Серце замерло з чеканням.
— Слухайте... Я забула... Скільки верст туди?
— Тридцять.
— Тридцять? Умгу... Як прийду в лісок, дам руку. Чуєте? Як тільки ж прийду!... А тепер забирайтесь... Ідіть!
І двері швидко зачинились, заторохтіла защіпка, затупали і стихли ступні.
Ззаду тихо підбіг вітерець, наче десь піджидав, щоб зостався я сам, і щось тихо, лукаво шепнув. Що він, любий, шепнув, що забилось так мені серце? Щось хвилююче, бадьоре, щось таке шепнув мені, що я враз насунув шапку, загорнувсь у свиту й рішуче-радісно пішов од ґанку.
Пройшов вуличку і другу, минув річку, вийшов в степ. Тихо спала річка і крізь сон щось тихо шепотіла осоці. Вулички дрімали, тільки де-не-де з якихсь віконниці, пробивались смужки світла, мов лукавий з сміхом погляд із приплющених очей.
Спав і степ.
Позад мене стояв місяць. І не був уже червоний, перестав сміятись, тільки ніби був здивований увесь. Ніби вибрався на небо, глянув степом і аж ахнув: ти диви, мовляв, які простори! і не ждав! І благодушно-радісно сміється, і морга серйозно журним зорям, хмаркам легкодухим, гаям сумовитим та могилам старим і поважним. Всім моргає і сміється. Любий дідуганчик!
— Гей, зійди, зійди, ясний місяцю,
Як млиновеє; коло,—
Ой, вийди, вийди, серце-дівчино...
Тш! Неконспіративно!...
Натовкмачив шапку геть на лоба, підтягнув за вушко чобіт і рішуче-діловито заступав, поперед мене, трошки збоку, ніби скоса та цікаво зазираючи в лице, бігла довга тінь.
На шляху ні душі не було. Геть далеко срібною смугою підгортався під темне небо край землі. І могили з одним темним боком щось таємне сторожили і мовчали.
Степ дрімав.
Та думки мої не дрімали. Хоч рішуче ступав я. хоч не озирався ні разу, а вони все линули назад.
— Ой, вийди, вийди, серце-дівчино, поговоримо з тобою...
І хоч дівчини не було, а серце говорило. Говорило, посміхалось і раптом... холонуло, стискувалось і нило-нило.
Аж зупинявся я. То плакав, забитий в глиб душі мій дракон, то плакав дурний, темний дракон, піднімаючи голову; плакав старий, і сльози його холодними струмочками котились по серцю, а серце того і стискувалось і нило.
І не знали того ані степ, ні могила.
Не знали й ріденькі, не звезені кіпки селянські. Малюсенькі, несмілі, до землі припалі, як хазяїни їхні, сумно стояли й не знали, куди і чого я йшов, чого плакав дракон.
Часом з них здіймались волохаті ночні птиці і, кругле, поважно махаючи крилами, мовчки летіли в сріблясту млу й зникали.
Десь збоку, внизу, диркав деркач. Одноманітно, помірно, немов завзято сидів собі там і пиляв якусь товстелезну дошку. Часом робив павзу, наче брав у рот цигарку, і знов за своє: дир-дир!
Там болото. Там колись зимою в фугу ми б;гудили. Мамуня хрестила мене, а мені так страшенно спати хотілось. Юхим все кудись одходив од коней, і тоді сніжинки, користуючись цим, похапцем лягали на його темне серед усього білого сидіння. І так славно, трошки страшно все гуділо круг нас. А як знову сідав він, як зачинали сани хилитись, мені ставало млосно.
З мамою припадок станеться неодмінно. Вона так боїться пожежі, до місячного жаху, більше фуги... Ех!!
— Но ми по...
Ша! не треба.
Дорога збігала в маленький ярок. Один бік його, де йшов я, був темний, а другий блідий від місяця. Внизу, на дні його, щось темніло й гомоніло ніби.
Спустившись зовсім, я дійсно помітив три фігури біля "кринички розмов". Це була наша криничка, де ми спинялись перед городом, їду пі з канікул, де напувались коні, де мамуня з заплаканими очима обсмикувала мене й Ганю і казала нам всякі благання-поради. Потім пізніше ми з Галею самі вже сідали там і розмовляли...
