податки?
— Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...
Веселий Герман зареготав:
— Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
— Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше — не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...
— Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
— А про що ж?
— Про смерть та воскресiння твого братика!
— Я й розповiла...
— Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
— А навiщо вам?
— Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
— Ну, вiн...
— Хто це — вiн?
— Ну, Iсус...
— Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
— Ну, Iсус Назарей...
— Негаразд, Марiс, негаразд.
— Справдi вiн...
— Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
— Яке ще чудо?
— Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
— Я там не була!
— Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
— Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
— Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
— Хто? Мiй брат Лазар?
— Твiй коханець Назарей! Покiйники — удаванi вони чи нi — нас не цiкавлять.
— Мабуть, десь ховасться...
— А де ховасться, ти не знасш, так?
— Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
— Чого б це раптом?
— Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни.