Що ж таке гроші?
Після тривалих роздумів Себастьян пояснив:
— Умовні знаки... За допомогою цих знаків люди обмінюються енергією Сонця.
— Виходить, якщо немає грошей, людина іне може взяти того, що їй дає Сонце. Але ж ти береш.
— Що я беру? — здивувався Себастьян.
— Береш їжу із дротів. Хіба ж то не енергія?
СебастьяновІ завжди дошкуляв голод. Мірта дедалі ставала скупішою. Йому й зараз шлунок судомило. І все ж він знову посміхнувся. Це була його друга посмішка за останні двадцять років.
— Ні, синку. Я так не можу брати енергію. Я просто вигріваю старі суглоби. До того ж я краду енергію, Це дуже негарно. Але що тут можна вдіяти?
— Красти — де значить брати без грошей?
— Так.
— У вас багато зла, — скрушно промовив Едмундо. — Поміж Сонцем і людиною стоять гроші.
— На жаль. Але без грошей не можна прожити, — зауважив Себастьян.
— Як же ти живеш, тату?
— Кепсько. Дуже кепсько.
Запала мовчанка. Себастьян відчував, що в променевому серці Едмундо щось боролося, шукало виходу. Нарешті Едмундо сказав:
— У тебе зараз будуть гроші.
І сталося неймовірне. Кисет вислизнув із кишені, поплив над головою Себастьяна. Він плив так само вільно, незалежно, як рухалась кульова блискавка. Це відразу ж прикувало увагу перехожих. Їх не можна було здивувати гумовою кулею, що плаває в повітрі. Але ця невелика куля була справді жива. Вона то летіла проти вітру, то раптом зависала в повній нерухомості над чиєюсь головою.
Якийсь здоровань ухопив її в руки, мов звичайний м’яч. Але в ту ж мить м’яч пружно вислизнув із його пальців і вдарив переляканого здорованя, мов кулак досвідченого боксера. Здоровань упав. Люди спершу засміялись, потім, ніби отямившись, почали перешіптуватись:
— Що це? Звідки? Диявол у кисеті.
— Отой старий, певно, циркач. Ілюзіоніст. Це його фокуси.
Тим часом чарівний кисет, покружлявши в повітрі, ковзнув по кістлявій Себастья-новій спині і повільно пірнув у його кишеню.
Публіка заплескала в долоні:
— Віва! Віва!..
— Покажи іще.
До Себастьянових ніг посипались мідні та стрібні монети. Давно він не бачив стільки грошей. Тепер скупа Мірта нагодує його королівським обідом. Страждав Себастьян від того, що йому на старості довелося заробляти на життя отаким чином.
— Прости мені, Марсело! — шепотів Себастьян. — В тебе завжди було добре серце. Хіба я винен, що вони івигнали мене з роботи? Вигнали за нашого Едмундо. Бо наш Едмундо не хотів, щоб на цій землі у людей відбирали світло.
III. ПІДСТУПИ МАРЛОНА
Це був напівтемний підвал, до якого вели кам’яні, вичовгані підошвами сходи. Колись у таких підвалах стояли незграбні дубові столи. Тепер дерево дорожче за пластмасу, тому столики та крісла виглядали досить охайно. Але підлога була засмічена недоїдками, стеля чорна від тютюнового диму, а вузенькі смужки скла замуровані павутинням. Через них ледь-ледь пробивалося з вулиці денне світло.
Коли Себастьян спустився в харчевню і сів за столик, Хосе Безвухий вигукнув:
— Алло, сеньйори! Кого я бачу? Я гадав, що наш друг Себастьян сьогодні обідає в розкішному ресторані. А він знов причовгав туди, де готують котлети із торішніх пацюків. Що сталося, дружище? Тебе пограбували?
Себастьян був сумний. Нічого не відповів на базікання Безвухого. Чомусь подумав: "А де Хосе втратив вухо? Ага, він служив колись на кораблі. Таким повернувся з плавання. Бився з кимось на ножах".
