Мов свiчечка, i, як вона, бiленька.
Виводить на середину гарненьку, дуже молоду дiвчину.
2 д i в ч и н а
Ставай свiти.
3 д i в ч и н а
А я за вiтра буду.
Дмухатиму, щоб свiчку загасить!
К о л я н д р а
Нi, краще я! Я так на вас подую,
Що всi спiдницi вгору полетять.
П р i с я
Та ну тебе! Женiть його, дiвчата!
З д i в ч и н а
А я тивуном 1 буду.
1 Тiун — управляв феодальним маєтком та керував дружиною, що перебувала в замку.
2 д i в ч и н а
Я дяком.
П р i с я
Ну, годi вже — ставайте до ладу.
К о л я н д р а
Та що спiвать про свiчку, все їдно
Хоч як спiвай, а потемки сиди,
Бо свiтло заборонено свiтить...
П р i с я
I справдi... вже й Семен не за горами,
А в хатi не побачиш каганця...
К о л я н д р а
Проте менi байдуже, бо дiвчат
I в темрявi зумiю я намацать —
Як пишний стан або палкi вуста,
Цiлуй мерщiй — такий у мене звичай.
Без каганця дорогу я знайду
До вас, мої дiвчата-сироїжки.
Хапає й цiлує дiвчат — тi з реготом вiдбиваються.
Д i в ч а т а
Та ну тебе в болото! Одчепись!
П р i с я
Ач, вигадав, ласуне кривоногий!
Женiть його, дiвчата! Годi вже!
Ставайте всi гарненько по мiсцях —
Ти тут, ти тут, а ви сюди, а ви
Ставайте колом, свiчку бережiть.
Всi по мiсцях? Тепер спiвайте, сестри.
(Поважно).
Про свiчку нашу пiсню заведем.
Дiвчата розбиваються на два гуртки. Один утворює коло, всерединi якого стоїть Наталочка — "свiчка", а другий, в якому Вiтер, Дяк i Тивуни, намагається прорвати коло, розiгруючи все, про що спiває пiсня. Тим часом з-за брами вийшов Козелiус, городський писар, поважна, худорлява постать у довгому, облямованому хутром убраннi, з жезлом i великою книжкою пiд пахвою. Слухає пiсню, непохвально хитаючи головою.
ПIСНЯ ПРО СВIЧКУ
Нас бджiлка премудра навчила,
Як свiтло здобути вночi,
I з ярого воску злiпили
Ми свiчку, ми свiчку собi.
Ой ладо, ой ладо, злiпили
Ми свiчку на втiху в журбi!
I вабить до гурту нас свiчка,
До працi, до дружнiх пiсень.
I з нею осiнняя нiчка
Нам радiсна й ясна, як день.
Ой ладо, осiнняя нiчка
I вiтер даремно осiннiй
Лютує, щоб свiчку задуть,
Не пустимо вiтру ми в сiни,
Лети — не до нас твоя путь.
Ой ладо, не пустимо в сiни,
Лети — не до нас твоя путь!
А дяк заходився патлатий,
Щоб свiчку до церкви забрать,
Прогнали дяка ми iз хати:
Iди в свою церкву спiвать!
Ой ладо, прогнали iз хати,
Iди в свою церкву спiвать!
I княжi тивуни ярились,
Щоб свiчку-красуню згасить,
Та ми i од них одкупились.
А свiчка i досi горить.
Ой ладо, ой ладо, i досi
Ясна наша свiчка горить.
Свiти же нам, свiчко-красуне,
На радiсть i горе всяк час,
Нi вiтер, нi дяк, нi тивуни
Тебе не однiмуть у нас.
К о з е л i у с
(поважно).
Стривайте, тихо! Як посмiли ви,
Дiвчата голосистi i свавiльнi,
Цю пiсню непристойную спiвать?
Ця пiсня єсть злочинна i безбожна,
Вона властей законних зневажає
I матiр нашу, церкву пресвяту.
I аз, урядник воєводи,
Notarius illustrae civitatis 1,
До кари вас негайно притягну.
Не думайте тiкать — я всiх вас знаю
I геть усiх в цю книжку запишу.
1 Писар славної держави (лат,).
К о л я н д р а
Дивись який! Свiтить не можна свiтла,
То хоч спiвать про це не заважай!
Iди пиши про мито та помiрне,
Про мостове, про сош i верховщину,
Про всi лупецтва, що здирає з нас
Його пресвiтла милость воєвода.
Облиш пiснi дiвочi — з них тобi
Навряд хабар чи iнша здобич буде.