І Галя перелякається... Якби вона знала, що це я... Е, що там!...
— Доброго здоров'я! — напнувши горло, солідним баском промовив я до фігур і потягнув навіть за шапку, як робить це Мусій Передеря з Заднього кутка.
Мені щось пробурмотіли у відповідь.
Не хотілось мені слухати свого дракона, хотілося говорити з людьми, слухати їх, сміятися.
— А куди Бог несе? — ще поважніше запитав я, підходячи ближче.
— Куди прийдемо, туди й несе... — сипло сказала одна з фігур, видно, приглядаючись до мене. Фігура чоловіка в картузі перепічкою.
Інші ж дві — жіночі; одна сиділа боком на цямрині, а друга, зігнувшись в кругленьку купку, на камені під коритом.
— Так... Правильно. Спочиваєте?
— Ба танцюємо... Не дуже привітні. А довгий весь який! Чогось пильно придивлявся до мене. Лице якесь чудне, довге-довге, як астраханський кавун, немов з якоїсь вигадливо-чарівної казки. Білявий, очевидячки; очі невеликі, вузькі.
Жінка на цямрині теж уважно розглядала мене, але була якраз навпаки: широка, кругла, лице темне, як диня-дубівка.
Розбалакались. Я охоче й по всій щирості зараз же розказав їм усе про себе: як служив за дворника у городі, як заслаб, як хазяїн обдурив мене й прогнав без копійки. А оце йду додому, чи не дадуть родичі притулку слабому.
— Та так-таки без копійки і йдеш! Га? — немов обмацуючи мене очима, просолів неймовірно "астраханець".
— Та копійок десять може є... — зітхнув я.— А ви хто будете?
Чоловік промовчав і чогось нахилився над криницею. Але жінка, видно, не хотіла бути такою неввічливою. Трошки навіть пишаючись ніби, розповіла, що вони всі троє старці. Бідні, убогі, але чесні старці собі. Отто он їхня мати глуха і сліпа, вона сама теж сліпа, а це — її брат. Він водить їх. Так і живуть. Живуть, як Бог дає. Не солодкий їхній хліб, але, що ж маєш робити...
Щось на сліпу вона мало похожа була. Але раз людина каже, що сліпа, то вона краще знає.
Я присів на цямрину, вийняв кисет з тютюном, закурив і підніс поводатарю. Він мовчки взяв, скрутив цигарку, закурив від мене й поклав собі кисет в кишеню.
— Чекай, дядю,— простяпгув я руку,— кисет мій...
— Як? — підставивши вухо до мене, кудись вгору глянув поводатар.
— Помилився,— кажу,— кисет мій... Кисет? Який кисет? І пихнув цигаркою.
— Та той, що я дав тобі...
—Мені??
Він здивовано подивився на мене, потім на жінку, знов на мене.
Бідний парубок, очевидячки, хворий був на пам'ять. Жінка засміялась. Потім вередливо повела плечима і, зазирнувши у криницю, протягнула:
— Ну, Митрохва-а-не... Давай же води, я пити хочу... Зо мною, очевидячки, вони зовсім покінчили. Митрохван теж зазирнув, почухав голову і просипів:
— Та я зна-аю... Коли ж далеко чортова вода... Рукою не достанеш... Якби пояс... В тебе нема? — повернувся він до мене.
— Нема.
Я знав, як добути води й без пояса, але мовчав.
— А сто бісів його мамці на припічку! — знову почухався Митрохван.
Тоді я мовчки взяв бляшаний чайничок, що стояв на цямрині, скинув шапку, перекинув ноги у криницю і вмент зчез у ній. За мною наче скрикнула жінка.
Холодно... Вогко... Дірки між каміннями були на старих місцях і розкарячені ноги мої звикло ступали в них, як по східцях.
Коли я виліз з повним чайником, жінка зразу взяла мого в мене з рук, жадібно припала до цівки й стала смоктати.
