Знов над ними став Довбуш —
топірець піднімає,
у проміжок вузенький
між чубами ціляє.
Свиснув топір блискучий,
дзвінко дзвякнув — і в дуба
по обух увігнався
біля самого чуба.
"Годі, Довбуше, годі! —
загукали опришки.—
Ми вже їхню сміливість
перевірили з лишком!"
"Гарні хлопці! — промовив
Довбуш голосом щирим.—
Але ще раз — утретє —
у бою перевірим!"
І він радо у книжку
записав загонову
Маркіяна Смереку
і Микиту Підкову.
"А тепер — за вечерю! —
просить Довбуш гостинно.—
Нагодуй нас гарненько,
чарівна скатертино!"
Посідали опришки
за вечерю багату...
Опустилося сонце
Прохолода вечірня
повіва з Верховини
на широкі міжгір'я,
на глибокі долини...
Ф Ф Ф
А тим часом по горах,
по лісах непрохідних
утікає Чувило
до діток своїх рідних.
Іде ніч, іде другу,
а на третю, під ранок,
він прийшов... Не додому,
а до Бучека в замок.
У високі покої
боязливо вступає,—
вовчу шапку-вушанку
перед паном, знімає.
На обличчі у пана —
перев'язка багряна,—
знать, широка й глибока
там ховається рана.
"Ну,— підвівся пан Бучек,
сів на ліжку — ледь дише,—
що привіз мені втішне
мій слуга найвірніший?"
Мов побитий собака,
так зігнувся Чувило,—
зразу видно: запродав
пану душу і'тіло..
-
"Видить бог, що я ласку
панську хтів заслужити,
але Довбуша, пане,
не зумів я убити!..
Довбуш той — ясновидець,
бо лиш глянув на мене,
такД скочив на груди,
як щеня те скажене!
Я ударив злодюгу
і наніс йому рану,—
та таку, що із ліжка,
мабуть, довго не встане!..
Але сотня опришків
прилетіла завзятих,
і покірний слуга ваш
мусив геть утікати..."
"Гей, бреши, та знай міру! —
крикнув Бучек похмуро.—
Сам я Довбуша бачив
здоровісіньким, шкуро!
Знай, обманщику,— сам я
того хлопа із скелі
пхнув униз головою!
А тебе за брехню цю
накажу я узяти —
в підземеллі глибокім
до стіни прикувати!.."
Похилився Чувило
та й упав на коліна:
"Сам я знаю — велика
моя, пане, провина!
Та невже ж заслужив я
кару ту найлютішу?
Я ж ваш раб безсловесний,
я ж слуга найвірніший!.."
"Добре! — згодивсь пан Буче
і сказав на прощання: —
Щоб спокутав провину,
дам тобі два завдання!
Перше — у Печеніжин
ти помчиш завтра вранці,
схопиш там усе кодло
Д овбу шів-го л од ранців!
Бачиш — рана!.. Це Довбуш
слід по смерті залишив...
Я ж за це його роду
відомщу найлютіше!
Потім друге — в Підгір'ї,
край села, біля річки,
живе дівчина гарна —
по найменню Марічка.
її також захопиш —
чи страхом, чи обманом...
Аж тоді ти, Чувило,
будеш прощений паном!"
Встав Чувило з підлоги —
й свому пану за щирість
чмокнув руку пухкеньку:
"Все зроблю, ваша милість!..
* * *
День минув... А на другий,
коли ледь звечоріло,
на коні вороному
скаче в замок Чувило,
Гайдуків позад нього
півдесятка добірних:
вони тягнуть родину
Довбушів непокірних.
Всіх, трикляті, схопили,
кого дома застали,—
прив'язали до коней
і до пана погнали.
Привели на подвір'я
батька, матір стареньку,
наймолодшого брата
і сестричку маленьку.
Вийшов з дому пан Бучек —
вдарив батька у груди.
"Зачекай, старий хлопе,
ще й не те тобі буде!
Хай лиш стану здоровим —
сам я вас замордую:
в підземеллі глибокім
всіх живцем замурую!
Я помщуся над вами
за розбійника-сина!
Виб'ю дух бунтівливий
з голови селянина!..
Киньте їх в підземелля,
у сиру кам'яницю!"
Потягнули — замкнули
у найглибшу темницю.
