Древлянські прикордонники, казали мої знайомі, не дуже причіпливі, а наші й поготів були доброзичливо-непильними.
А втім, що ті, що інші — себто древлянці та мої співвітчизники — одна суть: слов’яни. Можна б сказати, не просто сусіди — брати. Хоч і розділені кордонами. Тож прикордонники до пасажирів міжнародного експреса, який щодень курсував з Києва до Іскорстеня, не дуже й чіплялися. Але, як я вже говорив, мене підвів власний язик.
А сталося це так.
У нашому купе, як, між іншим, у всіх вагонах міжнародних древлянських поїздів, що йшли в Україну чи поверталися у свою Древляндію, на столику біля вікна незмінно стояла елегантна, дещо модерна статуетка княгині Ольги. Як відомо, навіть молодшим школярам, Ольга споконвіку була київською княгинею, проте древляни вважали її своєю — ні більше ні менше! — національною героїнею і ледь чи не рятівницею їхньої Древляндії. Тож надмірно та затято шанували м’якотілу жону князя Ігоря, чим викликали постійний спротив українців, які вважали княгиню Ольгу своєю, яка, щоправда, необачно дала маху щодо вирішення древлянської проблеми.
А почалося з того, що я, сідаючи до столика в купе, відсунув — мабуть, непоштиво — статуетку княгині (вона і справді мене дратувала). Древлянці те враз загледіли.
— Поставте статуетку на місце, нечемний добродію. Брутальне ставлення до княгині Ольги, нашої великої героїні, — це образа нашої національної гідності!
Мені б промовчати (чи бодай вибачитися крізь зуби), а я візьми й ляпни:
— Для вас, древлян, вона, може, й героїня, а для нас, українців, — зрадниця!
Боже Перуне, що тут зчинилося! Аж світлоликий Ярило шмигнув за хмари і в купе враз потемніло. Древляни, посхоплювавшись зі своїх місць, утрьох накинулись на мене:
— Як ви?.. Посміли?! Таке!.. Сказати!!! Та хто ви такий? Хіба не знаєте, скільки зробила княгиня Ольга, щоб древлянський і український народи подружилися? Для нас княгиня Ольга — свята! Та коли б не вона — не було б сьогодні й самої Древляндії!
— Авжеж, — зловтішно вигукував я. — Завдяки нерішучості Ольги ви, древляни, сьогодні й існуєте як незалежна держава, якої, за логікою історії, і бути не може! Та хто ви такі, врешті-решт? Древляни? Східнослов’янський племінний союз — одні з предків українців. Деревська земля займала прип’ятське Полісся. Жили древляни по Тетереву, Уші, Уборті, Ствизі до річки Случ. І, взагалі, ваша так звана незалежна Древляндія — історичний парадокс! Нонсенс! Сьогодні ви мали б бути лише однією з областей України. А втім, і це для вас занадто. Ваші землі можуть увійти до північних країв Київщини. І — досить з вас. А ви що втнули? З допомогою княгині Ольги відхопили добрий шмат нашої споконвічної території...
— Географічно Древляндія розташована, з одного боку, на порубіжжі з Росією, а з другого... З другого, правда, вклинюється в територію України...
— Та ви вклинилися майже на пів-України в тому місці. Чому так сталося? Та тому, що Древляндія — це істинно українська територія на півночі республіки. Та, зрештою, українці, як і ви, східні слов’яни, а тому ми одне ціле. А ви... Ніяка ви не Древляндія, а — Україна. У нас навіть мова одна, українська.
— У нас своя мова.
— Діалектизми у вас свої! Та й ті ви, як інтелігенти, не вживаєте, а користуєтеся українською літературною мовою. Так шпарите, що й перекладач не потрібний. А ви... Кордонами від матері України відгородилися, в суверенітет та незалежність граєтесь. Схаменіться, вас навіть міжнародна спільнота не визнає за державу. Бо ви — історична земля Київської Русі, або України, правонаступниці її. Коли б не підтримка України, ви уже давно б кинули гратися в незалежність.
Древляни ще дружніше, ще затятіше на мене накинулися.
— Це ви, недоброзичливцю, не знаєте історії. Ні нашої, ні своєї! Бо вас засліпив український шовінізм!
— А вас... місцевий націоналізм!
Хоча ми й обмінялися взаємними звинуваченнями, як дипломати нотами, але суперечку це не вирішило. Мої опоненти на своєму стояли.
— Ми, древляни, були незалежні од Києва ще до вашого князя Олега, до року 883-го!
— Це ви самі придумали, що були незалежні... до року 883-го і ви — одні з творців Київської Русі, як і поляни, сіверяни та інші.
— Згадайте історію, добродію, — напосідали древляни. — Згадайте запис із "Повісті минулих літ", датований роком 883-м: "Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці..." Коли б ми були залежні від Києва, то чого б київський князь Олег ходив нас примучувати?
— Бо ви відмовилися платити данину, от він і пішов на вас.
— Ні, до 883 року ми були незалежними од Києва, а після походу Олега нас змусили цілих дев’ятнадцять років платити Києву данину, аж до смерті Олега. Саме тоді древляни виявили непокору, і цілих два роки древлянське князівство знову було самостійним. А потім київський князь Ігор "пішов... на древлян і, перемігши, наклав на них данину, більшу від Олегової". Побори Києва викликали у вільнолюбних древлян стійку непокору, вони не визнавали верховенства Києва, бо мали своє незалежне князівство на чолі з Малом. І коли року 945-го загребущий Ігор, як вовк, подався знову брати данину, древляни, очолювані князем Малом, повстали. Як на сьогоднішні мірки, Ігор був просто... просто рекетир. Як ви знаєте, древляни вбили Ігоря. Звичайно, охолонувши, вони втямили, що вчинили нерозумно, запросили у Києва миру, пославши до вдови убитого ними Ігоря, княгині Ольги, послів, прохаючи її, удову, вийти заміж за Мала, убивцю Ігоря. Ольга хоч і горіла помстою, але...