Митрохван же то на мене поглядав, то зазирав у криницю.
— Ти диви! — нарешті здивовано хитнув головою. Жінка зразу ж одірвала чайник од рота.
— Ага? А що? "Не можна лізти?" Я тобі не казала? Тепер "диви?" Отак ти раз у раз... Оддай парубкові кисет!
Митрохван одповів цинічним словом і засміявся, але засміявся ніяково, вдаючи це.
— Не віддаси?
— Та йди ти під три чорти! Який кисет?
— Не віддаси, я питаю? Кажи!... Гей, Митрохване, кажу, лучче оддай... Лучче оддай!...
Митрохван повів одним плечем, потім хмикнув, засунув руку в кишеню і ткнув мені кисета.
— На, бери! Щастя яке, кисета не бачив. Схочу — сто кисетов тобі кублю ще й з льогким тютюном.
— Отак лучче... А кисети твої ми знаємо...
—Е?
— От тобі й е...
— Диви...
— Ну, не задавайся... Бери краще торби та ходім...
Ми пішли разом. "Мати" хоч і була теж сліпа, але йшла не гірше "дочки". Тільки видно ходити їй взагалі важко було. Поки розійшлась, все стогнала за кожним кроком і хапалась лівою рукою за мене. Якась роздута вся була, страшна. Взагалі всі троє вони здавались мені якимись вигадливо-казковими істотами. Якби вони раптом поперевертались у якихсь звірят і зачали танцювати передо мною, отут серед срібного степу, я, здається, не дуже здивований був би.
Митрохван ішов поперед усіх і довгий, зігнутий, з гострою головою, настирливо щось викликав в мені собою: чи то казку якусь, чи легенду, чи кримінальний роман якийсь. Навіть, пам'ятаю, аж сердивсь я, не можучи виразно згадати.
— Гей! Митрохване!... — раптом зупинилась жінка, придивляючись кудись убік. Митрохван озирнувся.
— А то, лишень, чи не скирти?
— Мо' й скирти.
— А спати треба?
— Мо' й треба.
— Ну, то звертай... Я хочу спатки.
Митрохван мовчки звернув і пішов на скирти.
Очевидячки, він був незадоволений.
Я хотів Іти далі сам, але пахуче сіно скирт змануло мене. Лягти, закласти руки за голову й дивитися прямо в лице місяцеві... Чого поспішати! — все одно встипгу, на вечір завтра "туди".
Пішов я з ними.
Вони троє лягли під один бік рогу скирти, а я по другий; так що, підвівшись, я міг бачити ноги Митрохвана.
Сіно м'яко гріло знизу. Місяць пильно та скорбно дивився в лице. Затих гомін сусідів.
"Уік"! — тихо пискнула пташка.
Спати не хотілось.
Щось гойдалось у мене в душі, щось хвилююче, щось журне, щось суворе й ніжне.
Все гойдалось.
Що здійметься догори, серце робиться широким, хоче крикнути, крикнути степом, щоб і зорі засміялись, щоб пішла луна під темне небо й упала там, на східцях, де в пекучий літній день виступають жовті сльози.
А гойднеться вниз, і серце мліє, холод серцем пробігає, думи нишкнуть, мов зігнувшись, пробігають темним яром.
"У ліску дам руку... Тільки ж як прийду".
Не вірить... Не надіється на мене...
Чуєш, любий місяченьку, не вірить вона, не вірить, що я зможу вбити дракона, свого сивого, старенького дракона...
Нічко, ясная нічко, сумом дзвенящая, не вірить Іра, що зможу я взяти і власними руками кинути в полум'я мого старенького дракона...
А ти віриш, правда, нічко?
"Ку-ум!" — задзвенів десь над вухом комар, наче торкунв хтось тоненьку струнку.
Змовк. Сів на щоку... Куагув.
Пий, голубчику, пий. Випий з кров'ю мій біль, мій солодкий, ридаючий біль, і понеси його їй, і скажи тій суворій, зневажливій зморшці між темних брів, ти скажи їй: "розгладься! Він може, все він може зробити за припалі, убогі копи та за ласку твою, недосяжно-бажана.