— Він тепер може черпати гроші, як воду із моря. Його не пограбуєш, — зауважив верткий, пронозливий Педро. — Кличте щербату МІрту. Хай готує півсотні смажених курчат і котить барило вина.
Себастьян не відмовив друзям у частуванні, але сам їв неохоче. До вина не доторкнувся. Його сумління гризло відчуття якоїсь провини.
Кисет лежав у кишені. Себастьян час від часу обмацував його пальцями. Проте цього можна було й не робити — вони з Едмундо не припиняли розмови, якої ніхто сторонній не міг почути.
— Тобі добре, тату? — питав Едмундо. — Тепер у тебе є гроші.
— Так, мені кидали щедро. Але це гіркі гроші.
— Чому? — дивувався Невидимий.
— Жебрак просить — йому дають. Тут усе чесно. А про мене гадають, що я володію якимось таємничим мистецтвом. Якби ці люди знали правду...
Себастьян важко опустив голову на груди.
До нього підсів Педро. Він пропонував свої послуги. Хто краще, ніж Педро, уміє зазивати публіку?
Невидимий Едмундо слухав цю розмову на хвилях батькового мозку.
— Тату! Хай зазиває публіку. Людям потрібні розваги. Тут немає зла.
Якось, виступаючи на міській площі, Себастьян помітив у натовпі того здорованя, якого Едмундо колись поклав на землю. Здоровань був зодягнений у смугастий піджак, у зубах диміла сигара. Він мав вигляд людини, яка не виявляє особливого зацікавлення видовищем. Проте, коли кисет повис над його головою, підступний гевал стрибнув за ним, наче кіт за мишею. Цього разу йому пощастило схопити Едмундо і убгати його за пазуху.
За гевалом кинувся Педро, який тепер справді допомагав Себастьянові.
— Тримайте злодія!..
Але злодій, орудуючи кулаками, встиг видертися із натовпу і вскочив у дорогий лімузин. Проте машина ще не рушила, а її господар, смішно скорчившись, спиною наперед виштовхався із відчинених дверцят. Під смугастим піджаком ворушився величезний горб. Той горб тягнув його за собою. Здоровань задихався, бо комір сорочки глибоко врізався йому в горлянку.
А горб, витанцьовуючи, волік його все далі й далі. Посеред площі вигравав на сонці фонтан, оточений великим басейном. За якусь мить здоровань опинився на дні цього басейну. Збіглася поліція. Цвіркотіння свистків, гамір, штовханина. Та ось із води з’явився мокрий піджак, — тільки піджак, без атлета. Він піднявся в повітря і, струшуючи холодні краплини води на голови приголомшених поліцаїв, закружляв над площею.
— Тату! — весело кричав Едмундо. — Сподобався їм фокус?
— Мерщій до мене, — занепокоєно звелів Себастьян. — 3 поліцією не слід жартувати.
— Що таке поліція? — запитав Едмундо.
— Потім поясню. А зараз мерщій до мене.
Кисет вислизнув з-під смугастого піджака, поплив до Себастьяна і зник у його кишені. Себастьян хотів було нишком утекти, але публіка його не випускала. Люди підхопили старого на руки, несли над головами і кричали:
— Вїва, віва, Себастьяїн! Ти покарав клятого Марлона.
— Де Марлон?.. Хіба то Марлон?..
— Він загримований. Боїться, щоб не впізнали.
Тим часом атлет виліз із води. Поліцай шанобливо подав йому мокрий піджак. Здоровань владним тоном наказав:
— Затримайте цього кістлявого антихриста.
Двоє поліцаїв підбігли до Себастьяна, якого публіка вже опустила на землю, і скрутили йому руки. Дехто з юрби хотів захистити мандрівного фокусника, але Себастьян попросив:
— Заспокойтесь, сеньйори. Мені ніщо не загрожує.
Так Едмундо й Себастьян опинилися в поліції.
