Світло лампадки золотом одблискує на рівненько подзьобаному краєчку копійки.
— О! Дивись!
— А даси?
— Дам.
Спокуса така сильна, що Санька міцніше зав'язує хустинку під підборіддям і мовчки лізе на лежанку. Гринь весело відсувається в глиб печі, вибираючи місце, де б менше пекло від череня.
Але Санька на піч ще не вилазить. Стоячи на лежанці, вона простягає руку й суворо каже:
— Давай уперед конфети і копійку.
Одначе Гринь, почуваючи, що небезпечно випускати з своїх рук засоби влади, на це не згоджується.
— Е, яка хитра! Уперед розкажи!
— Ні, вперед давай.
— Ні, розкажи!
— Ну, то сиди собі тут з домовиком.
І Санька злізає з лежанки. Гринь знає, що, віддавши вперед цукерки й копійку, він знову підпадає під волю Саньки. Але що робити? Краще нехай воля Саньки, аніж знову лишатися на самоті з цією страшною пітьмою та "тим".
— Ну, я дам. Лізь сюди.
— А, відчепись! Не треба мені твоїх конфетів. Ще плакатимеш потім та мамі скажеш, що я в тебе виманила. Та ще битимуть за тебе.
— Їй-богу, не скажу! На, бери, Саню!
— Не хочу.
— Ну, Са-а-ню! Ну, йди сюди. Ну, Са-а'!
— От причепився!
Санька знехотя, сердито й помалу лізе знову на лежанку. Гринь боязко слідкує за нею й не сміє вже радіти, — аби тільки не йшла звідси. І сам зараз же простягає їй два цукерки й копійку. Санька недбало бере їх, обдивляється, кривить губи й засуває за пазуху. Потім одшморгує завіску, вилазить на піч і строго каже:
— Підклади мені подушку, бо я тут у цьому пеклі не буду сидіти.
Гринь поспішно підкладає подушку під стінкою, в тому місці, де найменше пече черінь, а сам примощується на кожусі.
— Ну, яку ж тобі казку казати?
Крізь одіпнуту завіску падає світло лампадки на темне, понівечене віспою, кругле личко Саньки. Воно подібне до зморщеної, вийнятої з узвару груші. Обгризений носик на кінчику загнутий вниз, очі дивляться строго. Гринь почуває себе зовсім покірним. Він несміло відповідає:
— Розкажи про кучеряву дівчинку.
— Еге, "про кучеряву дівчинку"! Яку схочу, таку й розкажу.
— Ну, яку хочеш.
Гринь затишніше підгортає ноги, кладе голову на зігнутий удвоє рукав кожуха й приплющує очі. В комині жалібно, як комар, пищить вітер, — тепер ясно, що це вітер. Нехай собі тепер лампадка кліпає, нехай чорніє дірка і вилазить із запічка домовик.
Санька раптом посміхається, — вона придумала казку.
— Ну, слухай. Та гляди мені: не вередувать. Ти сам сказав, яку схочу, таку й казатиму.
— Я не буду вередувати, — пошепки каже Гринь.
— Дивись же! Отож так...
Санька на мент зупиняється. Гринь солодко притихає: Санька раз у раз починає свої казки оцим "отож так", робить паузу і тоді вже каже саму казку.
— Отож так. Жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
Гринь швидко розплющує очі й сердито скрикує:
— Ай, Санько!
Санька тим самим методичним, рівним голосом одповідає:
— Ти кажеш "ай, Санько" і я кажу "ай, Санько"! Та жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паршива! Я не хочу цієї! Другу!
— Ти кажеш "паршива", і я кажу "паршива". Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
— Не хочу! Другу!
— ...на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паскудна, паскудна, паскудна!
— Ти кажеш "паскудна, паскудна, паскудна", і я кажу "паскудна, паскудна, паскудна". Та жив собі Яшка...