Звичайно, мені краще було б не дратувати гусей, але я вже не міг зупинитися і далі вперто гнув своє, перебиваючи опонентів: київська княгиня Ольга — зрадниця! Нікчемна баба! Адже це через її так зване кохання до Мала Україна втратила Полісся, яке нині зветься карликовою незалежною Древляндією. Усі великі київські князі вважали за честь збільшувати своє князівство, свою Русь і успішно те робили, тільки Ольга його вкоротила, розплатившись за свою особисту любов державною землею.
Мої попутники вже вороже на мене зиркали.
— І він ще їде в нашу Древляндію, цей ярий український шовініст! Такому хулителю княгині Ольги — не місце в нашій Древляндії!
— Авжеж! Висадити його з поїзда — і хай пішки чеше в свою Україну!
Тут до купе заглянув провідник.
— Наш поїзд підходить до кордону Древляндії. Прошу підготуватися до прикордонного та митного огляду.
Древляни почали діставати валізи, про щось стиха між собою перемовляючись, недобре на мене позиркували. У їхніх очах яріла мстивість: ага, ось побачимо, що ти заспіваєш, як з’явиться наша прикордонна варта.
— Древляндія — істинно руська, споконвічно українська земля. — Я все ще не міг стриматись. — І це якесь божевілля, що вона суверенна... — ха-ха — держава!
— Це ви нашу самостійну державу називаєте божевіллям?! — обурилися древляни. — Даруйте, але ми змушені будемо звернути увагу наших прикордонників на вашу персону — дивно, що такому неприхованому недоброзичливцю Древляндії дали добро на в’їзд до Іскоростеня!
— От прикордонники й перевірять його візу!
І лише тоді, охолонувши, я пригадав, що віза в мене хоч ніби й майстерно виготовлена, але куплена у спритних ділків поблизу пункту обміну валюти. Справжню оформляти, що зайняло б кілька днів, у мене просто не було часу — на Івана на Купайла мене чекала Оля. На неуважний, неприскіпливий погляд вона ще, може, й зійшла б за справжню, та, коли древляни настукають на мене, прикордонна варта мало не через лупу вивчатиме мої документи... Треба, мабуть, брати ноги в руки, поки поїзд ще не зупинився на кордоні, в зоні огляду, з якої вислизнути буде складніше. Зберігаючи зовні спокій, вдаючи, що мені все байдуже, навіть щось почавши намугикувати, я дістав сигарети. Демонструючи їх попутникам, мовляв, зібрався покурити в тамбурі, я повернувся до дверей, але тієї ж миті двері раптом різко від’їхали вбік — і на порозі виросли два дебелих древлянських прикордонники з пістолетами в жовтих кобурах на животах. Різко війнуло казенним запахом казарми і взагалі — військових людей.
І тут я дав маху, мимоволі відсахнувшись від них. Древляни зловтішно засміялися. Своїм інстинктивним хитанням я мимовільно видав себе з головою. Хтось із древлян чи не з насолодою промовив:
— Що — здрейфив, хулителю? Ось яка вона, твоя правда!
Насторожившись, прикордонники уважніше, ніж звичайно, заходилися вивчати мою "візу" і все зрозуміли.
Тим часом голубий поїзд, пройшовши останні метри Київщини, різко загальмував і зупинився на кордоні — в зоні древлянського митного огляду. Стукнули буферні тарілки, стало тихо. На пероні, гупаючи чобітьми, сюди й туди забігали військовики з вівчарками. Все, попався. На моїх зап’ястях клацнули наручники. Тепер про втечу годі було й думати. Прикордонники мовчки повели мене до свого бригадира (принаймні така пролунала команда старшого) поїзда. Гм... Чому до бригадира? Білет на право проїзду в мене був, і білет справжній, все інше бригадира не повинно цікавити. А втім, дідько з ним. Це навіть краще, що не до коменданта, наприклад. Але — дивно. Бригадир — посада цивільна і геть незначна, а вони — люди військові і в них має бути свій начальник. Тим часом ми пройшли кілька вагонів і зайшли до службового купе, у якому стояв дух казарми і сидів владний, коротко стрижений, із сивиною на скронях чоловік у цивільному, але з добрим офіцерським вишколом, що не замаскуєш ніяким костюмом. Для непосвячених це мав бути бригадир поїзної обслуги. Можливо, він і був бригадиром, але, певно, про людське око (щоб не казали, що й поїзд мілітаризовано), бо все в ньому видавало військовика в чинах.
Заштовхавши мене до купе, прикордонники виструнчилися, клацнули закаблуками і віддали бригадиру честь. Все зрозуміло.
"Не інакше, як офіцер служби безпеки, — подумав я і скис. — Кепські мої справи, від бригадира ще можна було б відкупитися, але тільки не від есбіста".
Бригадир (чи хто він там насправді?) важко блимнув на мене спідлоба гнітючим (посоловілим чи п’яно-каламутним) поглядом і перевів його на прикордонників. Старший із них коротко доповів:
— Затриманий з Києва. Їде в Іскоростень, віза фальшива.
— Зніміть з нього наручники, — раптом звелів бригадир, — а самі, — мотнув головою, — геть звідси!
Прикордонники миттєво виконали наказ, їх наче вітром видуло з купе.