Княгиня почала гостей припрошувати та водночас випитувала молодого князя про княгиню-матір.
— Так ваші милості закопалися в лісову гущу, про весь світ позабули...
— Живемо, як можемо: помагають добрі люди, а вже найбільш наш опікун, пан воєвода Добрич, він про все дбає...
— Кинь, князю, похвали, — перебив Добрич, що саме розмовляв із князем Чорторийським; — я ж тільки сповняю свій обов'язок... Прохав мене мій покійний князь і друг, щоб я перебрав опіку над його добром та над сиротами, й я не осмілився відмовити, бо ж не одну бочку солі ми з покійним твоїм родителем з'їли...
Гостина затяглася довго.
Почало смеркати. З-за лісу виходило рожеве полум'я: сходив місяць уповні. Добрич устав, перехрестився до божника в золочених рамках, подякував господарям за хліб-сіль і виявив намір вертатися додому.
— І не думайте, мій друже, — казав князь, — щоб я вас пустив від себе під ніч додому такими нетрями.
— Але ж, ваша княжа милосте, сьогодні повня, ясно, мов удень.
— Твоя правда, воєводо, але ніч ніччю, вона свої права має, й їх без потреби порушувати не слід. Знаєте, яка тут зрадлива околиця, яка дорога серед озерець, калабань та болота, кілько блудних вогників вабить людину на бездоріжжя, і не зчуєшся, як пропадеш.
Добрич уже й не відмовлявся: він добре зміркував, що княжича прикували сині княжнині очі, та все ж хотів упевнитися у своїх міркуваннях.
— Що ж ти, княжичу, на те? — спитав Богданка. — Я гадаю, що нам би таки їхати, а то пані-маги за тебе непокоїтиметься...
— Правду сказати, — відповів княжич, — нічого нам поспішати. Ми все залишили як слід, мама, знаючи, що я вже не раз припізнявся...
Княжич не докінчив, — йому дійсно не було чого поспішати, коли тут було так любо.
Добрич зрадів. Він помітив, що дівчина зашарілась і поглянула вдячним очком на княжича, наче б йому дякувала за таку відповідь.
— От бачиш, воєводо, — сказав князь Чорторийський, — нема чого тобі сперечатись... Але це був би гріх у таку гарну днину сидіти нам тут у кімнаті, замість вийти в садок і полюбуватися гарним літнім вечором...
І всі вийшли в сад.
* * *
Попереду пішли старші, князь і воєвода, за ними — княжна й Богданко. Княгиня залишилася дома, треба було думати про вечерю...
Один погляд подяки любої дівчини перемінив княжича відразу. Його несміливість відразу кудись поділася. А проте не знав, від чого починати розмову. Та вирятував місяць, що викотився саме мов те млинове коло.
— Знаєш, княжно, живу я вже двадцять п'ять років на світі, а такого чудового вечора ще не бачив. Мені здається, що я зайшов у якийсь казковий світ...
— І що в тому казковому світі, — перебила йому княжна, — з'явиться зачарована царівна й тебе проситиме, щоб визволив її з чарів? Так?
— Так, та не так, — відповів Богданко. — Така царівна в казці, заклята в якусь казкову потвору, чи жабу погану... А тут з'явилася царівна у своїй казковій красі, й не треба її відчаровувати...
Княжна вдавала, що не розуміє...
— Дивись, княжичу, на кущ малиннику, може саме вона вийде...
— Вже давно вийшла...
Він узяв її за руку і щиро стиснув.
"Чи ти мені царівна, чи княгиня, мені це не важне, аби ти була моя..." І він обняв її за гнучкий стан і пригорнув до себе.
Дівчина не пручалася: батько з Добричем відійшли були далі садовою доріжкою...
А воєвода, зміркувавши, що молодята припали одне одному до вподоби, як-стій приступив до діла.
— Дозвольте, ваша княжа милосте, признатися перед вами до одного гріха. Не того ми сюди приїхали, щоб прохати вибачення в вашої княжої милості, що без дозволу перейшли межу ваших волостей, заполювали. Інша причина нас сюди привела... Про це княжич Богданко не знає. Він із старого княжого роду, як і ваша княжа милість. Він на літі, час би його одружити. У вас, князю, є дочка, і родом, і віком йому рівна, і Йому під пару. Чого більше слів витрачати? Я поспитаю: чи можна сватів посилати?
— Твою річ, воєводо, я зрозумів. До ладу вона мені, та не моя тут воля, а моєї дитини... Я її силувати не буду. Ми її поспитаємо.
— Не треба, ваша княжа милосте, питати. Порозуміння вже є. За хвилину самі побачите...
Вони спинилися на закруті стежки. Почулись легенькі кроки залюбленої пари. Богданко тримав дівчину за стан, схиливши свою голову до її голівки.
— Слухай, — казала дівчина, — коли б так дійсно показалася тут така царівна зачаровано в жабу й заговорила до тебе, чи сказав би ти їй це чарівне слово "люблю", щоб її відчарувати?
І засміялася срібним голосочком мов той дзвіночок.
— Дай спокій із жабами та зачарованими царівнами. Ось де моя царівна, найкраща на світі, — і він обняв княжну за шию й поцілував, що луна пішла вечірньою росою...
— Там батько, — сказала княжна, — і твій опікун...
Воєвода потяг князя за руку. Пішли далі.
— Труднощів, мабуть, не буде, — казав воєвода до князя. — Молоді вміють краще такі договори заключати... Що тут довго балакати... Подумайте, ваша княжа милосте, яка то сила вийде між руськими князями, коли такі два роди княжі злучаться в одне нерозривне тіло...
