— Або фантомне відчуття неіснуючої кінцівки, коли після операції людина протягом багатьох років відчуває свою ампутовану руку чи ногу, якої насправді немає.
— Ви — не безнадійний, — похвалив мене мій негаданий співрозмовник — я тільки тепер звернув увагу, які в нього жовті очі… Гм… Зроду не бачив у людей таких жовтих очей. І на китайця мовби не схожий… Пригадалось давнє українське повір’я: якщо в кішки жовті очі, то це перша ознака, що в цю кішку перевтілилась відьма. Пригадав і мені стало смішно — казна-що таке! — Фантом, перейдемо ж до головного, це душа людини, її енергетичний згусток, аура, що формою нагадує свого носія, тільки безтілесна…
— Ви думаєте, — почав я здогадуватись, — що ті біси в Полоцьку, про які записав до своєї по "Повісті…" Нестор і є суть фантоми? Аури загиблих людей, які невідь-чому заблукали в місто? — незнайомець кивнув і його жовті очі стали ще жовтішими, аж неприємно було на них дивитися — чи він, може, хворий на гепатит? — Але хто в той час, у травні 1092 року міг з’явитися у Полоцьку?
— У Нестора на це й відповідь готова: хоч сам він про це й не здогадувався. Ось, — здається, "Повість врем’яних літ" розкрилась на колінах у незнайомця сама собою на потрібній сторінці: — Цитую: "… І нашестя велике було половців звідусюди…" Але не тільки половці нищили русів, руси їх теж нищили — заслужено. Отож вони й вирубали якийсь загін кочовиків. Чи не біля Друцька. З тіл повиходили фантоми (чи аури) і, зібравшись в гурт, блукали тими краями від Друцька до Полоцька, шкодили людям, а багатьох і повбивали. Зважте, душа загиблої людини якийсь час залишається на землі, отже, блукає і мстить живим… У нашому фізичному тілі існує й інше тіло, психічне. Себто безтілесне. Воно може мандрувати поза фізичним тілом — це вам і буде фантом чи аура. В хвилину смерті тіло людини покидає енергетична субстанція, що традиційно називається душею. Вона потім і блукає. Як на забобонних чи неосвічених — біси.
— А що, коли це… полтергейст, що з німецької перекладається як домовик. Явище пересування, падіння, зникнення предметів, завдання шкоди людям, що їх пояснюють як витівки духів, бісів, домовиків та іншої нечистої сили.
— Одне з найраніших (принаймні зафіксованих історією) свідчень про полтергейст належить до 856 року до нашої ери. І ось звідтоді впродовж двох тисяч років "характер" цього явища не змінився: полтергейст — це несподіване вторгнення в людське житло сил невідомого походження, що наносять, як правило, значну матеріальну шкоду, здійснюють каліцтва і взагалі, завдають чимало клопотів. Оскільки в різних країнах неодноразово тривали судові процеси і розслідування подібних явищ, названих полтергейстом, підтверджено фактичним матеріалом і задокументовано в багатьох офіційних паперах, протоколах тощо. Полтергейст — явище так званих "шумних привидів" зафіксоване більш як у 30 країнах світу. А повір’я що полтергейсти здатні запускати біси, відьми, чаклуни дожило до наших днів.
Тож і Нестор у випадку з Полоцьком і звинувачує в цьому бісів… Сьогодні спеціалісти сходяться в одному: полтергейст — це фізично реальне явище із властивостями, про які досить послідовно повідомляється протягом всієї історії цього явища. Питання лише в тому, що це — можливості психіки чи й справді явище бісів, залишається без відповіді. Нестор, ще раз нагадую, вважає, що то "уязвление" бісів. Ваша наука досі не в змозі пояснити цей феномен, бо ви ще не всі закони фізики знаєте. А те, чого не знаєте, вважаєте як таким, що не існує, чого, мовляв, і бути не може. А раптом це порушення цілосності простору, або взаємопроникнення різних вимірів? Чи це, приміром, зв’язане з коливанням електромагнітного поля Землі, коли видима частина спектра з якихось причин змінює частоту коливань і переходить у стан, що його не в змозі зафіксувати людина своїми органами почуттів. І тоді ви певні, що то — біси…
— Нестор "чюдо" в Полоцьку пояснює присутністю бісів. А що таке біс? Це уявна надприродна сила, що втілює зло і звичайно ж зображується у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками. Загалом злий дух, диявол, сатана.
— Одне слово, біс його знає, що воно таке, — посміхнувся мій співрозмовник і його жовті очі аж світилися. — Ви скажете, що всі ці явища, всі ці "біси" не відповідають відомим законам фізики. Правильно. Відомим. Але є ще невідомі вам закони фізики. Поки що невідомі, — дивно, кого він має на увазі, коли підкреслює "вам", "ви? Всесвіт, наприклад, безкінечно великий і складається з безкінечно малих атомів. Вони володіють величезною внутрішньою енергією, але залишаються невидимими для вас, — знову "для вас", — а об’єднавшись в молекули, вони утворюють матерію, що оточує ваш матеріальний світ…
— Чий це — ваш? — зрештою, запитав я прямо. — Хіба ви, добродію, не належите до нашого світу?
— Але це не дивлячись на те, що атоми невидимі, — не звернув уваги незнайомець на моє запитання, — нікому й на думку не спаде заперечувати факт їхнього існування. Адже і ви, і ваші тіла теж складаються з атомів. Чи не так?
