Антін пильно дивився на неї.
— Еге, ти могутній! — раптом вимовила вона, обертаючись до нього і всміхаючись.— Коли ти сердитий, я тебе навіть боюс*>, але коли ти веселий і радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю і зовсім-зовсім не боюсь.
— Ах, ти моя плисочка, щебетушечка,— весело засміявся Антін і почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто сміялась, коли він її лоскотав, підкидав, носив на руках, на плечах, на голові.
А сонце все ще кидало своє сяєво в хатину, виблискувало ним в шибках $ікна, малювало мережки на долівці і на стінах; зайчик також бавився на стінці, як Орися з Антоном.
* * *
Зодягтись по обіді в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрінутись з одним товаришем по партії, з яким він змовився сьогодні йти на засідання комітету, що на нім він мав зробити справоздання відносно дорученого йому виконання присуду над Тарта-ренком. Він іціов по вулиці і вклонявся деяким знайомим, що під той час йому стрівались. Нарешті, вийшовши на головну вулицю великого міста, він зайшов в одну з цукерень, досить простору і тепер повну людом, де мав стрінутись з товаришем. Обібравши собі місце біля столика, що стояв осторонь, Корденко звелів кельнеру дати склянку кофію. Між тим, дожидаючи кофію, він взяв до рук газету і почав її переглядати. Раптом почув таку розмову:
— Здорові, здорові, а чули?..— питав пристаркуватий бас.
— Що?., про вбивство Тартаренка? — відмовив щербатий старечий голос.
— Еге!..
Корденко оглянувся. За сусіднім столом сиділо двоє. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловік, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дідок, одстав-ний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем і сірими маленькими полинялими очицями та довгими рідкими сивими вусами.
Він злов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.
— І подробиці знаєте? — спитав бас.
— Та які ж?.. До старого попа приїхав син-револю-ціонер. От хуліган, підісланий поліцією, і вбив його...
— Е, ні, який там хуліган! — мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою.— Ви завжди з своїм лібералізмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд... Вбито його з призволу партії, виходить своїм же братом-революціонером, а не...
— А, що ви провадите,— мовив дебелим голосом Федот Амосович,— з якої б речі?..
— А ви й не знаєте? Хе, хе, хе...— засміявся беззубим смішком, що ляскотіб, як заржавлена тріщотка, полковник;— він зрадник партії...
— Так?!
— Ну" да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє... хе, хе, хе... бачте, які ваші перехвалені революціонери... хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб'ють, от побий мене, боже, хе, хе, хе,— сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.
— Перше всього, вони зовсім не мої,— захвилювався Федот Амосович, оглядаючись,— а друге — се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам...
— Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосо-вичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів...
— ЯЇФХ там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!..— розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив:
— Та то я шуткую, ну годі ж, сідайте...
— Та ні, справді... се знаєте... Жартувати з такою річчю.. Хіба ви не знаєте?..— все ще не міг заспокоїтись товстенький Федот Амосович і оглянувся на Корденка. їх погляди зустрілись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом і довгими вусами і з двома ледве помітними безкольорними очима. Федот Амосович тим часом заспокоївся і сів біля,свого сусіди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшої розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з гли бини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно прб його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом "помилка", але воно було дуже-дуже страшне і, немов роз-калена криця, в'їлось йому в душу... Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Кор-денко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, 'кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно, насувалося на душу.
"Помилка" — згучало в устах.
"Помилка" — відбивалось в голові.
"Помилка" — немов лепетала вся перелякана і збентежена, вкрай стурбована душа.
І руки йому опускались, очі все дивились пильно на кінець стола, де безглуздо лежала якась крихітка булки. І та крихітка в'їлась в розум і немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозуміння страшного і безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихітку і зрозуміти її,— на що вона, чого вона...
