Вона розумніша вже за нас із тобою. Їй вже не треба ні суботи, ні талмуда, бо то все дурощі. Вона вже не хоче до нас і говорити по-нашому, бо то тільки пархаті жиди мусять так говорити. Їй нудно з нами, хочеться панією бути, з студентами, з лікарями...
— Мамо! — очі в Дувида знову спалахнули гаряче, а в голосі забринів біль і смуток.
І загомоніли знову по-своєму, забувши незабаром про мене.
Знову слідкую за їхніми очима, прислухаюсь до чужої мови, вгадую, про що сперечаються. І бачу — давить Дувида сила материних слів і нічого не скаже він їй дужого проти них, проте щось уперте не сходить із його задуманого обличчя.
І дивний настрій починає опановувати мене під гомін чужої мови, серед суворих незнайомих малюнків, серед єврейських книг, суботніх свічників та інших атрибутів чужого свята. Здається, що вирвано цей куточок із далекої, невідомої країни й занесено хтозна-яким вітром на чужину, між інших людей, між чуже життя. І разом із ним занесено чужий смуток, чужу тугу. А поміж чужим смутком, чужою тугою в’ється нова сила, шумка, радісна, сипле в чужі похмурі стіни квітками, чарами, ніжним зітханням...
Вечоріє. Затихла мова, силуети сина й матері обгорнули хатні тіні та присмерки. Боязко зазирнув у вікно місяць своїм самотнім довічним смутком; блідою, прозорою наміткою оповив частину столика з книжками й заяскрився у бронзі святкових свічників, осяяв єврейські на рушнику вишивані літери.
І малюється мені в темряві старий-старий, од давнини скам’янілий, чужий бог, задуманий, смутний, омертвілий, а під ним яскриться сріблом вишиване писання: фанатична клятьба живого, огневого серця: "Аще забуду тебе, Єруса-лиме, забвенна буди десниця моя!.." За плечима мороз і іскри. Якими молотками, з якої огневої любові й жалів виковано на живому людському серцеві ці слова, що не потьмарились через тисячі років на далекій чужині!.. Диво!
Пливла весна, розвішувала, розстеляла, мов із скрині, своє добро, своє убрання людям на диво: стелила зелені килими по горах, по яругах, на сади кидала намітки білі, рожеві, на степи-килими сипала стрічки сині, блакитні, жовті, червоні, а далі кидає й кидає, без міри сипле гори зеленого краму, все ним закидає.
Внизу за річкою народились нові шуми — верби укутались буйним листом.
Немов повеселішала Соня, привітніше дивиться, жвавіше ходить.
Познакомилися ближче з нею: книжки почала брати в мене, розмовляли довго вечорами. Така, здається, мрійна, лагідна вдача. Читала багато, вдумується в усе, смуткує про щось. А як усміхнеться, бувало, чого, як блиснуть жартом ті мов заплакані очі, то всі смутки відразу злетять із тебе, а в грудях затремтить ніжна радість, мов що там засяє. І здається, словами прохав би: ось забудь ті смутки, та ще осміхнися, та подивись отак...
Повеселішав і Дувид, підбадьорився, а до мене став ще двічі привітний: чулось, мабуть, йому, що через мене може скуватися лад у сім’ї.
Говоримо ми про що із Сонею — і він збоку примоститься, слухає. Далі й своє слово вкине. Соня інший раз промовчить, а іноді, не дивлячись на його, і йому одмовить. Лице у Дувида тоді аж зашаріється од радощів, аж очі йому засяють.
Минуло скілька днів, став помічати, що й самі вже озиваються одне до одного, сідають укупі за стіл.
Що ж — дай боже не наврочить...
А в Дувида кожний день, як свято: став такий веселий, гомінкий, аж уші завсіди палахкотять йому.
Сидимо одного вечора на ганочку удвох із ним. Вечір тихий, зоряний. Розгомонівся Дувид, став щиру правду розказувати, про все признаватися,— розповідає про Соню, про те, як одружився з нею.