А пан Бучек ласкаво
до Чувила говорить:
"Відпочинь, вірний слуго,
і скачи завтра в гори!
Проберись тишком-нишком,
темну вибравши нічку,—
привези із Підгір'я
ту красуню Марічку!.."
* * #
Темна нічка упала
на високі Карпати,—
ані місяця в небі,
ані зір не видати.
Ніби злодій, Чувило
тихо йде над рікою
до тієї хатини,
що стоїть під горою.
У віконце постукав...
З хати чується: "Хто тут?"
"Відчиніть, люди добрі,
і простіть за турботу!
Я — купець подорожній!
Мені б ніч переспати!
Відчиніте, будь ласка,
і впустіте до хати!.."
Брязнув засув — і двері
відчинилися з скрипом,
дід столітній, зігнувшись,
вийшов із смолоскипом.
"Ну, заходьте... Не спати ж
ніч таку на дорозі..."
Та не встиг доказати,
як упав на порозі.
То Чувило пістолем
вдарив діда у скроню —
і мерщій смолоскипа
згріб у чорну долоню.
З ним злодюга вступає
боязливо у хату
і тихенько заходить
до Марічки в кімнату.
Там на білій постелі
мирно спала Марічка,—
на столі блищав перстень,
мов зоря невеличка.
Аж підскочив Чувило —
буде жінці гостинець!
Ухопив того персня —
і надів на мізинець.
Але що це?.. Злодюга
похолов з переляку,
ніби змія побачив
чи скажену собаку.
Тільки ж як не злякатись,
як зненацька в Чувила
хижий дзьоб появився
і шулічині крила!..
Став — як справжній шуліка,—
пазурастий, дзьобатий,
чорні крила широкі
розгорнув на півхати.
Зрозумів тут Чувило,
що то в персні причина:
скинув персня — і спала
з нього дивна личина.
Заховавши той перстень
у кишеню глибоку,
він ступив обережно
до Марічки півкроку.
Ухопив її сонну,
замотав у кирею
і, на плечі узявши,
вийшов з хати із нею.
Біля річки він скочив
на коня вороного,
міцно персня насунув
на мізинця кривого.
І, шулікою ставши,
поводи попускає,—
свою здобич безцінну
добре в кігтях тримає.
Кінь злякавсь — і стрілою
полетів без упину
через бистрі потоки,
через гори й долини...
Опинилась Марічка
в незнайомій кімнаті:
всюди килими пишні
та убрання багаті.
На столах — панська їжа
найсмачніша стояла,
і вода, як дзвіночок,
у фонтані дзюрчала.
У шкатулці — намисто,
і сережки, й дукати...
Та чому ж це на вікнах
міцно ковані грати?..
Зажурилась Марічка,
тяжко стало сирітці,—
ніби пташка сумує
в позолоченій клітці.
Десь опівдні заходить
до кімнати пан Бучек:
він букет для Марічки
вносить квітів пахучих.
На столі перед нею
той букет мовчки ставить,
та Марічка на нього
і не глянула навіть.
Пан говорить до неї,
просить слово сказати,—
. пишне вбрання дарує,
і сережки, й дукати.
Та вона відвернулась
від дарунків багатих,
і пан Бучек в досаді
вийшов геть із кімнати.
А надвечір натомість
панська ключниця входить,
до сумної Марічки
дивну мову заводить.
"Ти все тужиш, дитино,
ніби пташка в неволі...
Не сумуй, не вбивайся,—
покорись своїй долі!..
Подивися на мене:
і мене молодою
пан старий запримітив
і забрав до покою.
Я поплакала трохи,
в самоті пожурилась,
але з горем дівочим
врешті-решт примирилась.
І не каюсь: жила я,
як малина в медочку...
Все на світі від бога —
покорись йому, дочко!"
Щось хотіла бабуся
ще сказать на додачу,—
раптом крики по замку
пролунали дитячі.
"Що це? Хто це?" — питає
у бабусі Марічка.
"Це катують Надійку,
Довбушеву сестричку...
Всю сім'ю Довбушеву
слуги панські піймали
і до пана у замок
на розправу пригнали.
В кам'яницю глибоку
посадили за грати —
за опришка Олексу,
за найстаршого брата..."
Стрепенулась Марічка,
мов берізка зелена:
"Йди, бабусю, до пана,—
хай-но прийде до мене!