Бадьора рука ударила Корденка по плечу, і він здригнувся, як схоплений на місці злочину... Він підняв очі і пізнав товариша; якого ждав,— Івана Вовтузенка, дуже веселого і енергійного, зовсім ще молодого юнака, який завжди насмішкувато відносився до всяких сумних становищ і ніколи тяжкому гніту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький і високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м'яким волоссям, ніжними і рівними рисами світлого обличчя, він здавався Корденкові тепер особливо гарним, приємним, бажаним. Він зрадів йому, як розгадці.
— Що се ти задивився на кінець стола, як теля на сороку? — всміхаючись і швидко та дзвінко балакаючи своїм соковитим, молодим і чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.
— Я?..— метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.
— Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?
— Ні, ні, стривай;— схопив Корденко за руку Вовтузенка.
— А що? — схилився до нього сей останній і серйозно та пильно подивився у вічі.— Зробив?
Корденко поблід і здригнувся. Поблід теж і Вовтузенко.
— Ходім,— спіткавши оте на чолі товариша, вимовив Корденко ледве чутно.
— Ходім! — енергійно підтримав Вовтузенко.
Вони вийшли під руку і пішли вулицею мовчки. Корденко,; всім напруженням сили волі, немов заспокоївся, Вовту-зенко ж вельми задумався. Вони навіть не помітили, як за ними стежили двоє пронйрливих очей малої стриженої голови в циліндрі, з голеним обличчям.
Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмілився наблизитись, щоб йому зручніше було.
Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотілось цілком інстинктивно. Сей інстинкт так вріс йому у вдачу, Що він ніколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Він ледве помітно шепнув Вовтузенку:
— За нами стежать...
Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повіками одказав.
— Як? — спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спеціаліст, що знав всі ходи й виходи в усіх прохідних дворах.
— Іди, не вважаючи ні на що і вдаючи, що не трапилось ніякої відміни...
Так вони пішли далі.
Нишпорка, дійсно, нічого не помітив. Коли стали наближатись до першої поперечної вулиці, Корденко шепнув:
— Направо, швидше!..
Повернули вправоруч. Тут кроків за п'ять була нова перехресна вулиця.
— Через дорогу направо...— шепнув Корденко.
Так вони пробігли з півгодини і повертали вже в п'яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з'явився в далині вулиці, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втікачів.
— У двір, направо...— вимовив Корденко
Се був довгий прохідний двір з досить глибокою нішею в другій брамі, зовсім темній і маленькій.
— Ховайся,— мовив Корденко, підводячи до ніші Вов-тузенка.
За хвилину просто поуз них. пронісся нишпорка. Корденко всміхнувся.
— Ну, тепер швидше назад...
Вони вибігли на ту вулицю, з якої повернули в двір, сіли на фурку і сказали їхати в городський парк. За півгодини вони вже йшли по одній з бокових, сливе пустій алеї...
— Здорово ти навик ї* піддурювати...— лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свій життєрадісний тон.
Але Корденко нічого не відповідав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукерні, тепер, як тільки вони знов опинились на самоті, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з'явилася вмент, як,би прошуміла в голові, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, і воно впало... Холодний піт виступав на лобі.
— Чого ти мовчиш? — спинився Вовтузенко.
Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слів Вовтузенка,— йому все шуміло в голові: "помилка", "помилка"... Йому здавалось од часу до часу, що грунт хитається під ногами і що він ось-ось полетить стрімголов у безодню, німу і вогку, і він здригувався.
Корденкові виринуло в уяві: Тартаренко, закинувши назад голову і випнувши якось особливо "адамове яблучко",; розкинув обидві руки, пальці котрих немовби скорючились,—. хрипів, а він саме всадовлював ніж під пахви,, звідкіля линула кров, що забризкала йому манжети і рукав пальта, і все тіло вбиваного дрижало і тремтіло всіма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своїх руках тремтіння конаючого, і хрипіння в його горлі, і навіть запах свіжої крові... Він здригнувся, і жах обхопив його, і щось важке стисло всю душу...
— Івасю!..— вигукнув він, схопивши Вовтузенка за руку. День меркнув і вдалині вмирала зоря, немовби вбираючи
в себе свої останні зітхання, які ще блисли по верхніх листках. Тиша особливо підкреслила поривчасту нервовість того викрику.