— Де мій кінь, що я велів тобі його годувати й доглядати?
— Згинув! — відповів коротко конюший.
— Як?! — аж скрикнув князь. — Ти не дбав про нього!
— Ні, княже, — відповів конюший дрижачим голосом — доглядали його добре, краще за всіх коней — так він їсти не хотів нічого, тужив і чахнув — та згинув вкінці.
— За мною тужив мій коник і за славою воєнною! — сказав князь Олег сумно. — Осідлайте мені коня! — гукнув до отроків.34
[34] Отрок — юнак джура, дружинник.
— Хай побачу кості мого Сивого!
Поїхав. А за ним дружинники найближчі.
І приїхали на місце, де лежали кості коня голі і череп його голий. І зліз князь із коня й сказав із насміхом:
— Чи від цього ж то черепа має прийти мені смерть?
І став ногою на череп. Та у цю хвилину закричав — із черепа виповзла гадюка й укусила його в ногу...
Нога відразу напухла.
Кликали знахорів, не помогли. Пухлина з ноги пішла далі.
І побачив князь Олег, що смерть близько вже, і тоді сказав:
— Правду сказав колись віщун. Я гину від мого любого коня!
Помер князь Олег. І плакали по ньому всі. Князь Ігор, хоч уже дорослий був і жонатий, плакав, як дитина, як по батькові рідному.
І поховали Олега на горі Щекавиці біля Щекової могили.