Блискаючи настовбурченими зубами, нона, як той Бровко гусей, стала заганяти нарід у сусідню комору. По невловимім страху й наглій втомі чулося там близькість роз'яреного до грані залізного велетня.
Замкнула двері на ключ, щоби не заманулося кому втекти, і, вертнувши худим станом, повіялася з подругами здоганяти чужинецьке богослуження.
Холод відразу ущух: стало добре тепло, не загодя ж так гаряче, що люди посхоплювалися з місць, готові бігти, але не було куди. Баба Хима зі своєю задишкою не могла собі найти місця, вона крутилася в колісце й чіпала закарлюченими пальцями стін. За дверима чути ще було голос німчихи, то баба Хима боязко поволоклася туди й заплакала у щілку:
— Ой, спека ж то, спека, сестричко! Здоровля йде марно, голова збавляється. Молодим то виграшки, але нам, сироти, старим?
Тамта не розуміла, але здогадалася і відповіла з-чеська:
— Нічого, нічого, за се ви біленькі!
Жвякнула дверми і пішла геть.
А час тече: люди так в'януть, аж очі більмом заходять під тої жари непосильної. Принишкло все, на ногах стояти не годно. Діти то зразу кричали, як коли б їм хто блекоту завдав, а потім уже сиділи цілком каламутні. Попадали то тут, то там на лави, а то й на долівку, як та риба строєна, що викотиться на берег.
— Уляно?
— А що?
— Відай я вже відси жива не вийду.
— Набилюєш будь-що.
— О Сусе, Уляно! Води!
У двері стали міцно добуватися жіночі п'ястуки. Який десяток баб, перехилених над великим зімлілим тілом, кричав порятунку. Між іншими припала до дверей Бондариха з дитиною в судорогах, маленькому котилася з ротика піна, тільцем струшувало гостро...
Не отворив ніхто. Зате удушливий пар приплив новою струєю, здавив горло, мов у петлі, і кидав людей долів, як той град хліби, що спіли уже під Божу косу. Цить...
Крізь пустарі людської душі, ямами зволочені, крізь руїну й огонь сердечних утрат повіяв тепер Божий легіт, заспокоєний з небес:
— Нагнівалисьмо Бога без міри, люди!
— Ваша правда, Семенишко! Кілько то ми не викликали, кілько добра не прогайнували марно! Цілу божу днину перебудем за чим не треба... Господи, милостив будь мені грішній, душі моїй...
Била груди жменею, навколішках; розплетені чорні шнури волосся зсунулися з-позаду голови, почерез чоло й упали на каяття отеє, як заслона.
Друга, дрібна як хрущик, у тяготі, оповідала пошепки, від зусилля:
— То йшло дев'ять сіл через Карпати, і сторонська жінка покинула у мене пряжу. Незагодя вертає: віддайте, дядино, мою працю! А я забожилася: не виділа я, жінко, від тебе нічого! Через місяць погнали і мене...
Постулювали люди руки як до Отченашу, голоси бриніли чимраз далі уст, ясними ритмами, в яких чимраз менше було землі, кривди і образи.
Старуха, залита росистими слізьми, звинялася комусь— то обіч:
— І сама знаю, що гріх, бо дитина невинна. Треба б за мазухою сокотити, бо сирота, а я йому ні слова доброго...
Сповідаються одні одним, як у розпаленім череві Молоха.
Осунулася навіть міцна Скрипничка — мроїться їй, ніби нони дома, посадила у піч хліби, але не гнітиться, то невістка запалює жмут соломи і тиче в грубу, аж червоний дим сідає на одвірок із циновими тарелями.
А Попадинисі мроїться син, що помер у Араді,— ніби вони удвійку косять, і ячмінь так то рівненько з коси простеляється на нивці! Старий Попадин ходить собі межами, числить полукіпки, руки за чересом — дука, що й казати! Сонічко піднялося високо, легіт ні тінню не заколише...
Бабуся Хима притиснула очі руками від їдкого пуху, і пальці лізли за тими болючими очима у якусь яму глибоку. Під повіками нагризало тяжко, здіймалися в просторах хвостаті зорі й розсипали сліпуче срібло. Кругом перевалювався шум, зривана мова та зітхання, як після причастя, коли від престола в світлах і цвітах, на крилах фіміаму й золотого мигтіння зривається тричі, чимраз то вище й вище під небеса:
— Спа-си люди Твоя, Господи!
Ліс білих тіл з гострими чертами ребер маячів під незримим подувом, і чимраз далі не було видно нічого у молочному тумані, йно одні обриси рук піднятих угору, мов за небесною росою.
Світ запалився перед бабою Химою: сволоки стали коптіти кривавими бурунами диму, блимати язиками огню, як чистилище у ясенівській церкві, на тій старовічній іконі, де Христос муку приймає...
Ще раз попленталася Бондариха з конаючим дитятем попід стіни. Хотіла досягнути віконця вгорі, ген, під стелею, та не було як, то й вона кружляла тільки в колісце, як всі, пошпотуючися ховзкими стопами об ховзкі тіла. Ще хвиля — і вона звалилася в куток, дитину зсунула з рук і, відвернувши убік лице, уста, двигнені прошиваючим страданням, поклала на губках дитини свою велику непритомну долоню з срібною вінчальною обручкою вкруг середнього пальця...
Дрогнуло разів зо два і заспокоїлося зовсім.
Якраз у сю пору попід вікна купальні, заслонені ледовими скапами, біг Єремія бараків, з ума зведений на Монтефальконе, у своїм шурпатім гнізді на голові. Підвіси шапки з брудними тороками теліпалися в повітрі по обох боках обличчя, сірого, як попіл, і викривленого слізьми. Прихилений трохи, як той, що готовиться до скоку або бачить у темряві щось зловіще, він обома руками стискав свою трагічну голову й обрабованим із розуму голосом кричав перед себе:
— Кров ллється по Єрусалимі! Кров ллється по Єрусалимі!