Вона так розуміє, він інакше. Сперечаються, буває, але майже завжди під кінець Леся з ним згоджується. А вже потім, у компанії, захищає його думку, як свою. Отож... Наче й визнає його, але зате і своїми правами дівочими користується сповна. Тільки тоді вони вкупі, коли сама того хоче, а його бажання для неї не обов'язкові. Ніколи, правда, не вередує, не маніжиться. Сказала — відрізала. Глянула — ти або щасливий, або караєшся: "Щось я не так сказав, чимсь образив її?"
І зараз не знає Павло, чим скінчиться для нього Наталчине посередництво. Вона, звичайно, хоче йому добра. Та не від неї залежить. Може, обуриться Леся, що осоромив перед подругою. Бачити його більше не захоче.
Із сестрою Надією навмисне оце вранці жартував, прикидався веселим, безтурботним, але їжу, поставлену перед ним, ніби й не помітив. Товчена картопля давно схолола, тараня з учорашнього борщу, яку він любив, теж не дуже смакувала. Надійка дивилась на нього і зітхала.
Павло встав, не поївши, з-за столу, подивився на себе в дзеркало. Одне око знову здалося більшим, друге — меншим. Таким він виглядає й на шкільному фото. Шия худа, червона після грубого рушника, а комір застебнеш — він завеликий, як хомут на лошаті. Краще вже ходити розхристаним. Чуб як чуб, але, мабуть, доведеться підстригтися під такий "бокс", як у хлопців міських. Ні, він не зовсім невдалий з лиця Павло Чепель, шкода тільки, що ніс трохи довгий і гострий. Не ніс, а пташиний дзьоб. Є й гірші, правда, носи: то маленькі, як пупи, або округлі, вузлуваті, схожі на бульби, є й такі видовжені, як у нього. Ну, та йому мало діла до інших. Свій же він з деякого часу "формує", притискає рукою і тримає якнайдовше, а вночі навмисне лягає вниз лицем і занурюється носом у подушку. Ніс у нього не батьків, і не материн, а чорті-чий... Може, й ніс, зрештою, підправиться, вилюдніє. З роками відбуваються з кожним якісь зміни. Он у четвертому чи в п'ятому класі, здається, не ріс він зовсім, усі чисто ровесники обігнали його — і Микола Лісовий, і Наталчин брат Онисим і, що було найстрашніше, Леся. Учитель Семен Трохимович і той помітив, що дуже помалу росте Павло Чепель, поставив його на фізкультурі десь аж останнім. Він тоді відчував себе ображеним, нещасливим. Кілька днів не ходив до школи, відбріхувався перед матір'ю, що голова болить. Чіплявся за грушу і висів так, доки вистачило сили, хотів, щоб тіло витягалося. Грубі набойки припасував до черевиків, а всередину запхнув по кілька устілок.
Старався, щоб Леся ніколи не застала його босим. Ну, а згодом, коли вже звик потроху і до своїх незручних черевиків, і до свого місця на уроках фізкультури, раптом помітив: росте! Власні штани навіть засвідчили йому про те. То, було, опускалися аж на черевики, як він їх не підсмикував або не затягував ремінець, а це ніби хтось підкоротив холоші. Нові мати пошила на виріст, і Павло знову затривожився. Щодня прикидав, чи видно шкарпетки, як через плече озирнутися. Зате ж і зрадів, одягнувши якось старі, ш;об матері допомогти на городі. Вони кінчалися десь біля литок. У той день викинув з черевиків усе, що намостив був, і відчув полегшення. Що там не кажи, а жити обманом, нехай і незначним, річ непристойна.