Та скажи, що Марічка
очі виплаче слізьми,
як пан Бучек Надійку
з підземелля не візьме...
Нехай візьме і зразу ж
приведе до кімнати,—
те дитя мене буде
в самоті розважати!.."
Здивувався пан Бучек,
як старенька сказала,
що Марічка Надійку
у служниці прохала.
Але мовчки спустився
в підземелля холодне,
де маленьку Надійку
катували сьогодні.
Там схопив її руку
у свою, волохату,
і подався по сходах
до Марічки в кімнату...
* * *
Через два дні Надійна
вже була здоровенька,—
щебетала-співала,
як синичка маленька.
Оченята, як.вишні,
до Марічки всміхались,
але часто сльозами
мимохіть наповнялись.
"Не журися, Надійно,—
їй сказала Марічка.—
Хочеш — завтра на волю
полетиш, ніби птичка!..
Ти — маленька, худенька
і пролізеш крізь грати...
А як будеш на волі —
то біжи у Карпати!
Пастухів розпитаєш,
як знайти Чорногору,
а там знайдеш опришків
серед темного бору.
Сповісти свого брата —
хай опришків збирає,
на цей замок проклятий,
мов орел, нападає..."
"Добре, згодна, Марічко!
Тільки б ночі діждати,—
я до брата Олекси
полечу у Карпати!"
Ніч настала буремна,
десь гримить громовиця...
Все заснуло у замку,—
лиш дівчатам не спиться.
Все готове для втечі:
і, вірьовка з хустини,
і в дорогу Надійці
ковбаса й півхлібини.
В темноті непроглядній
прошептала Марічка:
"Ну, пора!.. Будь щаслива,
моя люба сестричко!"
Через грати пролізши,
із вузького карнизу
опустилась Надійка
по вірьовці донизу.
Озирнулась навколо,
швидко скинула лямку
і прудким сарненятком
геть помчала від замку.
* * *
То не олені бистрі,
то, не соколи смілі,
то опришки із лісу,
як орли, полетіли.
А попереду Довбуш
до коня припадає —
у руці загорілій
міцно шаблю стискає.
На світанку у гаї
зупинились опришки —
панський замок високий
роздивляються нишком.
Грізні стіни камінні,
в стінах — вікна-бійниці,
а на вежах високих —
і гармати, й рушниці!..
"Ой, не взяти нам замку!" —
шепче хтось за плечима.
Стрепенувся тут Довбуш,
грізно блиснув очима.
"Хто сказав, що не взяти?..
Та нема в світі сили,
щоб опришків хоробрих
у бою зупинила!..
Гей, охочі, до мене!..
Хто з вас подвиг учинить —
в панський'замок проникне
і ворота відчинить?"
Сто опришків ступило
наперед, як лавина,—
на обличчях відвага
засвітилась орлина.
А найпершими стали,
не промовивши й слова,
юнаки два — Смерека
і Микита Підкова.
Довбуш глянув на хлопців,
на вбрання їхнє дране
і-сказав: "Ось хто сміло
проти ворога стане!..
Гей, мисливці, вполюйте
з лука оленя в лісі,—
гайдукам як принаду
віднесіте на списі!.."
От із лісу густого
вийшов олень рогатий,
вздрів мисливців — злякався
і метнувся тікати.
Та не встиг повернутись,
як стріла просвистіла —
мов оса-кусавиця,
уп'ялась йому в тіло.
Того оленя взявши,
йдуть до замку сміливці,
підійшли — загукали,
ніби1 справді мисливці.
Вартові із віконця
їм сердито: "А хто там?"
"З дичиною на кухню!
Відчиняйте ворота!.."
Вартовий відчиняє,
двох мисливців пускає...
Раптом постріл і другий
з підворіття лунає...
Гайдуки сполошились,
мчать опришкам навпроти,
та Підкова вже навстіж
відчиняє ворота.
А Смерека хоробрий
в підворітті вузькому
так пахолків періщить,
ніби ціпом солому.
Ех, протриматись тільки б,
поки Довбуш доскаче,—
він1 розвіє у порох
панське кодло ледаче!..
Озирнувся Смерека:
близько-близько опришки,—
із зеленого лісу
мчатьсяі без передишки!
Але двадцять пахолків
насідають на нього...
"Де ти, брате'Підково?..
Поспішай на підмогу!"