Я змушений був кивнути на знак згоди і на якусь мить наче відключився. Коли отямився, незнайомець все ще говорив:
— Уявіть, що поруч з вашим світом існує такий же інший світ. Який рухається із швидкістю, що на кілька порядків перевищує швидкість вашого світу. Чи відчули б ви його присутність? Ні і ні. Ваша свідомість просто була б не в змозі його зафіксувати. Але від цього інший світ не перестав би існувати поруч вашого. І ось в точці перехрещення паралельних світів і виникають дива, що їх описав Нестор, що їх я назвав би чудом Полоцька… ("Виходить, він — з того іншого, паралельного світу?" — встиг я подумати). Там, де в через незрозумілі вам причини трапляється контакт паралельних світів і виникають загадкові явища та істоти, що їх ви звете бісами і що для вас вони не мають реального пояснення… Кажу, "для вас", маючи на увазі і вас особисто, бо ви такий же закоренілий безвірник, як і решта ваших співгромадян. Я, здається, вас так і не переконав. Навіть, історичними фактами, що їх наводив.
— Оті "факти" про негадане зістригання серед білого дня волосся з людських голів? — гмикнув я і ворухнувся, аби звестися.
— Хвилиночку, — спинив мене дивний незнайомець із жовтими (прямо-таки аж жовтющими!) очима. — Ваші кпини щодо… "зістригання волосся з людських голів" заділи мене за живе. Даруйте, що вдамся до заборонених методів, але я змушений до них удатись.
— До яких це… заборонених? — я, здається, трохи здрейфив.
— Про це ви дізнаєтесь пізніше. Повернувшись додому.
— Ви, здається, мені… погрожуєте?
І тут я, здригнувшись, побачив, що мій співрозмовник не сидить. Він якось дивно висить. А втім, він сидить, але не на лавочці, а над нею. В повітрі. Казна-що таке. І крізь нього все видно, як ото крізь скло чи яку іншу прозору річ… І пильно дивиться на мене — як не пронизує мене наскрізь своїми жовтющими очима. І від сяйва його очей світ переді мною наче почав згортатися.
Світло померхло зненацька.
Хвилю тому воно ще було. І раптом у наступну мить наче хто, клацнувши вимикачем, виключив білий день. Як ото в помешканні електролампочку. Тільки цього разу хтось вимкнув сонце, а з ним і білий день.
"Диво дивнеє", — встиг я подумати. Та хіба ж може таке статися білого, щонайбілішого дня, повного сонця, коли ще до вечора не близько?
Суцільна, непрониклива пітьма наче з неба упала.
Я сидів отетеріло, не відчуваючи під собою навіть лавочки, нічого з реального світу не відчуваючи. По якомусь часі (але, мабуть, хвилин через декілька, так, так, через декілька хвилин) передихнувши, зібравшись з думками і відновивши здатність мислити, я подував, що це очевидно ефект сонячного удару, коли в людини раптом все темніє увічу, але ж ні… Не сонячний ефект, заперечив я собі, адже я зберігав повну ясність розуму та свідомості і добре все пам’ятав — хто я, де я і що зі мною трапилось…
Але ж куди тоді зникли гамір вулиці, голоси людей, шум машин, дитячі вигуки, гудіння бджіл на липі, під якою я сидів і самі її медвяні пахощі… Я боявся ворухнутися, бо здавалося, що піді мною, точніше, під лавочкою розверзлась чорна безодня прірви, з якої війнуло холодом. Я все ще не тямив, що ж врешті-решт сталося?
Пітьма була суцільна і мертва.
Наче у вакуумі. Але такої пітьми в білому світі — навіть найчорнішої ночі — бути не може, бо така пітьма в природі та ще у великому місті просто… просто нереальна і неприродна.
Але так тривало, на щастя, не довго, справді не більше декількох секунд — від трьох до десяти, не більше. (Мені чомусь здавалося, що сім). А тоді неприродна темрява зникла так же раптово, як і з’явилася.
Я схопився, роззираючись…
На Старокиївській горі западав тихий вечір, хоч перед нападом раптової темряви — я добре пам’ятав, — було ополудень.
На лавочці біля мене не було нікого. Гм… Де ж подівся той, жовтоокий спеціаліст із чортівні? Ет, зрештою, махнув я рукою, як з’явився негадано, так і зник — чи й не втрата. Хоча взагалі — цікавий дивак. Астрофізик і одночасно спец по різній там бісівщині. Рідкісне, взагалі, поєднання. А втім, мені швидко стало не до нього, вже якось квапно сутеніло, лише де-де миготіли рідкі перехожі. Я теж заквапився додому, пошкодувавши, правда, що так і не взяв у дивного свого співрозмовника ніяких координатів. Та й він хороший! Зник, не попрощавшись. Хоча й погрожував мене переконати. У чому, цікаво? В тому, в чому тверезо мислячу людину неможливо переконати? Дивак та й годі! Хоча, зізнаюсь, люблю диваків! Навіть астрофізиків, які водночас є спеціалістами з чортівні, бісівщини, і кого там ще?..
Та яким же був мій подив, коли вдома, ледь переступивши поріг, я викликав своєю з’явою бурхливу реакцію в дружини. Заплакана, змарніла (під очима синці), якась змучена, наче вистраждана, вона, тільки-но я вигулькнув у квартирі, крикнула:
— О-о-о!!! Ти-и??. Нарешті з’явився!!!
— Чому нарешті? — знизав я плечима. — Як обіцяв повернутися о десятій вечора, так і повернувся…
— О десятій, але якого вечора? — в сльози дружина. — Де ти пропадав цілу добу?
— Яку д-добу?
— А ту, протягом якої тебе не було вдома. Та хоч би застеріг… Нема й нема. День немає, ніч немає, знову день минає, а тебе, як і перше, немає… Що я могла думати, коли нині люди в місті пропадають, як у лісі глухому? Я вже й у міліцію дзвонила, у лікарні… І, навіть… навіть, — шморгнула носиком, — у морг… Слава Богу, повернувся… Живий.