На сході світила вечірня зоря — і одна по другій запалювалися свічки на ясно-голубім веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лився з його лиця. Він поглянув на церкву, промовив: "Боже!" — і попри школу спускався вуличкою, що вела попри великий город " гарого учителя у потічок, за котрим на схилі високого поздовжнього горба Ялинки стояла його низька, покрита соломою, порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боці.
ГЛАВА ДРУГА І
Гнатова хата, як всі наші мужицькі хати, мала і низька; задом обернена до дороги, з двома дверми на перестріл, що замикаються дерев'яною засувою і ними входиться до сіней. В сінях стелі нема: видно там чорний, закурений дах, блищать сажею чорні кізли, банти і лати. При стіні стоїть невеличка бочка, з котрої воняє прикрим запахом пристарілої капусти. Побіч дверей, що ведуть до хати, стоїть приперта, усподі бронзова, вгорі ж чорна від диму, драбина, котрою, лізеться на під.
В хаті при самих дверях займає майже половину хати велика піч з припічком і запічком. На припічку єсть кілька пукастих череп'яних горшків, на запічку стара верета в чорні і сірі чотирикутники. Безпосередньо до печі притикає постіль: чотири стовпці, сполучені дошками, на дошках трохи соломи, покритої веретою, і одна подушка.
Над постелею висить у ногах колиска на верівках, поздовж над постелею висить на двох шнурках жердка, а на ній перевішений один ще цілий грубо-білої барви кожух і полотнянка. Проти дверей видніє під стелею ряд образів: єсть пречиста з малим Ісусом, святий Микола, пресвята трійця і святий Юр у дивовижній збруї, на зеленім, як трава, коні, не подібнім до жодної звірини в природі, пробиває ще дивовижнішого змія.
Під образами стоїть довгий стіл, накритий вузькою а грубою скатертю; під стіною стоїть під малим, ніколи не отвира-ним, з чотирма зеленими шибами вікном довга лава, а над лавою — полиця з поруччям, на котрім опираються зверху жовті, а всередині набіло поливані миски.
За образами єсть Гнатова бібліотека: стара ілюстрована Біблія, спадщина по вітці реєнтім, "Лист небесний", виданий в Перемишлі, і "Лицар і Смерть", книжечка, видана в Коломиї 2. Через цілу книжечку промовляє Лицар до Смерті в дуже ображаючий спосіб, але коли хоче піднести руку, озброєну мечем, рукґа слабне і опадає, неміч розливається по його тілі. Він зачинає промовляти до Смерті ніжно: просить, молить, але невмолима Смерть одним замахом коси вбиває його.
В хаті панує вічний сумерк. Віконце, звернене в сторону високої ялинки, не допускає ніколи світла; сиві круглаві очка покрили старе скло — і мрачно, і сумно в хаті. Непривітно, суворо поглядають кривообразі лики святих, і цілий той темний вигляд мужицької хати нагадує його чорну, непроглядну долю.
Коли Гнат ішов горі вуличкою, що вела просто до його воріт, жінка його Параня вийшла зі стайні з гралями в руках, а за нею мала донька, в синій, з білими очками, дим-чині. Вона приперла гралі до стіни, і обі увійшли до хати.
Параня була жінка несповна тридцяти літ; невеличка, грубкувата, круглого лиця з квасним відтінком коло уст. Вона належала до тих людей, що вічно спішаться, ніколи не мають часу; все, здається, пильну роблять роботу, а ніколи по їх руках не видно сліду. Гнат пізнався з Паранею на службі у старого учителя, де обоє служили по причині своєї бідноти. Відслужившися, побрались і тягли свою біду.
Гнат числився в селі до мужицьких філософів, то значить: співав в церкві з дяками, читав Псалтир 3 при умерших в заступстві дяка, знав псалми та Біблію майже напам'ять і часто нарікав на сільські власті.
В неділі і свята по вечерні сходились до нього "жаждучі правди"; він читав їм Апокаліпсис, пояснював на свій лад страшні уступи, читав "Лицаря і Смерть" і "Лист небесний". "Жаждучі правди" охкали, вздихали, взивали бога й святих, признавались в своїй гріховності, і Гнат мав у них велике значення й поважання.
Гнат був уже при воротах; підхилив їх і ввійшов на своє, подвір'я. Ідучи, поглянув мимоволі наліво, де за плотом стояла довга низька хата, в котрій сиділа по однім боці, стара Таця Шуличка з сином-парубком, а по другім боці — її жонатий син. На подвір'ї рубав молодий Шулик вербовий хащ на дубовій колодці, а стара Шуличка ходила попри стайню і заглядала до худоби.
Дзвенькнула залізна клямка, і Гнат увійшов до хати.
— То ти, Гнатку? Опізнився...— сказала Параня.
— Ледве-м приліз; ослаб-єм дуже... В голові палить...— промовив Гнат.
— А подав-єсь?
— Не дали пани "реперту"... знаки замалі...
— Скарай їх сила божа! — пискливо закляла Параня.
— Нині рахманський Великдень, може, би-сь корову обійшла,— пригадуючи собі щось, сказав Гнат.
— Уперед повечеряєш; є борщ з фасолею.
— Де мені вечеряти?.. Води подай... Нещастєчко ж моє! Він хорий! Що я, бідна, з тою іііріткою пічну на сім світі? — зачала голосити Параня і ви-Іішла до сіней по воду.