К о з е л i у с
Стривай, стривай, як посидиш в хурдизi,
То iншої, зухвальче, заспiваєш.
Починає писати в книжцi. Дiвчата оточують Козелiуса.
П р i с я
Та годi-бо — бач, халепа яка,
Вже i спiвати в Києвi не можна!
2 д i в ч и н а
Та не пишiть. Не будемо спiвать...
3 д i в ч и н а
Не знали ми...
П р i с я
Не ми цю пiсню склали.
К о з е л i у с
Хай буде так. Пробачу перший раз.
А ви за те, дiвчата-чепурушки,
Повиннi всi вiддячити менi —
Солодким вiдкупитись поцiлунком,
Не то — негайно в книжку запишу.
К о л я н д р а
Ач, вигадав драпiжник довгополий —
I на дiвчат вже мито урядив!
Козелiус хапає й цiлує дiвчат.
К о з е л i у с
Бджола свiй мед збирає по квiтках
I жодної, премудра, не минає.
Д i в ч а т а
Та ну тебе в болото! Ач, який!
Розбiгаються з реготом.
ІІ
З своєї хати виходить Меланка, молода, дуже вродлива дiвчина.
П р i с я
Меласю, люба!
2 д i в ч и н а
Ти хоч нас рятуй.
3 д i в ч и н а
За писарем не можна зовсiм жити!
П р i с я
Шкода, що тебе з нами не було,
Тодi б, напевно, писар не чiплявся,
Ти б свiчкою у нас була, а ми
Таку красуню скривдить не дали б.
Ходiм мерщiй — тепер спiвати вiльно,
Бо писар з нас чимале мито взяв.
К о з е л i у с
Ба нi! Тепер рахунок буде iнший:
Нехай за всiх Меланка викуп дасть,
Бо київських дiвчат всiх поцiлунки
Не так солодкi, як її один.
П р i с я
Дивись який!
К о з е л i у с
О дiвчино прекрасна,
Повинна ти мене поцiлувать,
Щоб цих дiвчат од кари врятувать,
Чи є ж така краса на свiтi...
Притягає Меланку до себе, вона з серцем вiдштовхує.
М е л а н к а
Геть!
Занадто вже собi ти дозволяєш.
Пан писаре, не для того тебе
Призначив князь i рада ухвалила,
Щоб ти киянам кривди учиняв
Та до дiвчат без сорому чiплявся.
Не молодий, здається...
К о з е л i ус
Начувайсь!
За цi слова менi ти ще заплатиш...
К о л я н д р а
От дiвчина! Не те що ви. Орел!
Не схаменувсь, як хрiну пiднесла.
М е л а н к а
(до дiвчат).
Не можу з вами, дiвоньки, гуляти
Сьогоднi я — не до того менi...
Заслабла мати, враз схопило серце,
Заснула щойно, мучилась весь день...
Не знаю вже... чогось такий гнiтючий,
Такий важкий на серце лiг тягар...
Ходжу... i наче лиха все чекаю...
П р i с я
Та бог з тобою! Буде все гаразд.
III
З-за Кожум'яцької брами виходить юрба цеховикiв, що вертаються з засiдання магiстрату, жваво обговорюючи якусь подiю. Серед них кожум'яка Чiп, золотар Передерiй, цехмейстер Капуста, кушнiр Балабуха, бондар Шпак, коваль Мелешко. Чiп — велетенського вигляду кожум'яка в шкiряному фартусi. Капуста — старенький, бiлий, як голуб, Передерiй — вродливий, поважного вигляду майстер, рокiв пiд 45, з довгастою чорною бородою, слiпий. Його веде гарненька дiвчинка рокiв 10.
Ч i п
Знущання це! Нiколи не було,
Щоб вiд цехiв такого вимагали!
Та що це ми — невiльники, раби,
Челядники хiба ми воєводи,
На нього щоб робити день i нiч!
Б а л а б у х а
Чи бачили! Робити на дурницю!
Коляндра втуляється до гурту.
К о л я н д р а
Кажiть-бо що? Невже i магiстрат
Погодився на всi отi вимоги?
К а п у с т а
Погодився! Та хто його питав?
К о л я н д р а
Виходить так — покинь усю роботу,
На воєводу тiльки i працюй!
Ч i п
Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!
Козелiус обережно наближається, прислухаючись.
Б а л а б у х а
Пiвтисячi зробити кожухiв
До покрови! Та що вiн, з глузду з'їхав!
Козелiус непохвальне хитає головою.
П е р е д е р i й
Хiба на те ми маємо свої
Статути цеховi та привiлеї,
Щоб з наших прав знущалися пани
Та на рабiв своїх перевертали!
Ч i п
Вже дихати народу не дають,
Нема кiнця насильству i притугам!
К о з е л i у с
(виходить, затуливши вуха руками).
Не слухаю! Не чую!
Ч i п
Забирайсь!
Ще не таке почуєш, довгополий.
К а п у с т а
З давнiх-давен стоїть громада наша,
Права цехiв ще Вiтовт урядив.
Ч i п
I що ж тепер товаришам казати?
Де взять часу, де сили, щоб оту
Невiльницьку роботу поробить!
К а п у с т а
Де взять часу, щоб тисячу чобiт
До покрови пошити воєводi!
Б а л а б у х а
Та що чобiт! А кожухiв п'ятсот
Пошити на дурницю! Добре дiло!
К о л я н д р а
А триста свит для драбiв! А штанiв
Пiвтисячi!
М е л е ш к о
Та з вас хоча роботу
Вигнiчує проклятий дерилюд!
А з ковалiв залiзо вимагає,
Щоб тисячу сокир йому скувать!
Ч i п
Знущання це!
Ш п а к
А дiжки для капусти,
А бочки та барила для вина!
Ч i п
Терпiли все, здається. Цiлий рiк
На замок безустанку працювали.
Окопи всi насипали кругом,
Городнi будували, мури, вежi.
То хоч тепер дай дихати людям!
Нi — знов працюй на того воєводу,
Неначе ми не цехи, не майстри,
А панськiї невiльники якiсь!
В с i
Знущання це! Насильство!
К о л я н д р а
Та хоч би
Увечерi могли ми працювати,
А то дивись — i те роби, i те
А свiтла i не думай засвiтить!
Ч i п
Еге, еге! Покинь свою роботу,
Роби на замок — а коли ж робить?
Коли робить, як ночi стали темнi,
А свiтло заборонено свiтить!
П е р е д е р i й
Нечуване, нелюдське то знущання!
Щоб городянин вiльний був не властен
В своїй же хатi свiтло засвiтить!
К о л я н д р а
Та ще яке знущання! Цiлу нiч
По мiсту ходять осмники, шукають,
Чи не горить де в хатi каганець.
Ч i п
В усi щiлини дивляться, крiзь дверi,
I кожну нiч збирають щедру дань
Вiд каганцiв для пана свойого.
К о л я н д р а
Та ще яку! Дванадцять кiп грошей
Беруть вони за кожний каганець.
Це вже не жарт.
Пр i с я
Приходили учора
В заулок наш, до кушнiра Журби,
Застукали вогонь, забрали смушки
I кушнiра самого повели...
2 д i в ч и н а
Були i в нас, та я ще вiддаля
Побачила i встигла загасить.
К о л я н д р а
Драпiжники!
I н ш i
Гнобителi! Кати!
Ч i п
Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!
П є р е д е р i й
Доволi вже наругу цю терпiть!
Ч i п
Хай свiтло дасть!
В с i
Не дiжде вiн, щоб знов
Ми як раби на замок працювали
Та як кроти сидiли без вогню!
IV
З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гiльда, молода, прекрасна панi, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссi, i Ульрiка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.
К о з е л i у с
(поштиво уклоняється).
Г о л о с и
Дивись, дивись! Дружина воєводи!
Дружина воєводи. Ач яка...
Красуня, що й казати. Чеська лялька...
К о з е л i у с
Моя пошана найяснiшiй панi!
Раптом злiва чути звуки ловецьких сурм. Обидвi жiнки зупиняються посеред дороги.
Д i в ч а т а
Музика! Сурми!
Близько вже! З-за брами!
Кидаються до брами i дивляться вниз на Подольє.
Д i в ч а т а
Собаки, вершники!
Дивись, дивись — iще!
Всi в золотi. А зброя — аж горить.
А ферязi1 якi золототканi,
А рицарi мальованi якi!
Дивись, дивись — сюди вже повернули.
1 Ф е р я з ь — рицарський одяг,
К о з е л i у с
(що теж дивиться).
Це найяснiший пан наш воєвода
Вертається з Дiвочої гори,
Де бавився шляхетським полюванням
На кабанiв та на газель лiсових.
У л ь р i к а
(до Гiльди).
Доводиться нам повернутись, панi:
Ловецькi чути сурми — це наш пан
Вертається додому.
Г i л ь д а
Менше з тим.
Ти думаєш, що пану воєводi
Не все їдно, чи дома я, чи нi?
Ба — ось якби, вернувшись з полювання,
Якого пса недолiчився вiн,
Або, ще гiрше, кiнь який загинув,
То iнша рiч.