За столом сидів той самий гевал, який наважився вступити у двобій із чарівним кисетом. Тепер його обличчя виглядало значно природніше, мовби він зняв машкару. Мабуть, Марлон справді вдавався до гриму.
Чи був у нього якийсь державний чин, — того ніхто не знав. Але вся поліція тремтіла перед ним. Досить було його одного слова, щоб спровадити когось до катівні.
Марлон підійшов до Себастьяна, звичним жестом обмацав кишені. Дістав кисет, зважив на долоні. У кімнаті не було вікон, а через стіни, на думку Марлона, сатанинський кисет втекти не міг. Коли Марлон занурив пальці в кисет, його вдарило струмом. Проте удар був не дуже сильним — рятували гумові підошви та килим під ногами. Відразу ж кисет втратив ознаки життя. Це була мертва, нерухома річ, яку лишилося тільки викинути на смітник.
Тим часом Едмундо, вислизнувши з кисета, запитав у батька:
— Чого він хоче?
— Зараз дізнаємось.
— А ти не вмієш ходити крізь стіни?
— О, ні! — посміхнувся Себастьян. — Якби люди вміли ходити крізь стіни — не було б і самих стін.
Марлон, помітивши його посмішку, сказав:
— У кисеті нічого нема. Це значно краще, ніж я сподівався.
— Краще? — здивувався Себастьян.
— Так. Бо справа не в кисеті. Справа в тобі. А ти в наших руках. І ми змусимо тебе служити Генералові.
Далі Марлон пояснив, чого він хоче. Незабаром відбудеться футбольний матч. Приїде відома заморська команда. Генерал буде глибоко розчарований, якщо виграють чужоземці.
— Раз ти вмієш отак орудувати кисетом, — закінчив Марлон, — справишся і з футбольним м’ячем. Треба діяти обережно, щоб публіка нічого не помітила. — Наблизившись до Себастьяна, поклав руку йому на плече. — Знаєш, скільки це коштує?
— Скільки? — приховуючи посмішку, запитав Себастьян.
— Відкупити харчевню у Мірти цілком вистачить. Годуватимеш своїх злидарів. І хай вони нічого не знають про нашу угоду. На вулицях більше не виступай. Футбол! Ось твоя професія.
Себастьян промовчав.
А через тиждень відбувся матч, про який потім писали всі газети світу. В цьому матчі було так багато незрозумілого, що дехто натякав на втручання нечистої сили.
Себастьян сидів поруч з Марлоном. В окремій ложі праворуч, оточений офіцерами та міністрами, сидів Генерал. Це був той самий Генерал, від куль якого загинув Себастьяшв син. Старий дивився в його одутле обличчя з відвертою ненавистю. Марлон перехопив цей погляд і підозріло запитав:
— Чому ти нічого не робиш?
— А що я маю робити? — відповів запитанням Себастьян.
— Ну як там у вас, у чаклунів?.. Щось шепочуть. Виголошують якусь тарабарщину.
— Мені не потрібна тарабарщина, — стомлено посміхнувся Себастьян. — М’яч буде там, куди я його пошлю.
Спрямований сильним ударом, він і справді полетів у ворота. Але що це? Біля самісіньких воріт його ніби занесло вітром. Окресливши ледь помітну дугу, він перелетів через штангу і втіав за межами поля. Навіть воротар гостей стояв з безтяміно роззявленим ротом. На трибунах лаялись, репетували, шарпали одне одного. Ніхто не розумів, як міг влучно спрямований м’яч сам, — ніби за власною волею, — обминути ворота. Вітру не було. Навіть листя на деревах не ворушилось.
Генерал гнівно глянув на Марлона. Розлючений Марлон непомітно для інших стусонув Себастьяна.
— Що це означає? — зловісно прошепотів атлет.
— Ви ж наказали діяти так, щоб публіка нічого не помітида.
— Але ж м’яч летів у ворота! Законний гол.
— Ще рано. Я просто хотів показати, що м’яч виконує мою волю.
Це трохи заспокоїло Марлона.