Згадав Павло й про батька, як той часто всідався з Яном під грушею і розпочинав гарячі дискусії. А Дзеніс зітхав: якби не Чемберлен, не Пілсудський, давно б над світом маяв червоний прапор. І над його Латвією. Або ще журнал принесе, надісланий родичами з Риги. В ньому все не так, як у наших журналах. То жінок напівроздягнутих показують, то священиків з хрестами на грудях... З Яном Дзенісом цікаво і Павлові погомоніти, багато людина знає і про Париж, і про Лондон, що десь аж за морем, царів і королів бачив. Павло поважає латиша. Чесний він, роботящий. На гітарі добре грає.
Ось батько перехопив погляд сина:
— Далеко зібрався?
— Гляну, яке там кіно сьогодні.
— Ну, то не моє діло. Паняй. Хто там є в хаті?
— Надія. А мати на базар пішла.
— Ти їй, звичайно, і водички витяг, і дров нарубав?
— Ні ще... Не встиг. А дрова є, ціла купа за сараєм,— спокійно виправдовується Павло.
— Ага. Самі нарубалися.— Батько енергійно, піднявши над головою картуз, витирав тильним боком руки пітну голову.— Іди вже, як зібрався. Але не забувай — насамперед треба допомагати по хазяйству. Кіно не втече.
— День великий,— уперто мовив син і топтався на місці, ніби не наважувався все ж таки без дозволу йти із двору.
Обоє вони знають, що нині не батько, а він, Павло, дає матері гроші. Здавалося б, нічим хлопцю дорікати. Але так повелося в них: на кожному кроці повчає старий Чепель сина, показує, що де не так лежить в них. Боїться, щоб той не виріс ледачим. Надію менше смикає, а Павлові щодня роботу знайде, коли той повертається додому. Та й сам батько, правда, з ранку до ночі щось робить. Призвичаївся землю копати, натискає дерев'янкою на рискаль, той аж подзенькує.
Тільки тоді, як батько увійшов у подвір'я і причинив за собою хвіртку, Павло, нарешті, попростував вулицею. На батька не гнівається, жаліє його, не може спокійно дивитися, як той припасовує щодня свій протез. Особливо боляче йому, коли бачить, як купається в річці: синій зморщений обрубок теліпається за батьком. Каліцтва свого Чепель не соромиться, а Павлові за нього тяжко. Будь ти проклята, війна, що зробила трударя-хлібороба безсилим навіки! Ще ж солдатові Іванові Михайловичу Чепелю з Гуляйгори тридцяти не було, як вибухнула під ним кайзерівська міна. дерев'янці, з палицею в руці батько не такий уже й безпомічний, а ось на річці чи вдома, коли вранці стрибає від ліжка до свого манаття на ослоні, на нього важко дивитися. Смуток огорнув Павла. Троє їх таких у Гуляйгорі — безногих: батько, недалекий сусід Петро Ситник (на візочку їздить) та Іван Приз — із моряків-чорноморців, волочить праву ногу після тяжкої контузії.
Усіх трьох їх найчастіше бачить Павло на базарчику, який збирається вранці біля монастирської брами. З того торговиська й Чепелі якийсь чинш мають. Мати всякий дріб'язок несла: щавель, кріп, цибулю, а коли й десяток яєчок, трохи квасолі. То на глечик молока заробить, то на півфунта м'яса або сала. Базар — єдине місце, звідки гуляйгірці раніше приносили додому гроші. Так було, скільки Павло пам'ятає. Тепер — інакше. Є колгосп, є підсобне господарство будинку інвалідів Червоної Армії, можна заробити. Відтоді, як став і Павло свій пай додому приносити, умовляв матір, щоб не базарювала більше. Та вона своє казала: не може, мовляв, дивитися, коли на городі кріп, щавель пропадають задарма, а без них борщу не звариш.
Розділ другий
А шлях біжить собі та й біжить. По обидва боки вже російські села. Незчулися велосипедисти з "Червоної нитки", як поминули Україну. Ще ж тільки кінчається перший день їхнього передсвяткового пробігу. І хати, і природа тут нічим не відрізняються від українських, хіба що трохи дивують оті білі крейдяні гори на видноколі, наче підперезані в підніжжі зеленими кушаками.
