Надходили нові гості: Середиха по всій слобідці роздзвонила про незвичайне весілля. Всіх закликав Блажчук, всіх припрошував, всіх частував. Шахтарі сідали, пиячили, а баби й діти з зацікавленням, перемішаним з жахом, тислись коло порога, в сінях, хитали головами, шептались, дивились на "молодих", що сиділи за столом, як з хреста зняті.
Ще посилали за горілкою, ще пили, співали.
Блажчук нічого не пив, а тільки припрошував, весело вигукував здоров'я "молодим" і тільки жалкував, регочучи, що нікому грати на весіллі, бо на слобідці один музика, та й той — "молодий" тепер.
В хаті зробилось душно. Відсунули занавіски й поодчиняли вікна. Ранкове сонечко кинуло в забруднену хату снопи золотистого світла, заграло в тютюновім диму...
П'яний гомін на мить ущух.
— Чого ж ви? — метушився Блажчук.— Пийте, гуляйте, добрії люди! Чи вже понапивались, нагулялись?.. Ну, то будемо "молодих" виряджати... Тільки не спати... вони виспали своє. Вирядимо їх, добрії люди, на нове життя, на нове пробуваннячко. Вставайте з-за столу, "молодих" під руки беріть і ведіть їх у двір.
Гості повставали, але ніхто не зважився доторкнутись до "молодих".
— Чом же ви? Чи повпивалися, що й самих треба під руки тримати? Ха-ха-ха! — реготав, як божевільний, Блажчук. Очі йому блищали зловісним блиском, під очима темніли круги.
— Не хочете? Ну, то я сам.
Хижим звірем підступив він до жінки, зірвав хустку й учепився за коси.
Страшний, нелюдський крик розітнувся по хаті, покотився вікнами на вулицю. Жінки й дітвора з плачем і вереском висипали з сіней на двір.
Блажчук витяг жінку з-за столу, переволік за коси через поріг у сіни, розмахнувся й викинув у двері під ноги цікавим. Потім, ляскаючи зубами, страшний, як кара, підійшов до Адамка, що забився в куток під божничок, вхопив його за в'язи, виволік насеред хати, розгойдав на руках, як дитину, й викинув у вікно.
П'яні реготались, аж за боки хапались.
Похмурий, лихий, з розкуйовдленими кучерями, стояв Блажчук серед хати й важко дихав, зиркаючи спідлоба.
— Ну, весілля скінчилося,— нарешті буркнув він.— Геть, наволоч!.. А то я не так порегочу...
Сміх і жарти вщухли.
Один по одному, крадучись, мов злодії, повиходили гості. Останній прихилив за собою двері.
Ще хвилину стояв Блажчук непорушно, потім раптом стиснув голову дужими руками і заричав, як поранений звір.
— О-ох!..
Упав на лаву, й голосно ридав, і бився головою об стіну.
Так скінчилося Блажчукове весілля.
1911