В небі гойдались білі вовнясті хмари. Яри засіріли. Вітер студив їх та сушив.
Щоранку в церкві белемкав сумний постовик, і чорні бабусі сунули туди довгою розірваною валкою.
Як це чудно: червона зірка й темний постовик!
Христя ходила на річку, прала білизну. Звідти повертала спокійною ходою, з теплим промінястим зором, що зазирав кудись у глибінь себе. Від зчервонілого обличчя пашіло тихою злагодою, що поволі й глибоко чарувала.
В ту пору я хотів комусь розказувати якусь довгу, солодку казку про червону зірку, що зустрілась з милоокою дівчиною. Хотів би я знати, хто кого переможе?
Христя увечері часто кудись ходила, а поверталась пізно. Я не звертав на це жодної уваги, але одного разу запитав:
— Куди то ви ходите так пізно?
— Як хочете знати, то в "Просвіту", до школи.
— В "Просвіту"? А я думав — на вечорниці.
— Отож не думайте. У нас на вечорниці рідко хто тепер ходить.
— Що ж ви там робите?
— А що ж? У хорі співаємо. На свято виставу думаємо робити.
— А хто ж це все дав вам, Христе?
— Хто дав? Самі взяли.
— А революція?
— Чого ж так важко від неї?
— Нехай пройде усе це, тоді стане легко. Тоді подасть брат братові руку й скаже: ми вкупі.
— Ой, не буде цього ніколи.
В той вечір присмерки були густіші. Христя задумана одійшла від мене і щось стиха шепотіла. Табун невідомих птахів прошумів над головою, загавкала в самоті собака.
Навколо ставало трохи тривожно. Політком скликав у школі мітинг.
Селяни зійшлися, шумно гомоніли, сперечались, курили люльки й сердито спльовували. Коли ми наближались, вони зразу стихали. Видно, на душі у них щось було проти нас.
Коли скінчив говорити агітатор, хтось запитав із юрби:
— А розверстку скоро скінчите?
— Товариші! Невже ж ви будете сидіти на купах хліба, а там нехай здихають ваші брати робітники, Червона Армія, що здобувала вам землю, волю?—прокричав комісар.
— А краму скоро дасте?
— А сіль?
— А коли постой скінчите?
— А підводи перестанете ганять?
— Ой, горе-горенько!
І ми знову, вже всі гуртом, починали говорити. Поволі, видно, непорозуміння розвіювалось, суперечки ставали лагідніші.
До нас підійшов один сектант. Очі йому горіли, він, видно, глибоко захвилювався.
— Ну, от ви, товариші, за рівність, за правду людську. Так?
— Так. За соціялізм.
— Нащо ж ви тоді брата свого вбиваєте, кров його проливаєте?
— А коли він стоїть на перешкоді до тієї правди?
— Так ти йому роз'ясни. А хто тобі дав право кров його проливати, життя в нього одбирати?
— А чом же ти своєю правдою не призведеш усіх, щоб нарівно поділились своїм добром?
— А коли взнають усі слово Боже, тоді прийдуть докупи й поділяться своїм добром.
— Як рак на горі свисне!
Він одійшов, видно, незадоволений.
Прощались ми з селянами приязно й сердечно, а проте відчувалось, що не все з'ясовано, не все договорено. Політком пішов із нами. По дорозі він розбалакався.
— Люди думають, що соціалізм — щось страшне. Він, по-їхньому, прийде, неначе огонь з неба. Та він з'явиться так, що ми його не помітимо. Колись увійде в хату, зніме шапку і скаже: здрастуйте! От і все.
Христя була з нами. Коли попрощалися з політкомом, я сказав їй:
— Ходімо з нами, Христе.
— Куди?
— У військо.
— Нащо ж я вам здалась?
— Ви будете, як зірка, або ні — як холодний струмок. У спеку можна прийти й напитися холодної чистої води й спочити. Цього нам дуже треба.
— Ой, ні! Знімете косу з мене, острижете, безпутницею зробите.
— Чого ж ви так думаєте?
