Вони, брат, свою лінію ведуть знаючи!..
От, наприклад, у Катеринославі — хрипів далі жовтолиций,— лопнув бельгієць — дві тисячі робочих, у нас Розен-цвейн 2 — півтори, от тобі і три з половиною тисячі... Усім жити нічим, усім їсти хочеться. Отут-то нашого брата і лов-лють.
— Ого, ще й як ловлють! — додав уже другий голос з гурту.
— Ти, скажем, одержував два карбованці,— говорив він далі,— а тобі карбованця, не хочеш?
— То ще добре... А то за четвертак накланяєшся.
— I так бува... І ти все-таки йдеш і робиш, бо погану привичку маєш їсти щодня...
— О-хо-хо!... і куди тільки начальство дивиться,— важко зітхнувши, промовив молодший. *
— А що тобі начальство наше зробе?!
— А все ж таки... заборонить повинні, щоб так не робили.
— Ех ти... довбешка!., довбешка!..— обурюючись захрипів жовтолиций.— Оборонців знайшов — "начальство". Ха!.. А що таке наше начальство, скажи мені? Хто вони такі? З яких людей, як не з таких же шкуродерів, як і наші заводчики та хвабриканти! Чи, може, ні, скажеш?
Він хвилювався. В горлі у нього хрипіло, аж клекотіло, і він якось незвичайно рвав слова, а іноді, серед балачки, кашляв глухо, наче бив у дно порожньої діжки.
— Та він, може, дума, що начальство з неба пада! — пошуткував хтось.
— Мабуть, що так... То тоді краще не ліз би до балачки, а писав би собі прошеніє до бога: — так, мов, і так, боженька, тяжко жити... пришли янгола на поміч...
Слухачі зареготались.
— А що, братці, вінправду говоре!..— обізвався молодий парняга з гуртка, насмішкувато підморгнувши товаришам.— Начальство повинно піклуватись за нами обов'язково, бо воно від бога поставлено, кажуть.
— Воно й піклується...— одмовив жовтолиций злісно.— Он як у Катеринославі бастували торік, так воно і кватирі давало (у тюрмі, звичайно), і додому на казенний кошт висилало, і все т. п.
— І горішками поштувало! — додав знов той же парняга. Всі знов засміялись.
Чоловік з лицем послушника не знав, що відповісти.
— Ех ти... розмазня івановна!..— прохрипів зло жовтолиций, дивлячись йому прямо в лице.— А ще йа завод лізеш робити... Гнать вас звідси треба в потилицю!..
* * *
— Гей, хто з прийомними? стройся скоро! — гукнув фершал, вибігаючи на ґанок. Всі хутко піднялись і посунули до лікарні, де фершал, як раніш хорих, становив їх в чергу. Жовтолиций чоловік стояв останнім. Миколка, що забарився фохи надворі, став позад його. Стоячи біля нього близько, Ми колка чув, як він важко дихав і як у нього щось хрипіло і клекотіло всередині. Він згадав свого покійного батька, у котрого теж, коли він лежав хворий, так само клекотіло всередині. Від того він і помер. "Невже ж і сей чоловік помре? — подумав Миколка.— А як же ж він робити дума?"
Фершал одібрав у всіх картки і помічав номерами. Всім приказано було роздягатись. Ті, що стояли в першій черзі, роздяглись зовсім, а задні поки готувались.
Лікар, невеличкий на зріст чоловічок, біленький, пухкий, з чубом, підстриженим сторчком, як у молоденького лошачка грива, і з такою ж чорною борідкою, сидів за білим столиком і щось писав.
— Давайте!..— сказав він фершалові через деякий час. Почався огляд.
Фершал підводив кожного робітника до столу. Лікар дивився у кожного руки, очі, слухав серце і щось писав на картці, котру передавав фершалові. Фершал теж робив якусь замітку і віддавав уже тому, кому вона належала, оповіщаючи, годиться чи не годиться він на роботу в заводі.
Лікар робив своє діло нудно, одноманітно, але удавав такий вид і так тримав себе, начебто він робить якесь страшенно велике, всесвітнього значення діло.