Дівчинка дивилася на батька і засунулася в кут, коло с гола.
— А обарінок, тату? — спитала, ссучи пальці.
Гнат сидів під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нічого. Параня принесла в бляшаній кварті воду: Гнат пив жадно, перериваючи пиття глибоким вздохом.
— До корови... Відьма тота коло своїх ходить...— сказав Гнат, і Параня вийшла до сіней. Тут підлізла драбиною на під, взяла мішечок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні, зачала пришіптувати і обсипати корову маком.
2-
Гнат сидів непорушно на лаві. Його думки мішалися страшенно, і він напружував всі сили, щоби прийти до ладу. Перед його примкненими очима літала тьма-тьменна дрібонь-ких золотих звіздок, що, прискаючи в нові звіздки, зникали, то знову зливалися в цілі в'язки і гасли — а на їх місце підіймалася якась безвидна темрява, відмінна, однак, від сумерку в хаті. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкіри, що повільно підносилась вгору й опадала. По хвилі загорялися в тій чорній масі червоні страшні очі: вони дивилися на нього вперто, і йому виднілося, що щораз ближче, щораз ближче підходять ті очі д' ньому; він чує вже гаряче, яке жарить його лице з тих огненних очей. Страх мов кліщами тисне його нутро; він зривається з лави і мимоволі поглядає у вікно. Пляма темна, круглява, що впала йому в око, здається йому бабою, що стоїть під вікном,— і він мов божевільний вилітає з хати.
— Прийшла-сь?! — бурмоче він і біжить до стайні, де майнула Параня, що поралась коло корови.
— Ти?!. Відьма!.. Ві-і-ідьма... Коби з тебе знак...— реве Гнат і, схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.
— Гнатку!.. Гва-а-авт!.. Люди, ратуйте!.. Я твоя жінка...— хрипить Параня і борикається з Гнатом.
— Ві-і-ідьма...— кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.
Параня прутнулася надлюдською натугою і вибігла зі стайні. Коло плота стояла Шуличка з синами.
— Що у вас таке? — питають вони.
— Прийміть до хати...— хлипає Параня.— Зарізати мене хоче; з розуму зійшов...
Параня перелізла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.
— Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!..— заводила Параня за дитиною, що лишилася в хаті.
— Ото "покаяніє"! Шлюбну жінку різати...— говорив молодий Шулик.
— Чіпався, чіпався мене за корову, аж йому розум помішало, а я, най мене так бог тяжко скарає, не винна,— обізвалася стара Шуличка.
В тій хвилі хата стряслася від ударів в стіну. Вікна дзвеніли, діти зачали плакати, а каміння летіло, гупаючи щораз, сильніше в стіну.
— То розбій! В хату камінєм шиє! — крикнули Шулики і вибігли з хати.
На подвір'ї стояв Гнат, тримаючи в руках великий камінь, готовий до нового удару в стіну. Його лице налилося кров'ю з великої натуги, очі поблискували, мов у кровожад-ної звірини.
— Бери єго! В'яжи! — крикнув старший Шулик, і оба кинулися на Гната.
Почала уперта боротьба. Гнат вищав не своїми голосами, придавлений колінами молодшого Шулика. Голос його, спочатку сильний, ослабав і переходив в стогін і хри-піт. Шулики, поваливши його на землю, скрутили йому мотузом руки і ноги: він пручався, сині обручки показалися на його руках; стогнав, взиваючи приглушеним голосом бога, святих, євангелістів.
— Що з ним робити? — спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвір'ї, поховавши руки під запаски.
— Може би, єго додому; най би на своїй постелі лежав,— просила Параня.
— Ото чудо! Той, скаменів би, вліз у чоловіка! — стиха говорили бабки.
— Що ж ви, сирото, будете з ним робити? — жалібно допитувались вони Парані.
— Що я, бідна сирота, буду з ним робити? — заводила Параня.
Гнат лежав на землі, охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав:
— Перемогли ви мене, чортівські сини!..
— Вставай! Ми тебе поведемо додому,— взяли його вговорювати Шулики.
— Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку отцю небесному... Рани на голові, рани на руках... За гріхи мої? Господи,.
ипммлуй мене, грішного! — жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.
Шулики приступили д' ньому і взялись його підіймати, і нов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався цабокй, і не майся рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів — с гала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, вздихали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.
— То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити его: то его, скаменів би, болить, а не того, що п нім сидить,— говорив один старший мужик.
— Бити, кажете?
— Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрес-тянина,— говорив далі мужик.
— Ба, чи не гріх катувати чоловіка? — спитав непевним голосом хтось з громади.
— Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш его, дух святий при нас, хрещених! — закінчив мужик і підступив до Гната.
— Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? — обізвався він до Гната.
— Відступіться від мене всі "ділаючи беззаконіє"! Злодії, фарисеї лукаві! — злобно відповів Гнат.
— Беріть его на руки! — крикнув мужик — і шістьох пустилося брати Гната.
Він валив зв'язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чолоєіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.
В хаті знайшли в куті непорушно стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.
— Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! заводила Параня.
— Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму,— радив один мужик.
— У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? — питав другий мужик.
— Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?
— Прийшло би на громаду платити?
— А що ж ти гадав?
— Чей его бог милосердний простить! — сказав, зітхнувши, один з мужиків.
Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки.