Щось тоді мене торкнуло — треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. "Як там сироти?" — питаю. Махнув тільки рукою. "Коли б,— каже,— вже бог прийняв їх краще". А далі й розказує. "Оце,— каже,— вчора — мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить".
— Ой леле...— хитає головою Устя,— коли б та нещасна мати знала,— може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!
— А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.
— Батько!..— зітхнула Устя.— Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш — вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім’ю, так, немов не було йому інших людей у світі...
Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
— Ф-р-р...
Заснув.
— А гу, гу-у!..— страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
— О-ох, о-ох... ох, ох...— тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.
— Авва-вва-ва,— скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.
Максим уві сні злякано захрипів і скочив:
— Це якесь навожденіє мені!
— А що?.. Може, знову? — зразу одгукнулась із полу жінка.
— Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: "Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!" — аж заходяться та плачуть.
— Заєш же що, чоловіче,— зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся,— ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми — й тобі буде гріх за сиріт.
— Гм...— Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.
Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:
— Хто тут?
Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах — як не було: з очей визирнув звір — хитрий, сполоханий.
Двері — на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.
Надворі вітер затихав, виднішало — чути було, як щось домагалося під вікном.
— Хто там? Чого треба? — зіпнула сердито на всю порожню хату.— Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче у вікно.
— Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця:
— А признавайся, молодице, де діти?
Катря, не змагаючись, дико заголосила.
* * *
Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами — під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.
Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця — і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...
Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах — дві фігури.
Здається,— давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.
Сидить один на човні — притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього — й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки — ожили.
Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.
— Ну, дякуйте богові, куме: живі! — і перехрестився. І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.
Місяцю-біжчику,
Виглянь мало,-
співали дівчата, повертаючись із колядок.
І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.
Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.
На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.
— Дивіться — це наші повертаються з хуторів! — задзвенів цікавий дівочий голос.
— Хлопці!.. Що ми бачили-бачили! — таємниче оддається другий, нетерплячий.
— А що ви там бачили?
Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.
— Заходимо мив балку,— розказують дівчата, перебиваючи одна одну.— Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. Та ми мерщій з хати.
Ідуть гуртом, гомонять.
— А от нам у Біликах була притичина,— хвалиться хлопець,— хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: "Ой грай, коли граєш..."
— І що ж воно таке?
— Так ніби панок, такий із себе...
— Стійте! — спинив зразу один гурт.— Дивіться-дивіться — он-он-он пішла...
Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину: попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.
— Хлопці — гайда: впіймаєм!
— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата.— Хай собі йде на очерета та на болота.
— А-га-га! А тю! А держи! — засвистіли, затюкали хлопці.
Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.
— Це, мабуть, горянська... там, кажуть, аж три їх живе.
Збились тісніше до гурту. Місяць уклонявся ріжками здаля зіркам, сам тихо одступав, спускаючись за бір.
Колядники увіходили в свій хутір тісним гуртком. Упівголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував, і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.