— Твоя правда, мій друже. Тепер уже можна сватів присилати. За віно не треба буде нам торгуватися — Ганя в мене одиначка. Мені треба тільки обговорити справу з княгинею, бо без дружини я такого діла робити не можу. Залишімо молодят тут, хай утішаються гарним вечором та ясним місяцем. Це найкращі переживання юних літ... А ми ходімо в хату...
— Батьки радіють щастям своїх діток, — докинув Добрич.
Застали княгиню в їдальні: давала лад між жіночою службою, як приготовити вечерю.
— Знаєш, княгине, чого наші дорогі гості приїхали?
— Знаю. Була в садку й бачила...
— Що ж ти на це, княгине?
— Кращої пари для нашої дитини не знайдемо... Я від серця благословлю...
— Так ми присилаємо цими днями сватів? — спитав воєвода.
— Чого ж відкладати? Тепер найкраща для них пора подружитися. Гані придане давно вже готове, — сказала княгиня.
— Слава Господові Небесному, — зітхнув воєвода, хрестячись до образів тричі з глибоким поклоном. — Видко, це боже дію, коли все так пішло гладенько.
Князь послав отрока попросити молодих на вечерю.
Не хотілося їм іти ще в хату. Княжич держав дівчину за стан і не хотів її пустити. Вона пручалася. Богданко сливе вніс її на руках у їдальню.
— От моя дорога дівчина, княгиня чи царівна, мені однаково, — казав він радісно, цілуючи князя і княгиню по руках.
Дівчина засоромилась і закрила обличчя долонями. Старі мовчали, тільки княгиня підступила до молодих, узяла дочку за голівку й поцілувала. Те саме зробила і з княжичем. За нею пішов князь і Добрич. Ніхто не сказав ні словечка. Була дуже святкова хвилина. Всі це відчували й не могли з дива вийти, як воно все так гарно склалося.
Посідали до вечері. Але молодятам не хотілося їсти. Вони сиділи на лаві, держалися за руки, забувши за світ божий. За вечерею посиділи певно в ніч.
На другий день сполудня гості від'їхали.
— Чи ти, Богданку, передбачував, чого я тебе сюди заманив?
— Коли б я був знав, не був би тебе послухав. Я думав не женитися. Та як побачив ту дівчину, то від першого погляду щось таке зі мною сталося, що я не стямився. А в садку так воно якось прийшло само від себе, що я відразу осмілився. І добре, що так склалося. За це тобі спасибі, мій друже й опікуне. Аби лише матуся не противилась...
І княжич відразу посумнів.
Воєвода поклепав його по плечу:
— Не турбуйся, мій сину, якось воно та буде...
Княгиня виждала сина. Він зліз із коня, припав до материних грудей і сказав словами великого щастя:
— Матусю моя! Я знайшов собі дівчину, таку гарну, як та рання зоря...
* * *
Незабаром потім до Чорториї поїхали свати від князя Богданка Ружинського. Відгуляли весілля, й молодий князь привіз свою дружину, Ганну Чорторийську, до батьківського замку. Відтепер, хоч на замку Ружинських нічого не змінилося, настало цілком інше життя. Старенька княгиня віддала все домашнє господарство своїй невістці, котру полюбила мов рідну дитину. Але молода княгиня вміла шанувати старість і в усьому, що мала робити, радилася тещі.
На замку Ружинських запанувало щастя. Всі почували себе щасливими, і Бог благословив їм у всьому. , До року вродився їм синок. Його охрестили Михайлом на пам'ять покійного князя. Стара княгиня раділа дуже дитиною, не відступала від неї ніколи. І обоє Чоргорииські хоч раз на тиждень, то одне, то друге, приїжджали налюбуватися внуком. Дід ворожив йому, що з нього виросте лицар великий, славний на весь світ.
В такому щасті пройшло п'ять років.
Малого княжича Михайла всі любили, як колись його батька. Хлопчина виростав здоровий над свій вік.
Князь Богданко частенько ходив з дружинниками на татар, що не переставали напастувати спокійний народ. Щасливо їх відбивав, бив, заганяв у болота й вибивав...
Раз якось старий князь Чорторийський написав до зятя лист, щоб приїхав до нього в дуже важній родинній справі, бо, мовляв, Богданкова приява конечно потрібна. Та водночас просив, щоб конче привіз йому малого Михайлика, щоб ним старі дід та бабуся порадувалися.
Годі було тестеві відмовити; Богданко шанував його й любив мов батька рідного — видко, справа важна, коли так пише та запрошує.
Показав листа жінці.
Вже не раз таке бувало, що Богданка й цілий тиждень не бувало вдома, та це її не бентежило. Та тепер, коли прочитала батькового листа, чогось затривожилась. Вона зітхнула і сказала:
— Знаєш, Богданку, мене ця вістка дуже занепокоїла. Боюся, щоб не стрінуло нас яке нещастя, як тебе тут не буде.
— Чого ж ти непокоїшся, моя голубко, чого лякаєшся? Не раз мені доводилось побувати поза домом, і нічого не сталося, чого ж саме тепер таке погане передчуття мало б тебе мучити? Бачиш, у нас усе в ладу, замок безпечним, нелегко його взяти. Я постараюся чимдуж вернутися додому. Заспокойся, моє серденько, і не припускай собі до голови такого страхіття...
— Ти сказав: передчуття, а я не знала, як це назвати. Я справді передчуваю щось страшне, в мені серце завмирає.
— Ганю моя дорога, ти знаєш, я розсилаю довкруги нашої оселі стежі, а вони певно помітили б, коли б був у околиці якийсь підозрілий рух. Про татар нічого в цих сторонах не чувати.
Ганя обняла князя за шию й сильно до нього пригорнулась...
— Коли б ти, Богданку, міг не поїхати...