Протягом дня тільки й чув: "Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?" Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.
Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.
— Максиме!
— Гов? — наче зі сну.
— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!
Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.
А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.
Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.
Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.
У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.
Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.
Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги... і ратиці... гриви, то ще цікавіше стало Максимові.
Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.
Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.
Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.
Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.
— Хіба що дядька Федосія?
— А що в дядька?
— Я в них аж двадцять п'ять рублів бачив.
— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.
— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.
— Коли?
— Та ще весною.
— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.
Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.
Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!
А мо', на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся... Що ж Маруся... Сама знала, за кого заміж ішла.
Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!
Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.
— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.
— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.
І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.
— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.
— Тобі що, не подобається?
Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:
— Тісно.
— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.
— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі намулюють.
І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти ("Та ти подивися, яке усе справне!"), Максим казав одне й те саме: тісно.
— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!
— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.
— Вернусь до батьків. Так і знай.
Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:
— Ходімо, я тобі щось покажу!
Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.
— Ну як?
— Ти оцю розвал юху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур'янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.
— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.
— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?
Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:
— А чим вона тобі погана? Побілимо, приберем — буде не гірша, ніж у людей. Зате оно криниця внизу! Вода як мед.
— Пий її сам, оту воду! Ноги моєї у дворі цьому не буде!
— А я в твою тюрму не піду!.. Де ще ти бачила, щоб отак у дворі лелеки жили? — Біля хати, на акації всохлій, чорніло величезне, до весни порожнє гніздо.
— Господи, йому лелеки в голові! — сплеснула в долоні Маруся. — Залазь у те гніздо та й сиди усю зиму, а я в цій хаті жити не буду!
— Будеш, ніде ти не дінешся, — сказав їй Максим.
І як у воду дивився: поплакала, посварилась Маруся та врешті й погодилась. Тим більше що Максим їй пообіцяв:
— Та ми її так причепуримо, що й не впізнаєш! — Максим поза тим двором просторим, нічим не затуленим, уже себе й уявити не міг. Вийти щоранку з хати, глянути вдалечінь — на цілісінький день сонце в душі!
Сторгували за двісті карбованців та й перебралися. Лягли спати вже поночі: з раннього ранку прибирали та чепурили. Ухоркались так, що не пам'ятали, коли й до ліжка долізли. А проснулась далеко за північ Маруся: писк, цокіт, шурхіт і глухі, як крізь подушку, удари. І темно, як у могилі.
Маруся мов і не з боязких, а тут і мороз поза шкірою.
— Максиме!.. Максиме!..
Спить як убитий. Зарився з головою в подушку — і хоч над вухом стріляй.
А внизу вже все ходором ходить.
Зібралася з духом Маруся і, не злазячи з ліжка, намацала на стіні вимикач. Увімкнула й заверещала щосили: долівка так і ворушилась мишвою. А посередині — вуж. З Максимову руку завтовшки. Чи то від світла, чи од Марусиного вереску миші так і сипонули під ліжко та лаву, а вуж згорнувся в товстенне кільце, націлився на Марусю гострою мордою. Тут уже проснувся й Максим:
— Ти чого?..
— Он!.. Он!.. — показує на долівку Маруся. Не боялася нічого, окрім гадюк та вужів. Після того, як її ще в дитинстві гадюка ужалила.
— Ти диви, вуж! — сказав Максим, груди чухмарячи. — Звідки ти взявся?
— Убий його!.. Вбий!
— Ти що? За що його убивати?
Зсунувся з ліжка, як був босяком, підійшов до вужа. Вуж підняв голову, викидаючи роздвоєний язичок, гострі, як гвіздочки, очі погрозливо зблиснули.
— Ну, чого ти, дурний? — нахилився над ним Максим. — Своїх не впізнав? — Ухопив нижче двох жовтих плям, одірвав од долівки. Вуж загойдався довгим тілом в повітрі, а потім, спружинивши, обвився довкола Максимової руки.
— Максиме!!! — Маруся вже не впізнавала власного голосу. Тулилася до стіни, її всю так і тіпало.
— Ходімо надвір, — мовив Максим до вужа. — Там тобі буде краще. — І поніс його з хати.
— Відніс аж на леваду, — сказав, повернувшись. Заліз під ковдру, солодко потягнувся, спитав Марусю, яка ще підпирала стіну: — А ти чого не лягаєш? Гаси світло й лягай.
Коли ж Маруся погасила світло й лягла і він спробував обняти її, вона мимоволі одсахнулася од чоловіка: раптом здалося, що вуж і досі обвивається довкола Максимової руки.
Вранці невиспана, з синцями попід очима стала збирати свій одяг.
— Ти куди?
Маруся мовчки в'язала великий вузлище.
— Ти що, оглухла? Куди це збираєшся?
— До батьків!.. Ноги моєї тут більше не буде!
— Ти що, вужа злякалася? Так я його одніс аж на леваду.
— А миші?
— Миші?..