Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.
"Має рацію Федір Прокопович, — вирішив Микола Молибога. — Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька".
Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.
— Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди — будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей — лист…
Жінка побіліла.
— Кажіть… Кажіть…
— Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати. Без адреси був конверт, розумієш. Не встиг, видно, Михайло…
Галина Дмитрівна простягла тремтячі руки. Взявши в Молибоги сіренький трикутничок, притисла його до грудей і завмерла.
Вона ще не отямилася від несподіванки, як у двері постукали. Стукіт був незвичайний, ніби чиїсь пальці добували з сухого дерева мелодію пісні.
— Отак… Отак і Михайло стукав завжди… А тепер син… Це я навчила… — крізь стогін почулися слова Галини Дмитрівни.
* * *
"Це я навчила"… Тільки про стукіт, певно, й могла вона так сказати, — думав Микола Молибога, вертаючись додому. — Тільки стукіт батьків… А все інше в хлопчиськові чуже, ніби народився він не в трудовій родині.
Мимоволі порівнював двох юнаків. Петро знає, як свій хліб заробляти, сам себе зодягає, ще й у село посилає щомісяця "малим на гостинці". А цей… Ні на що не звернув уваги — ні на чужих людей, ні на материні заплакані очі. "Гроші одержала?" — і накопилив верхню губу, почувши відповідь. Навіть кепочки клітчастої не скинув, збирався, видно, зараз же кудись бігти, і тільки грошей йому бракувало.
Стояв на порозі кімнати, зухвало міряючи всіх красивими, як у матері, очима. Сіре габардинове плащ-пальто з хутряним коміром, туфлі на товстенній світлій підошві…
Федір Прокопович майже силою посадив хрещеника на стілець.
Усе, що було потім, назавжди запам'ятається Миколі Молибозі. Тільки-но мати дочитала до того місця, де йшлося про нього, Валерика, про те, що йому після школи слід іти на "Арсенал" під руку кума Федора Прокоповича", Валерій криво усміхнувся. І вже так і сидів, скептично поглядаючи на лист у материних руках і на несподіваних гостей.
Суворо розмовляв Федір Прокопович, казав, що Валерій не вартий називатися сином героя-солдата, обіцяв написати про нього в газету Гудив при всіх, а Валерій — хоч би що. Тримався бадьоро, навіть зухвало і наостанку звернувся до арсенальця з проханням позичити йому "хоча б десятку".
"Зовсім зіпсований хлопчисько!" гнівався Молибога.
Петро теж ніяк не міг зрозуміти відносин, які склалися між матір'ю і сином Левадними, не міг повірити, що на оте сіре пальто і на дорогі черевики та костюм заробляла для нього мати, а не сам Валерій.
— Я так думаю, що не варто показувати йому бліндаж, — обізвався Петро до Молибоги. — У нього ні розуму, ні серця. Тільки матері настрій псуватиме. Шкода мені її, Миколо Павловичу. Бачили, який на ній одяг? І чоботи кирзові… Валерій поруч з нею — професор! А не видно, щоб хоч вдячний був. — Глянувши в зосереджене обличчя старшого друга, Петро впевнився, їло той поділяє його думки. І вже сміливіше додав: — От прийдуть вони, а ми відкличемо чепуруна вбік і дамо йому "прикурити"… Поговоримо відверто, що він за птиця…
Молибога, мабуть, щось своє мав на думці, бо не дозволив зачіпати Валерія. Після вечері обидва побували в сусідній кімнаті, у знайомих шоферів. І на другий день, — якраз був вихідний, — усі шестеро на чолі з Молибогою прийшли на будівельний майданчик. Були в святковому одязі, в начищеному взутті. Петро приніс електричний ліхтарик.
Через кілька хвилин на шосе зупинився синій "Москвич". Першим виліз арсеналець Федір Прокопович за ним — жінка у чорній шалі, далі Валерій у своєму шикарному плащ-пальті. Федір Прокопович прикрив очі долонею від сонця, яке підбилося вже височенько і світило сьогодні по-весняному, оглянув кучугури насипаної екскаватором землі, будівельні матеріали. Потім переніс свій погляд на київські висоти… В ці хвилини йому хотілося, мабуть, уявити, що саме бачили солдатські очі незабутньої осені сорок третього року…
Микола Павлович Молибога повів прибулих до котлована. Галина Дмитрівна йшла, не задумуючись, куди ставити ногу. На ній були гумові чоботи на високих каблуках, демісезонне синє пальто, зблякле від давності. Федора Прокоповича підтримував молодий водій "Москвича". Валерій "балансував" останнім, намагаючись потрапляти ногами в чужі сліди.
— Ось і бліндаж, — показав Молибога свіжий отвір у земляній стіні. — Я зачепив ковшем брус, а наші хлопці тоді й почали розкопувати,
Галина Дмитрівна зазирнула у вогку темряву.
Валерій пропустив її поперед себе, потім — Федора Прокоповича, водія "Москвича". Докуривши цигарку, підняв поли плащ-пальта і теж поліз у бліндаж.
— А синок ніде, кажеш, не працює? — порушив мовчанку один з шоферів.
— І не вчиться, і не працює, — підтвердив Петро. — На всьому готовому…
— Отакий здоровило! — здивувався водій. Поворушив ногою чужий недокурок. — Бач, дешевих не визнає. Що ж це, мати і на цигарки йому заробляє?
