Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами.
— Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш!
Він попав мене за плече й так тримав.
На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати.
Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене.
— Ну,^а це що за мазня буде? Я мовчав.
— Я тебе питаю, хто ти? Агент?
— Рахівник!
— Який рахівник? Що це за слово?
— Я щетовод!
— Партійний?
— Ні!
— А що ж, кацапня, чи ще який чорт?
— Українець!
— Українець? Чого ти пішов сюди?
— Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями.
— За хлібом?
— За хлібом!
— Що ж ти приніс за це?
— А що ж я можу принести?
— Нічого не вмієш?
— Я артист, співака.
— Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі!
ВІН підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні.
Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м'яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі.
Було до нестями моторошно.
— Що мені з тобою робити?
Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли.
— Чув? Чув? Ха-ха-ха!
Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив:
— Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця!
— А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене.
— Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть?
Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав:
— Готово!.. І не дриґнув!..
— А!.. Компартія!..
І він голосно зареготав.
І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота.
— А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув.
— Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець.
Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-І ДИВИВСЯ ]
мене вчителем якогось маленького глухого села.
"Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглу дя",— думав я.
Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепе я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав меь сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна.
Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від н< потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепе побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном.
— Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався.
— Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив уск
горілку.
В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум.
Коханець насмішливо дивився на мене.
— Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду!
Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав:
— Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш?
Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече.
Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати.
Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони.
І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^!
Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг.
В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик:
— Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати.
Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся.
— Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той... поспівай нам трохи... А то, брат, щось скучно...— сказав він.
Хтось із гурту хлопців зареготав.
— Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав.
Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера.
— Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону.
Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу:
— Я не буду пить! І співать не стану!
— Чому? —єхидно поспитав Коханець.
— Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба.
— Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо.
— Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око:
— Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені!
Я несамохіть поточився назад і сів на лаву.
— Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно.
Він таки справді поневірявся.
Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі.
— Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго!
Я ноглянув на нього здивовано й недовірливо.
Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом.
Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!..
Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати.
Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але... звіряча жага життя перемагає...
Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія.
Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання!
Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: "Ой доле, моя доле", що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті.
У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М'який спокій лягає на обличчя.
Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум.
Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитяч волошки — й повія!
Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче.
Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм.
Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь.
Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя!
Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима.
Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено.
— Ну, що ж, товаришу, вип'ємо! — сказав Коханець.
Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. ,
— А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою.
Гурт поволі розійшовся.
Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила :
— А завтра знов у дорогу... пригоди... Боже, Юрку! Коли це скінчиться?
— Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну!
— Доля... доля...
Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав:
— А куди ви йдете? За що б'єтесь?
— Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо...
Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав.
На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив... Усі метушились... А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки.
Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати.
Я пішов слідом за ними.
Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати:
— Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти?
— Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало.
— Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити?
В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору.
Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього".
І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії!
Я непомітно вийшов з двору.
Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя.
Я поволі йшов до себе, а ранок яснів.
Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів.
І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок.
А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні.
Це я співав землі моїй.
Лютий, 1924 року м. Київ