Він говорив усім: руки, язик, нагнись, не диш і т. п., нікому не більше, не менше. Потім писав на картці і, не промовивши і жодного слова, брався за другого. І все це робив так, начебто перед ним були не живі люди, а якісь кукли, котрих треба тільки перелічити та передивитись, чи не попортились вони за деякий час. Дійшла черга до жовтолицього чоловіка. Його, як і всіх, він послухав не більше, не менше, написав щось на картці і, віддавши її фершалові, взявся за Миколку.
— Кармелюк не гож! — гукнув фершал, віддаючи картку жовтолицьому.
— Чому ж то так? — запитав той.
— Тому, що ти хорий.
— Що ж, що хорий? Не вік же буду хоріти... вилічусь.
— Це не моє діло,— одмовив фершал,— тут написано... говори лікареві,— додав він тихо...
Лікар уже скінчив справу з Миколкою і мив руки.
— Господин лікар! Будьте ласкаві, не пишіть мені, що я хорий.
Лікар мовчав.
— Господин лікар, будь ласка!..
— Я написав, що було треба,— обірвав його лікар.
— Там написано, що я хорий, а я, може, поправлюсь
— Нічого тобі не буде більше.
— Зробіть ласку, господин лікар, у мене жінка і четверо дітей малих... треба ж їм їсти щось... Я ж не зовсім хорий, я робити ще можу...
Голос його почав дрижати... Груди піднімались частіш, він хвилювався.
— Завод не богадільня,— одмовив лікар.— І не може на свій кошт усіх калік содержувати.
Кармелюк разом обурився і почервонів.
— Ага, не може!..— захрипів він.— А де я хвороби дістав, як не на вашім заводі? Я до різдва тут робив, поки не захо-рів. На вас же, анцихристів, робив, а тепер мене не треба?.. Тепер я каліка?
Фершал злякано дивився то на Кармелюка, то на лікаря і не знав, що йому робити. Миколка трясучись почав одягатись.
— Через кого я каліка? Хто зробив мене калікою? — гукав, хвилюючись все більше і більше, Кармелюк.— Хто примушував нас по коліна в воді робити, коли тріснув водопровод? Хто не топив майстерень по тижневі? Хто як не ви, христопродавці!..
— Прошу не кричать тут, а то вивести звелю,— гримнув лікар, вийшовши нарешті з свого величного настрою.
Але збентежений і весь червоний, з синіми плямами на лиці, трясучись від образи, Кармелюк, невважаючи на лікаря, вигукував хрипким, болючим голосом, що малось сили.
— Ви, грабителі, ви, душогуби, зробили мене калікою!.. Вішать вас мало, проклятущих!..— І з сим словом він грюкнув з усієї сили кулаком об стіл, заставлений пляшечками з ліками. Декілька пляшечок упало на підлогу і розбилось.
— Служителя!.. Взять його! Фершал, чого ж ви дивитесь? — загукав уже перелякано і нервово лікар, забувши зовсім про свою поважність.
— Ага, взяти? Візьми, коли зможеш,— уже не тямлячи себе, гукав Кармелюк і, схопивши дзиґлик, на котрому до того сидів лікар, крутнув над ним головою і шпурнув у лікаря. Лікар теж якось ухилився, і дзиґлик улучив у шафу з ліками. Розбиті шибки і склянки від ліків з дзенькотом посипались на підлогу. Фершал злякано метнувся геть з лікарні Лікар шмигнув у задні двері, а прислужник, котрий з'явився на поклик лікаря, не знав, як підступити до Кармелюка, бо Кармелюк, обурений, з налитими кров'ю очима, котрими поводив наче божевільний, хапав усе, що підверталось йому під руки, і шпурляв, шпурляв у той бік, де стояв раніш лікар, вигукуючи:
—Бери, коли зможеш! Бери, людоїде! Бери!..— Він уже нічого не пам'ятав, нічого не бачив, нічого не чув, він горів помстою і був страшний у сю хвилину.