Гринь схоплюється і починає з плачем і люттю шарпати Саньку. Санька похитується від шарпання, сидить з непорушним лицем і монотонно говорить далі про шапочку, латочку і знову запитує, чи хороша її казочка. Гринь, щоб нічого не відповідати, падає знову на рукав кожуха і лежить непорушно. Але й це не помагає:
— Ти мовчиш, і я мовчу. Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
Гринь в одчаю, люті й безпорадності починає тихо плакати. Але й на це Санька рівно, безживно бубонить далі:
— Ти плачеш, і я плачу. Та жив собі Яшка...
Гринь уже плаче вголос, гірко схлипуючи. Тоді Санька спиняється і своїм голосом питає:
— Ну, що: будеш казки просити?
Гринь плаче, обтираючи лице об гарячий шершавий рукав кожуха.
— Що ж ти мовчиш? Казати далі чи годі?
— Го... годі... — тремтячим шепотом відповідає владика. Санька гладить по темно-русявій стриженій голівці, нахиляється до неї і говорить:
— Ну, так слухай же тепер... Отож так...
Санька на мент зупиняється, а Гринь швиденько ковтає сльози й увесь затихає.
— Отож так. Жив собі чоловік та жінка. У великому-великому лісі. І була в них донечка. Та така гарнюсінька, та така білесенька, як маленьке ягняточко.
Гринь мимоволі схлипує старим плачем і щільніше заплющує очі. А в очах великий-великий ліс, чистенька хатиночка з візерунками круг віконечок, така, як у маминої сестри, до якої він їздив із татом у гості. І ота дочечка, біленька, як ягняточко, з синіми-синіми очицями, з пухнастим-пухнастим волоссям. — От живуть вони собі та й живуть. Дочечка росте та й росте. Та що день, то все краща, то все краща. І стала така, що нігде нема кращої.
— Дочечка? — пошепки питає Гринь.
— Дочечка. У самого царя нема кращої за неї. А що розумна, а що спритна, так ні в казці сказати, ні пером списати!
— А як її звали?
— Як звали?.. А ти не перебивай! Слухай мовчки. От живуть вони собі та й живуть. Та позаздрила на дочечку царівна, що та така гарна та хороша. А царівна була погана-погана: ряба, кислоока...
"Така, як ти?" — хочеться спитати Гриневі, але він мовчить, щоб не перебивати.
У комині вітер загув на інший голос, густий і добрий, як у бджоли. Лампадка, зачарована казкою, не кліпає, неначе широко розплющила своє одне око й дух затаїла.
А казка снується все далі та далі. Зла царівна, ряба та погана, не змогла стерпіти краси біленької дочечки. Підмовила вона слуг своїх, щоб викрали вони дочечку та привезли до неї. А була вона ще й відьма до того та знала ворожити. От і наворожила так, що перевела всю красу й розум дочечки на себе, а їй віддала своє ряботиння та закислі очі, — перемінилася з дочечкою вродою. А щоб люди не догадалися, то звеліла дочечку завести далеко-далеко в ліс, щоб її вовки розідрали. Та вовки дочечку не розідрали, бо їхав чоловік возом, знайшов дівчинку під деревом і взяв із собою. І зробив той чоловік дочечку за наймичку в себе. Та ніхто її не любить, бо вона ряба та погана. І нікого в неї немає — ні мами, ні тата, кругла сирота на світі Божому.
— Як ти? — питає Гринь і підводить голову.
А Санька відвернулась лицем до стіни і сидить мовчки та чудно. Гринь обережно тягне за рукав подертої кохтинки, від якої пахне цибулею і милом. Потім пригортається всім тілом до Саньки, невміло підносить руку до Саньчиного лиця і гладить так, як гладить його самого мама, коли його образить хто-небудь. Щока під рукою шершава, гаряча і мокра. Гриневі хочеться плакати, і він тулить лице в бік Саньки і, обнявши її, починає схлипувати.