— Хіба ж можна нашій сестрі у війську? Рядом спати — воно й незчуєшся, як станеться.
Вона кудись сумно вдивлялась і була, певно, схвильована.
— А коли б ви кого покохали?
— Кого?
— Скажем, мене.
Вона пронизливо подивилась на мене.
— Ну, то й тоді б не пішла. Хочете, зоставайтесь тут, хочете — навідуйтесь, а в військо не піду. Жінці місце в хаті, а не на війні.
В той вечір ми довго сиділи на лавці коло двору. Я розповідав їй про своє життя, про роботу на заводі, про військові події. Христя мовчки слухала й коливалась, наче снувала якусь глибоку й болісну мелодію.
Я чув розмову старої з Христею. Стара завзято щось доводила. Христя рішуче сперечалась. Хтозна, може, й про мене йшла розмова? Потім вони почали стиха шепотіти.
Дідусь лагідно вітався завжди, як ми зустрічались. Він ішов поратись по господі, і це в нього була якась велика тайнодія.
Хтозна, як би воно у нас пішло далі, але несподівані події багато дечого прискорили.
Це було надвечір одного дня. Пригадую, я лагодив якраз сідло на коня.
В яру з одного краю почувся постріл, зразу несміливий, поодинокий. Йому хтось знехотя відповів. І раптом зі всіх боків пішла завзята стрілянина. Я не встиг зібратись, як стрілянина наближалась. І ось я почув, що стріляють близько мого двору. Я хутко зібрався сідати на коня й бігти до штабу. Але зовсім несподівано вискочила Христя й побігла до мене. Вона була зовсім спокійна.
— Куди ви?
— До штабу.
— Туди не можна.
— Чому?
— В яру якісь засіли люди.
— Ну то що? Якось проскочу!
— Авжеж. Так-то й проскочите!
Я нерішуче ступив кілька кроків. Христя про щось думала.
— Туди вам не можна! — рішуче сказала вона.
— Що ж, я тут зостанусь, щоб мене живцем узяли?
— Я вас проведу.
І вона зразу ж пішла за клуню. Я, признатися, був збентежений.
Хто знає, що в цієї дівчини на думці і по чому вона знає, куди краще йти? Проте не було мені з чого вибирати, і я мусив іти за нею.
Ми пройшли в маленькім саду, далі пустились понад яром густими кущами. За яром було провалля. Вузенькою стежкою ми полізли в провалля. Починало вже темніти.
Внизу, з кущів, хтось запитав:
— Хто йде?
— Мовчи, Грицьку! — спокійно відповіла Христя.
— Свої? — поспитав голос із кущів.
— Свої,— відповіла Христя.
— А чого тут ходиш?
— Коняка втекла.
— А може, червоні забрали?
— Оце ж піду довідаться.
Почулася лайка. Ми пролізли якоюсь вузенькою стежкою, вилізли на гору, ще який час пройшли левадою. Незабаром я помітив вітряки й гурт людей.
— Он де ваші! — показала Христя.
Я глянув на неї. Обличчя в неї було тепле, зворушене та незвичайно привітне. І я не знаю чому, але, не думаючи, нахилився й міцно поцілував її в розчервонілу щоку. Вона не заперечувала. Хвилину постояла, круто повернулася й" пішла до села.
— Хай живе червона зірка! — прокричав я.
Гурт голосів радісно відповів мені. Виявилося, що чимало наших устигло проскочити з села. Але по дорозі, якраз там, де зближаються два яри, вороги майже оточили наших і довелося завзято відбиватися. І тут чимало з ниших загинуло. Проте за цей час встигли вирвати дві гармати. Останки знараддя, частина війська й штабу зостались на селі.
Ми направили гармати й почали бити по ярах. Нам завзято відповідали з кулеметів. Але з часом почувся гарматний відгук із села. Ми спочатку гадали, що то бандити захопили наші гармати й палять по нас. Але по тому, як розривалися набої, дізналися, що то наші частини з другого краю б'ють на ворогів.
Ми рішуче взялися наступати.
Згодом стрілянина з яру стала слабшати, віддалялась.