— І на цигарки. Вдень вона у продовольчому складі працює, а після роботи, — отой арсеналець казав, — сусідам білизну пере. Ми її за ночвами застали…
— Загнуздав, значить, матір і їде? Я б такому…
— Цить, — зупинив шофера Петро, — я теж був скипів, а Микола Павлович каже — не так і просто справитися з людиною, коли вона від рук одбилася. Без батька ріс, розумієте, і в матері — один.
— Теж мені виправдання! — не згоджувався шофер у светрі. — У сім'ї горе, батько на війні загинув, а він… ніби шашіль, на світі живе.
Шофери загомоніли, підтримуючи товариша.
— Може, ми його, братки, до нас у гуртожиток запросимо, га? — запропонував Петро. — Познайомимося ближче, а тоді видно буде, що далі робити.
— Діло кажете. При матері, звісно, по щирості не поговориш. Не та обстановка. Ну, а мати, Петре, пустить його?
— Хтозна… Може, й пустить?
План, справді, був підходящий. Але йому не судилося здійснитися. Валерій не захотів одставати від "Москвича".
* * *
На другий день екскаваторник Микола Павлович Молибога почав вибирати землю навколо бліндажа. Відійшло кілька навантажених автомашин, і на дні котлована лишилася тільки купа дерева, а згодом і цього не стало. Котлован збільшився, став глибшим, ніхто і не сказав би тепер, що саме тут був фронтовий бліндаж…
Та легше розрівняти землю, ніж викинути з пам'яті оту всю подію. І на роботі, і ввечері в гуртожитку то один, то другий згадував солдатський лист і солдатського сина, поглядали скоса на Молибогу: "Чи ти, чоловіче добрий, і досі ні до чого не додумався, що відмовчуєшся?"
А Молибога хоч і мовчав, але й сам був у полоні якихось незрозумілих почуттів, викликаних знайомством із сім'єю Левадних. "Це ж і я мав би сина чи дочку отакого віку", мимоволі спадала думка. Згадував довоєнний сороковий рік і те, як молода дружина крадькома, без його дозволу, позбулася материнства. Нічого не залишилося ні в нього, ні в неї від першої любові. Нічого, крім, хіба, спогадів. Чому вона завжди іронічно мружилася? На третій тиждень після того, як взяли його в армію, виїхала Василина з села, десь за Уралом влаштувалася на заводі. Писала йому про все відверто і того не приховала, що подружила з іншим… Просила не сердитись на неї, бо не сама вона, мовляв, винна, життя так склалося. Чимало гарних жінок зустрічав потім Микола Молибога, та правду, мабуть, кажуть, хто на гарячому обпікся, той і на холодне дмухає. Жодній не вірив, до жодної не дозволяв собі звикати; парубкував, остерігаючись пастки. Мандрував по світах з стрілецьким полком, стояв після війни за Карпатами, а демобілізувався в Києві. І в гаражі, де був спочатку, і в бригаді підйомних механізмів колишні солдати довго називали його за звичкою гвардії старшиною, але згодом старі знайомі роз'їхалися по інших будовах і став Молибога для новаків дядьком Миколою, або Миколою Павловичем. Рік минав за роком, не вгледів, як розміняв сороковку… Тепер було вже повних сорок два… І в снах Миколі Павловичу Молибозі ввижалося, що так він і житиме завжди між нежонатими, кочуватиме з гуртожитка в гуртожиток, ні від кого не залежний, вільний, мов перекотиполе. Де захоче — зупиниться, а там знову на нове місце. Ні турбот, ні обов'язків. Бо й виростав круглим сиротою і тепер — сирота…
Може, тому й сприйняв він так гостро горе чужої сім'ї, що й сам не знав ніколи справжнього сімейного щастя?
Стривожене, смутне обличчя Галини Дмитрівни Левадної знову й знову виникало перед ним. Згадував її такою, якою побачив у першу мить — з засуканими рукавами, підперезаною синім фартухом. Щоки палахкотять, і на переніссі зібралися дрібненькі краплинки поту. І про хлопця думав — красень! Великі, як і в матері, виразні очі. Якби тільки не напускав на них холодного туману, не прищурювався на кожного без потреби…
Він, Молибога, щиро бажав Галині Дмитрівні добра і тому, думаючи про Валерія, мимоволі ставив на його місце Петра. Отакого б їй сина! У Петра і в гуртожитку висить над ліжком портрет матері-скромної сільської трудівниці.
* * *
Галина Дмитрівна дуже здивувалася, коли Федір Прокопович удруге привів людей з будівництва.
— Трудівнице моя, знову чуже переш, — показав Федір Прокопович на купу білизни біля ночов. — Бачу, бачу. Та ми, власне, не збираємося тобі заважати. Нам твій Валерій потрібен, за ним прийшли.
— Валерій?
— Еге ж. Дізналися ось товариші, що він з боксу розряд має. За тренера його хочуть…
— Який з Валерія тренер…
Микола Молибога втрутився в розмову.
— Нам, Галино Дмитрівно, аби почати, молодь зацікавити, — і, глянувши на здивовану жінку своїми нехитрими очима, признався. — Є надія, що і йому корисно з нашими хлопцями познайомитися. Правда ж, Федоре Прокоповичу?
Старий арсеналець згідливо хитнув головою.
— На будівництві професій, професій. А скільки машин — бульдозери, екскаватори, крани. Дивись, і Валерій якусь машину нагляне.