Санька ніжно вкладає його, виймає з-під себе подушку, вибиває її й кладе Гриневі під голову. Гринь дивиться на темне, подзьобане лице Саньки мокрими очима в стрілках вій і гарячим шепотом каже:
— Я буду тебе любити, Саню.
А Саня все мовчить і тільки несміло гладить по стриженій темно-русявій голівці.
— Хочеш ще казочку? — нарешті, відвернувшись, шепоче Санька.
— Ні, не хочу. Заспівай мені...
Санька вміє тоненько-тоненько і так жалібно співати.
Вітер у димарі затихає, потім ніжно гуде, наче старий Кузьма у сопілку. Дощу не чути за вікном. Лампадка часто-часто кліпає, ніби набігли їй сльози на око.
Санька зітхає, мовчить і тихенько-тихенько заводить:
Віють вітри, віють буйні,
аж дерева гнуться.
Ох, як болить моє серце,
самі сльози ллються.
Гринь чує, як в очах йому знову стає гаряче-гаряче і жалько. Це та сама пісня, що часом і мама співає. Але ніколи йому від неї так жалько не було, як сьогодні.
... тільки ж тоді та й полегша,
як гірко заплачу.
І сльози вже котяться по щоках Гриня, а йому справді стає легше. Стає затишно, сумно і солодко. На мокрі очі налягає тепла вага, голос Саньки обгортається чимсь м'яким. От він потрохи відступає все далі й далі, тоншає, тоншає і, нарешті, зникає.
У комині, як жук, гуде вітер. Лампадка догоряє, неспокійно тріщить, злякано, швидко кліпає і гасне. Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці.
"ГЕЙ, ХТО В ЛІСІ, ОБІЗВИСЯ..."
Зінь тихесенько-тихесенько відчиняє двері до горниці* й з усієї сили зціплює щелепи, щоб двері не рипнули. Бо ці паскудні двері раз у раз так тонесенько та жалібно риплять, що мама неодмінно зараз же почує з кухні. А як почує, так і пошле бабцю подивитися. Ну, а тут нічого доброго вже не жди. Бабця, як тільки побачить Зіня біля святочного стола, то так жахнеться, неначе Зінь уже півпаски з'їв та поскоромився так, що й сам бозя його не обчистить.
*Горниця — світлиця, святіша кімната в домі.
А Зіньові тепер зовсім не паски треба в горниці. Нехай вони собі всі там стоять на тому столі — і паски, і ковбаси, і крашанки, і хрущики, — нехай стоять, він їх і пальцем не чіпне. Бо йому щось інше треба взяти в горниці.
Та як не зціплює щелепи Зінь, а двері таки риплять, та ще ж так хитро та тонесенько, неначе кажуть: "А-а, іде-еш?"
Зінь прикипає й озирається до кухні. А звідти вже визирає голова бабці в темній хустинці, з двома собачими вушками над чолом.
— А ти куди ото знову, га? Гріха набиратися? Га? От я тобі!
Зінь ласкавенько схиляє голівку до плеча й щиро-щиро каже:
— А я, бабусенько, їй-бо, не до пасок.
— Не до пасок? А хто облупив маненьку* пасочку?
— А вона сама облупилася.
— "Сама"? От я тобі дам "сама". Зачини двері до горниці. Он як побачить Корчун, то він тобі задасть. Іди до кухні, сиди там.
Зінь слухняненько зачиняє двері й іде за бабцею до кухні, а сам скоса поглядає на вікна, чи не стоїть уже там Корчун із торбою.
Зінь — дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає** ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. І тільки тим добивається, що дуже ласкавенький. Так же бо сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорнень— кими хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, що просто-таки соромно відмовити йому. І коли б не отой Корчун, то не знати, що б він виробляв з усіма.
*Маненька (розм.) — маленька.
**Пацає — хвицяє.
Бо Зінь, як уже правду казати, нікого не боїться, ні тата, ні мами, ні бабці, — тільки Корчуна.