Проте цілу ніч довелося стріляти по околицях села. На ранок банда зовсім одійшла, а слід її ми згубили. Тому вирішили розташуватися на селі, а на ворогів послати розвідку.
В селі було кілька чоловік убито, селяни зустріли нас збентежено. Ми почали хоронити жертви.
Христя була мовчазна й сумна. Я кілька разів підходив до неї, але вона щоразу тікала.
Дерева вкрились молодими густо-зеленими китицями, по ярах розіслались барвисті килими. П'яні соки землі зливалися з теплими струменями блакиті. Великоднє свято, радісне й далеке, якого ніяк не можу викинути з душі. Белемкають дзвони, теплі, привітні обличчя, діти в святковому граються на зеленій травиці червоними крашанками.
Чому споконвіку червоні крашанки? Через тисячоліття крізь червоний колір родилось нове життя.
— Христос воскрес!
— Хай живе всесвітня революція!
— Хай живе червона зірка!
— Хай живе вселюдська правда!
— Воістину воскрес! — відповідають стиха селяни. Христос і Маркс сьогодні зустрілись і не впізнали один
одного.
Зацвіли сади. Рясним сніговим пухом укрилися вишні, розпускаються рожеві пелюстки яблуневого цвіту. В місячні ночі над садами плаває білий п'яний морок. В ньому купаються зелені пасма місячних променів.
Христя сьогодні в білій хустці, вся свіжа, зачарована яблуневим цвітом.
Ах, усі ви, мудрі лисі правителі, що крізь закоптілі окуляри стежите за життям! Нагадайте собі ще раз одну давню й просту правду, коли хочете мати міцне непорушне військо, будуйте міцні червоні казарми з цементовими підлогами, з дощатими ліжками. Заганяйте життя людей під військовий ріжок і сухий барабан. Тоді матимете добрих вояків. Не розпускайте їх по селах в місячні весняні ночі, бо тоді м'якне серце людське, бо тоді хочеться любити увесь світ!
Я дігнав Христю, як вона йшла на виставу в школу. Сьогодні вона була особливо чимсь захоплена і голосно сміялася, чого в звичайну пору з нею не бувало.
На сцені вона трималась просто й щиро і цим дуже захоплювала слухачів. Але після вистави вона хутко вийшла й пішла додому. Я ледве встиг догнати її.
Вона на хвилину заскочила в хату, поклала одіж і тоді вийшла надвір.
І ми мовчки, не змовлявшись, пішли тією самою дорогою, якою я тікав од бандитів.
В місячних протінях тане людська думка, п'яніє. А п'яний може завжди сказати те, чого не скаже тверезий.
Христя щось наспівувала, нервово крутилась коло мене, одного разу обкрутила мене і тоді зазирнула таким глибоко пристрасним зором, що раптом у мене захололо серце, а далі хутко-хутко забилось.
Христя сіла, стала зривати квіти та щось шепотіти.
— Слухайте, що б ви зробили, коли б яка дівчина сказала, що любить вас?
— Не знаю.
— А чому?
— А чи ж я її полюблю?
— А коли б і ви полюбили?
— Тоді б я сказав, щоб ішла за мною.
— Куди? У військо?
— Куди я піду.
— Ну, а де ж жити? А як діти будуть?
— Ну, що ж, хай призвичаюються до всього.
— Та вони ж померзнуть.
— Дітей можна до притулку.
— Ой, лишенько! Та хіба ж знайдеться хоч одна мати... Я підійшов, сів поблизу й сказав:
— Христе, кажіть просто, як товаришка: любите мене?
— Ну то що?
— Ходім зо мною. Ви запалитесь самі й будете горіти.
— Ой, лишенько! Не хочу я горіти, не хочу світить. Я просто хочу жити.
— Ну, то я не можу зостатись.
— Ну, то йди, воюй, а коли скінчиться війна, прийдеш і житимеш, як живий будеш.
— Отут на селі?
— Ну, а що ж? Нехай ти будеш комуністом, а я просто хочу жити на господарстві.
Я не сподівався цього.