Так мені було наказано.
Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора, якого без слів, самою своєю поведінкою шпетив старий, і пояснив:
— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запальний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.
— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте вдвох.
Старий почав здалеку:
— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через річки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас і наздогнав.
"Наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…"
1-а танкова армія фон Клейста, винищуючи все на шляху свого відступу, спромоглася-таки з’єднатися з 17-ю польовою армією Руоффа, і фронт стабілізувався по лінії Новоросійськ — Кримська — Слав’янська. За цей рубіж німці вчепилися зубами. А десь далі — за болотами, заплавами й річковими плавнями — спішно споруджується оборонна потуга "Блакитної лінії", ще не розвіданої, таємничої. Одне ясно: ворог поклав будь-що втримати за собою Тамань.
— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив своєї старий. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї, — старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.
— Хто ж вона? — в тон йому запитав Роговцев.
— Німецька дівчина.
— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.
— Крістіна Бергер.
Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, який після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.
— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?
— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки також есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псюра вмить учепиться в горлянку.
— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.
— Та що ви! — обурено замахав на нього руками старий. — Ця фрейлейн — наша, радянська людина!
— Звідки знаєте?
— Я був зв’язаний із ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення — записував, що німці в нас накрали й куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо мене призначили на роботу пакувальником до зондеркоманди "Кюнсберг".
— До чого ж тут німкеня? — своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих "просторових" оповідок.
— Одного вечора вона прийшла до мене додому й назвала наш підпільний пароль — не знаю, звідки дізналась. Я спочатку було не дуже їй повірив — усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло. Я гостинно запросив її, почав розповідати про свою працю у німців…
— Чого ж вона прийшла до вас?
— По допомогу.
— Яку?
— Попросила, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали, товаришу генерал?
— Я слухаю вас уважно.
— Рація виявилася на місці! І закопана справді була давно. Я в цьому знаюся — не один глек з вином у землю закопував…
— Що ж зробила з рацією фрейлейн?
— А нічого особливого — почала передавати нашим німецькі таємниці.
— Звідки знаєте?
— Як то — звідки?..
— Це вона вам сказала?
— Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова в людини для чого? Думати! А думки — вони різні виникають…
— Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?
— А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що жодної ради не даси. Я туди, я сюди — микався, мов у пустелі…
— Що ж сталося?
— Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало й більшало!
— З ними ви й прийшли? — нарешті збагнув генерал Роговцев.
— Ясно — з ними! Дівчина вірила мені, бо слово моє — скеля!
— Що ж Крістіна Бергер передала з вами?
— А ось що, зараз побачите. — Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго й надійно.
— Крістіна попередила, — суворо мовив він, — пакет не відкривати. В ньому два пакуночки в чорних обгортках: у маленькому — фотографічна плівка, дуже тонка стрічка… Обережно!
— Ще щось?
— Звичайно! — Тепер Астан потрошив другу половину свого ватяника. Вийняв блокнот у целофані, крізь який на шкірі обгортки було видно готичні літери.
— Про цей зошит, — повідомив Астан, — Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.
— Цікаво, — мовив Роговцев, беручи целофановий пакет і з перших літер зрозумів: щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи від пастки й загибелі розвідника Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.
— То знаєте чий? — стривожено запитав старий.
— Знаю.
— Добре, — втішився Астан. — Бо є в мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я просив Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона — ех!.. Не послухалася.
Мірза-Хатагов заходився потрошити ватяник з того борта, де пришиті гудзики. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись, мовив:
— Ось бачите: цифри й цифри… Хоч би два слівця!.. Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй можна!
— Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу! Від імені командування фронту виголошую вам глибоку і сердечну вдячність.
— Та за що?.. — зніяковів старий. Генерал Роговцев викликав чергового.
— Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю "Партизанові Вітчизняної війни" першого ступеня. За виявлену мужність у боротьбі з німецькими окупантами.
— Слухаю!
— І от що… Подбайте про новий одяг для товариша Хатагова. Не знайдеться цивільного, візьміть на складі військовий.
— Навіщо цивільний? — сказав старий. — Медаль личить військовому.
— Ходімо, діду, — мовив лейтенант. — Буде вам військова форма. З голочки!
Вони вийшли.
— Товаришу майор, негайно — до фотолабораторії і в шифрувальний відділ. Наказ: робота термінова.
— Я вмить! — схопився на ноги Тамбуліді.
Генерал Роговцев залишився в кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне — "Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП[2]. 1942 рік". За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли повернувся, виконавши завдання.
— Готово, товаришу генерал-майор!
— От що, Анзоре, — суворо проказав Роговцев, — візьміть цей огидний щоденник і завтра ж передайте до Надзвичайної комісії як викривальний документ злочинів, що їх чинили гітлерівці проти мирного населення.
— Слухаюсь!
— Тепер доповідайте.
— У шифровці викладено дані на чотирьох агентів Хейніша: місця осідання в нашому тилу. На магнітофонній стрічці — розмови Хейніша з кожним окремо з викладом агентурних завдань. На фотоплівці — обличчя всіх чотирьох зрадників. Звукозапис передруковується на машинописний текст.
— Оце Студентка! — з професійною повагою мовив генерал. — Як їй все це вдалося зробити?
— Смілива дівчина! — розбурхався Анзор. — Шкода, що я ніколи її не бачив.
— Я теж, — заспокоїв його генерал.
Студентка… Де вона зараз? Що з нею? Чи скоро знову озоветься? Вирушаючи до Берліна, вона не мала можливості взяти з собою рацію.
Розділ другий
В’ЯЗНИЦЯ З ФАМІЛЬЯРНОЮ НАЗВОЮ
Поїзд прибув на Сілезький вокзал о другій дня, проте здавалося, що вже сутеніє.
Сірі, набряклі хмари низько зависали над Берліном. Мрячило. Дими від численних заводів, причавлені важкими хмарами, розчинялися в повітрі, ніби на Берлін упав жовтаво-кислий туман.
Ешелон, до якого була причеплена платформа з двома автомашинами, службовим і запакованим у такі ж, казенного типу ящики з особистим майном оберштурмбанфюрера Хейніша, загнали на запасну колію, далеко від вокзалу. З вікна спального вагона над лискучими від дощу дашками довгих вервечок поїздів, що смугатили весь залізничний простір, було видно темне громаддя вокзалу. По його стіні згори спадав велетенський прапор, на якому в білому колі чорніла свастика. Прокисле у вогких, отруйних димах полотнище теж було мовби чорного кольору.
На фрейлейн Крістіну Бергер усе це мимоволі навіювало похмурий настрій, ворожість до цього клятого усіма мовами світу міста. Гидко було думати, що відтепер їй, певне, доведеться неоднораз висловлювати вголос захоплення столицею "улюбленого фатерланду", як це й личить зразковій, високопатріотичній, вірнопідданій фольксдойче, бо їй випало велике щастя віднині жити й працювати в найвеличнішому місті "тисячолітнього рейху".
Тому вона аж зраділа, коли виявилося, що настрій її шефа оберштурмбанфюрера Хейніша теж кепський. Відпадала необхідність уже з перших хвилин лицедіяти, удаючи із себе захоплену, веселу й щасливу провінціалочку, що вперше потрапила до міста, де "фюрер діє, творить і думає за всіх нас".
— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.
Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…
Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.
Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.
Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:
— Хайль Гітлер!
Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.
Штурмбанфюрер був порівняно молодий.