Миколка напіводягнений стояв у кутку кімнати, трясучись исім тілом. Він так налякався, що навіть не міг вийти з лікарні, як усі інші. Йому здавалось, що ще хвилина, і обурений Кармелюк почне руйнувати навіть самий будинок лікарні, але тут з ним скоїлось щось лихе. Він раптом схопився за груди, охнув, поточився і важко гепнув на підлогу. Чорна кров хлинула разом з горла. Він зблід і зомлів...
Лікар, фершал і декілька прислужників, котрих, певно, іібрав лікар, щоб схопити "розбишаку", не застали уже "розбишаки" Кармелюка. Перед ними був тільки хорий, безсилий, зомлілий чоловік, котрому жити зосталось декілька днів, а може і декілька годин.
III
Миколка, збентежений, розхвильований і заплаканий, прямував через широкий заводський двір до майстерні. Серце йому щось стискувало, душило горлянку, гнітило душу. Йому хотілось плакати, плакати голосно, щоб чути було повсюди, щоб знали всі, чого він плаче. Йому було шкода Кармелюка, шкода його жінки, його чотирьох дітей, про котрих він так жалісно говорив лікареві. І злість, невимовна злість брала Миколку на лікаря.
"Чого він такий злий? — думав він.— Невже ж не можна було підписати квитка? Ти, каже, "хорий", то що з того? Ну й нехай би робив до смерті та годував своїх дітей. Он же мій батько робив трохи чи не до останнього тижня. Чого ж йому не можна було?..
А ще пан учений, благородний, а каже "тут не богадільня". А куди чоловікові діватись, подумав би... Адже Карме-люк тут добув хороби. Он батько у жида тільки місяць робив, а і то, коли лежав хорий, так той присилав йому грошей на ліки. Так той — жид і грошей у нього не стільки, як у заводчика, а сей же багатий, чого ж йому не полікувати чоловіка?.." — Такі думки ріем плинули в розпаленій голові Миколки одна за другою, і він боляче, напружено думав, силкуючись знайти відповідь власним розумом на всі сі пекучі, старі, як світ, а для нього нові питання. ~
Замисленого Миколку заставив прочуматись незвичайний гомін і рух на заводському дворі. Вся левада заводу була запружена робітниками, котрі валом валили із майстерень, купчились тут на леваді, хвилювались і голосно гомоніли. Видно було, що скоїлось щось надзвичайне. Миколка хутко попрямував до гуртка і почав протискуватись усередину, але зробити се йому, невеличкому хлопцеві, було не так легко. Люди щільно стояли один біля одного і не пропускали. Чорні, з запітнілими мокрими лицями, вони тяглись самі всі туди, до середини, де щось і хтось-то говорив, звідки вчувались іноді тільки окремі вигуки.— 3 нас глузують, нас за людей не лічуть... ми потребуєм... і т. ін.
Миколка нічого не.розумів. Голова йому запаморочилась від усього, що він бачив і чув сьогодні. Допоміг Миколці Климко.
— Миколка, ти не бачив? — запитав він, сіпнувши Ми-колку за рукав.
— Що?
— Хлопця пораненого.
— Ні, а де він?
— Уже до лікарні знесли... На стругальному знівечило. Так, брат, і. одшматувало обидві руки — страсть.
— Товариші! Я хочу говорити,— гукнув хтось —дуже голосно з середини гурту.
— На трибуну! — гукнув хтось шуткуючи.
— На трибуну! — загукало разом декілька чоловік уже серйозно.
Через деякий час трибуна знайшлась і на ній з'явився білявенький молодий парняга у робочій блузі.
— Цурка! браво, браво! — загукало разом декілька голосів.
Той, кого звали Цуркою, повів очима поверх голови слухачів і почав...
— Товариші! Два місяці поперед, коли ми ставали на роботу після страйку, котрий був завдяки такому ж випадкові, як і сьогодні, у нас, між іншими умовами, хазяїнам-підприємцям була виставлена умова ґіоліпшити загороди біля станків.