Взяв він її сиротою, на шістнадцятій весні, тільки що скінчила повітову школу. Тільки помер у неї батько — не стало й куточка, де жити. Пішла до свого дядька. А в дядька своїх дітей купа, та все дрібнота — злидні, горе. Радили люди Дувидові молоду в Білій Церкві — хоч простіша, зате з приданим.
Мати — боже, як умовляла — та вже ні до кого більш не пригорталось Дувидове серце. Сказав, що, крім Соні, нікого не хоче. Взяв. Пожила в Дувида Соня, почала книжки читати, сказала Дувидові, що дуже хоче вчитися. В школі йшла вона в перших — похвальні листи давали. Що ж — учись, коли охота,— Дувид не боронив. Навіть грошей не жалував на книжки, студентові-репетиторові платив. Мати все сердилась — нащо їй воно здалося? Хай краще торгувати привчається. Не треба їй торгувати: сам Дувид управиться з тим. Нащо їй слухати ті грубощі, та всяку лайку, та слова непристойні в крамниці?.. Не неволив до цього її Дувид — тільки прохав, щоб рахунки всякі писала, бо сам Дувид — неграмотний.
Взялася Соня до книжок, посиділа за ними, може, рік, а може, й року не було, та й видержала екзамен за шість класів у прогімназії. Та то все — ніщо! Скільки вона знає всячини, що і в гімназії не вчать! Скільки всяких книжок прочитала! Вона розумніша за всіх отих учителів, що екзаменували її.
Дувид підсунувся ближче до мене й почав ще щиріше:
— Ви ще не чули, як вона говорить!.. Тепер вона ще мало говорила. Ви знаєте, бувало вона почне говорити із студентом, із репетитором, а я тільки сяду під вікном та й слухаю. Над того студента немає розумнішого, кажуть, у всьому нашому місті: як почне говорити — здається, знає він про все на світі, й ніхто з ним не зговорить. А Соня помовчить, потім спитає одно, друге та як почне йому говорити, як почне... Він стане суперечити, а потім і зовсім замовкне — тільки слухає. А я сиджу під вікном, і радію, і сам собі не вірю: здається, що живуть тут образовані, благородні які лікарі або там професори... Скажу вам по правді,— тихше, інтимно почав він,— іноді хочеться по-сімейному, звиняйте, поцілувати там чи приголубити, та й соромно, чогось, не насмію: хто я такий? Темний, неграмотний жид, руки в дьогтеві, в олії, сам у борошні — зовсім наче її наймит... А вона, бувало, як сяде поруч, покладе мені на плече руку, скаже ласкаве слово, то зо мною щось таке робиться, що я й сам не знаю. Повірите — чогось плакать хочеться. Здається, припав би до її ніг та й ноги цілував би... Яка я їй пара?..
Слухав я, слухав Дувида та й став собі думати: добре було б і бурлакові, коли б поклав йому хто на плече руку, та й сказав ласкаве слово, та пригрів променистими очима, та не тут, не межи людьми, а...
І не слухаю вже Дувида: беруся із Сонею за руки та й подаємось степами, ярами та густими лісами в далекі-далекі мандри. Не видно живого — тільки небо та степ, а серед того безмежного степу тільки нас двоє мріє, як комашки. Сидимо на могилі, стулившись, самотні, серце до серця признається, озивається, а очі й думки пустили степами різно, вона свої, а я свої... Хвилює вітер травою в степу, хвилю гонить десь, яку морі, пече і студить лице, очі продимає, до серця доходить і грає там на живих струнах пісню про широку-широку волю...
— Про що це ви так задумались? — питає Дувид.
Я схаменувся, що давненько вже мовчимо з Дувидом.
— Про що я думаю?.. Не питай краще, Дувиде. Думки, як хмари: будуються у щось, а дуне вітрець — то й усе позносить...
Це я так... Сплітається лад, то й нехай...