"Йду! — гукає Підкова.—
Гей, пани й паненята,
годі кров нашу пити,—
забирайтесь до ката!"
Ш двоє друзів на варту
так напали завзято,
що поклали відразу
ворогів із десяток.
Та на них звідусюди
челядь суне дворова,—
впав хоробрий Смерека,
а за ним і Підкова...
Ф & з;
У цю мить налітає
сотня Довбуша вірна,—
покотилась додолу
панська варта надвірна.
Гайдуки: по подвір'ю
хто куди утікають,
у глухих закапелках
порятунку шукають.
"Зупиніться!" — із вежі
їх пан Бучек благає,
та ніхто на благання
на його не зважає.
Глянув Довбуш на вежу —
і аж скрикнув од дива:
поряд з паном Марічка
там стояла вродлива.
Русокоса, змарніла,
вся у білому вбранні,—
похилила голівку
у тривожнім чеканні.
Довбуш кинувсь у двері
і не бачив,4 що з двору
вскочив слідом Чувило —
теж подерся нагору...
З підземелля опришки
в'язнів хутко звільнили,
брату Довбуша — Йвану
шаблю й кріс наділили.
А тим часом Марічку
пан підняв над собою
і гукнув: "Гей, опришки,
не женіться за— мною!
Геть із замку мойого,
ви, мерзенні створіння,
бо цю дівчину хлопську
кину вниз на каміння!"
Зупинились опришки,—
з пана зору не зводять
і помалу від вежі
від страшної відходять.
Що робити — не знають!..
Де шукать порятунку?..
Аж тут Довбушів голос
пролунав згори лунко.
"Зупинись, пане Бучек!
Приготуйся до бою!
Наші давні рахунки
ми зведемо з тобою!"
Відсахнувся пан Бучек,
остовпів на хвилину...
"Де ти, Довбуше, взявся?
Ти хіба не,загинув?.."
Опустивши Марічку,
Бучек шаблю виймає
і на Довбуша люто,
ніби рись, нападає...
Заіскрилася зброя,—
смертю пахне на вежі...
Підвелася Марічка ——
за двобоєм тим стежить.
Довбуш пана долає
вже загнав аж до краю —
і в рішучу хвилину
міцно в груди вдаряє...
Ф * *
Але він не помітив,
що з-за рогу крутого
вийшов зрадник Чувило
і ціляє у нього.
Гримнув постріл підступний
прямо Довбушу п спину...
Та метнулась Марічка
в ту смертельну хвилину.
Підняла білі руки
насупроти пістоля —
і, як чайка підбита,
мертва впала додолу...
Довбуш глянув — і в нього
з жаху серце холоне:
розлилось круг Марічки
крові коло червопє...
Позад неї — Чувило
хижі вищірив ікла,
та зла усмішка зразу
із лиця його зникла.
Він поспішно з кишені
срібний перстень виймає,
на мізинець насунув
і — Чувила немає...
Придивляється Довбуш —
де ж подівся Чувило?
Замість нього — шуліка
розпростер чорні крила.
Він змахнув ними важко —
в небо злинув безкрає...
Догадався тут Довбуш:
тож убивця тікає!..
"Смерть тобі, розпроклятий,
за провину велику!"
І з пістоля стріляє
Довбуш влучно в шуліку.
Полетіло в повітрі
кров'ю-зрошене пір'я,—
і шуліка, мов камінь,
впав на панське подвір'я...
Довбуш глянув із вежі
на шулічине тіло,—
аж то вже не шуліка,
а мерзенний Чувило.
В нього з пальця брудного
срібний перстень сповзає —
камінцем-самоцвітом
проти сонця сіяє...
І згадав-тоді Довбуш
про рятунок надійний,—
і знімає із пальця
перстень свій чародійний.
Прикладає Марічці
до кривавої рани
і< з тремтінням чекає —
чи то ж дівчина встане?..
Рана миттю закрилась,
довгі вії здригнулись —
і Марічка, зітхнувши,
встала, ніби проснулась.
Швидко радісний Довбуш
з вежі дівчину зводить
і до мертвих опришків
в', підворітті підходить.
Лиш торкнувся їх перснем —
підхопилися, встали
і Смерека хоробрий,
і Підкова бувалий...
"Друзі,— Довбуш промовив,—
не загине той зроду,
хто.