Невпинно розмотується кам'яне полотно перед Павлом і його товаришами. Спрага, як і раніше, мучить, хочеться нестерпно пити. Лоскітно під сорочкою від поту. Та хлопці терплять, не кланяються кожній придорожній криниці, призвичаюються до режиму, виробленого ще в Харкові, до ритму невпинного руху, котрий повинен забезпечити їм своєчасне прибуття у визначений на маршруті пункт: Бєлгород, Курськ... і нарешті Москва.
Попередні короткі зупинки використовувались лише для відпочинку. Так радив досвідчений спортсмен Людвіг. Шкода, ш;о сам не взяв участі в пробігу.
Спочатку їх було чимало, тепер залишилося четверо: він — Павло, Юхим Рогов, Іван Кубрак і Тимофій Солод. Найбільший спортивний досвід у Юхима, тому до його порад на маршруті прислухаються всі. У командира групи Павла Чепеля він за помічника. Чого Павло й відчував поки ш;о себе не дуже переобтяженим високим дорученням комсомольського комітету фабрики. Є кому турбуватися про все й без нього. Рогов, видно, своїм становищем теж цілком задоволений — на лідерство відразу чомусь не претендував, так принаймні зрозумів Чепель.
Після привалу, як не дивно, швидкість руху дещо уповільнюється — попереду іде Юхим, задаючи тон.
А Павло знову весь у минулому. Шерхотять колеса по гравію, нашіптують спомини.
Так от, у ту пам'ятну неділю зупинила його Лесина мати. Чоботи на ній на замовлення — хромові, блузка — біла як сніг, з мережаним комірцем, у вухах — сережки.
— Здрастуй, Павле! Ти не до нас, бува? Надумала оце гасу взяти, поможеш мені нести,— голос упевнений, ніби наперед знає — не відмовить.
Він кивнув, узяв ношу.
Довелося трохи почекати. Лесина мати купила ще віник, дві пляшки крем-соди, сказавши, що таку воду полюбляє Леся.
Бачив, як озиралися крадькома на них перехожі. Здогадувався, звичайно, що вони зараз думають: "Вислужується зятьок". Нехай. Він не соромився, заспокоював себе — це ж робить не для когось — для Тетяни Пилипівни. Власне, заради Лесі. Не кожний би згодився у неділю через усе село тарабанити кошик, ще й іржаву посудину з гасом, коли на тобі чиста святкова одежа, але не кожному, мабуть, виявила б подібне довір'я ця жінка, з котрою всі віталися першими.
Денис Лісовий очікував дружину біля хвіртки.
— Так і знав. Могла б гасом і в будній день запастися. Та й віників повна хата, фабричних.— На Павла зиркнув спідлоба, насмішкувато.— Десята година, а мене голодом морять. Оце-то вихідний.
Головний кондуктор був у повній формі. Новенький чорний френч із сріблястими гудзиками розстебнутий під ним жовтіє смугаста майка. Кілька значків прикрашають груди. Обличчя м'ясисте, червоне, сповнене Начальницької самоповаги.
— Заходь, Павлушо,— приязно промовила Тетяна Пилипівна й пропустила його поперед себе.
Миколу застав на яблуні. Оглянувся — Лесі ніде не видно. Тільки її рожева косинка лежить на гамаку.
— Привіт молодим талантам!— гукнув з дерева Микола.— Лови!
На жаль, Павло не встиг підбігти, яблуко покотилось по стежці. Микола кинув ще одне, воно попало в руки Павлові — ціленьке. Поклав його на гамак, а надкусив перше, що репнуло. Такого сорту у Чепелів нема: підрум'янене з боків яблуко аж вилискує, а м'якоть, мов цукор, біла і соковита. Пахне шафраном, наче паска.
— Посидь трохи, я зараз,— запросив гостя Микола.— Батько в поїздку яблука готує.