Ох, ні — не на те воно кувалося.
Увіходить якось до мене в кімнату Дувид, держить у руці якийсь папір, сяє, як завжди.
— Ви бачили, як Соня пише?.. Ось гляньте! — показує.
— Гарно пише, красиво,— згоджуюсь я, кидаючи оком на папір.
— А ви прочитайте, голосно прочитайте! — чогось домагається він і бачу — немов якийсь в очах непокій.
— Про що тут? — беру папір у руки.
— Це Соня розписку написала мені. Я, бачите, потроху веду іноді агентуру по страхуванню од огню, так оце доручаю їй одно дільце в економії.
Розглядаю папір. В кінці — незграбним дрюччям так-сяк зляпано безграмотний підпис: "Дувид Волинський".
— О, та ви грамотні? — жартую.
Сміється.
— Ото тільки й грамоти моєї. Спасибі — Соня навчила. Та ще цифри знаю. Так читайте, що там написано? — насторожився.
Читаю.
"Я, нижеподписавшийся, даю настоящий вид на отдельное жительство жене моей Софии Михайловне Волынской для поступления на акушерские курсы в городе..."
— Вус?! — як з рушниці випалив мені в лице по-єврейському Дувид.
Миттю вихопив з моїх рук папір, порвав, пом’яв і, ховаючи клаптики глибоко в кишеню, кинув на мене погляд, повний гніву.
Вилетів, як буря, аж двері затіпались на старих завісах.
Незабаром десь у кімнатах лящав його гнівний, обурений голос, як пістонами палив.
Залунав йому назустріч другий голос, палкий, дужий, якого я ще не чув. Забриніли в йому нотки такої огневої зненависті, погрози, презирства, що мороз пішов за спиною.
Навіть мені огнем ударило в лице, коли почув близько таку неймовірну силу.
Не вірилось: та чи це ж тая мрійна Соня з заплаканими очима, що ходить тихо, як тінь?
Дувид намагався задавити той голос, тупав ногами, стукав по чомусь, кричав.
Приєднався до гурту ще один голос, спокійний, тихий, проте гострий як ніж.
Зчинилася сімейна буча, якої я ще не чув тута...
А увечері — ходить Дувид по двору, за голову хапається.
Світять зорі, як празникові свічі, шумить по каміннях вода, мов хто по воді стрибає.
Я сиджу край вікна, згадую чогось пісню:
Хилилися густі лози,
Куди вітер віє...
Смутно, Дувиде: тікає од нас Соня, не хоче нас...
Може, з тиждень стояв у господі Дувидовій напружений настрій.
Вискочить Дувид із хати, візьметься за груди, застогне, і знову запалають очі, немов роздуло в них вітром огонь. Летить у хату. Здіймається крик, сварка, ляскотня дверима — потім стане знов тихо-тихо, як перед грозою. Ще тихіше ходить стара Сура по кімнатах, ще міцніше стуляються тонкі, горді губи.
Входить до мене Дувид, знесилений, змарнілий, руденькі кучерики поплутались на голові, а в очах не гасне упертий огник.
Показує затертого срібного злота.
— Серце горить у мене!.. Ой горить... Складімося та купимо горілки... Я хочу впитись.
— Не поможе, Дувиде, впитися, коли серце ниє.
Не повірив: пішов знайшов-таки когось. Повернувся додому п’яний: козирок на потилиці, сам розхристаний, розкислий.
Сидить коло мене, лупає п’яними очима, слину пускає:
— Ах, Соня! Сонечка моя!.. Що ти робиш зо мною!
Бридкий, поганий же ти, Дувиде, та ще й дуже.
— Ось послухайте, Дувиде, коли ви так любите Соню, чом не хочете вволити її волю — хай би їхала собі, вчилася.
Дувид із острахом глянув на мене.
— Вона, як поїде, зовсім мене забуде, покине — душа моя чує.
— Коли ж силою милим не будете — схаменіться!
— Знаю.