Обличчя одного з хлопців здалось Офіурі знайомим.
Офіура підійшов до них ближче. Той, чиє обличчя видалось йому знайомим, на думку зоолога, був чукча. Офіура пригадав Темара. Але це не був Темар.
"Хто це такий?" — напружував він пам'ять, пригадуючи, де міг бачити цього хлопця.
Хлопці не помічали, що за ними стежать. Вони, очевидно, були незнайомі і щойно обмінялись першими словами. Той, якого зоолог вважав за знайомого, говорив ламаною російською мовою.
"Це чукча", — майнула впевнена думка в Офіури, коли він почув його вимову. Після цього враз пригадав, де бачив цього хлопця. Це ж був Анкауге, друг Темара. Вони разом два роки тому ловили блакитного кита.
— Анкауге! — звернувся до хлопця Офіура.
Хлопець звів очі на зоолога. Він, безперечно, пізнав Офіуру. Але у виразі обличчя була якась розгубленість.
— Здрастуйте! — промовив він.
— Як ти сюди попав? Де Темар? — питав Офіура.
— Приїхав подивитись… Темар… Не знаю де.
Офіурі здавалося, що Анкауге чогось зніяковів. Але він не встиг розбалакатись, бо саме в цей момент з наказу штурмана Бойчука з гондоли винесли великий ящик. Це був той самий яшик, який одержали ранком, із написом "Радіоапаратура станції "Північний полюс".
— Що це за скриня, не знаю! — чувся голос Бойчука.
— Отже, викинути її? — спитав капітан.
— Одкрийте, подивимось, може, справді щось потрібне. Один з повітроплавців ударом важкого молота збив покришку тієї скрині. Коли він зазирнув усередину, то впустив молоток на землю і, розвівши руками, очманіло озирнув усіх навколо.
— Що там? Що там? — почулись запитання.
Але відповідати не довелось, бо з скрині показалась голова маленького хлопчика.
Хлопчик, що стояв біля Анкауге, побачивши ту голову, прохопився лише одним словом:
— Володька!
Так, це виліз справді Володя Велетень, а хлопець, що стояв поруч Анкауге, був приятель Володин, Василько. Того ранку вони прибули до Москви, привізши скриню. На вокзалі Володя вліз у скриню, а Василько найняв автомобіль і одправив скриню на дирижабль.
— Ай-я-я! — помотав головою Крига.
— От так радіоапаратура! — посміхнувся штурман. — Гучномовець!
Володька виліз із скрині, весь червоний од сорому, але, почувши зауваження штурмана, гаряче запротестував:
— Вибачте, я сам радист.
— Так… Ти, може. Велетень?
— Так, я Велетень, — серйозно відповів Володя. Навколо почувся сміх, бо постать Володі зовсім не відповідала його прізвищу.
— Ану, давай мішок! — гукнув Бойчук. — Який там нас чекає сюрприз?
Мова йшла про ящик у мішку, що прибув того самого ранку разом із скринею.
— Мабуть, цей хлопчисько наготував собі в тім мішку харчів, — висловив догадку Крига.
Офіура помітив, що, коли витягали ящик з мішка, захвилювався Анкауге.
І йому було чого хвилюватись. З того ящика витягли не кого іншого, як старого Офіуриного знайомого, Темара.
— А це що за приладдя? — спитав Крига, показуючи на чукчу.
В натовпі знявся регіт.
— Я моторист, — відповів Темар.
— А, ти Темар? — весело спитав штурман.
— Так.
— Ви що ж, умовились? — допитувався Бойчук, показуючи на Володьку.
— Про що? Я його не знаю, — відказав Темар, не розуміючи, в чім справа.
— Ні. ні! — заперечив Володя. — Я його вперше бачу.
— Ну, друзі, — звернувся до них штурман, — ви хоч нас повеселили, але й забрали часу. Їдьте додому. Коли підростете, тоді мандруватимете на полюс.
А потім сказав капітанові:
— Ми готові.
Бойчук, Офіура і Крига під грім оплесків зайшли до гондоли дирижабля.
Четверо хлопчаків із жалем спостерігали, як закривалися дверцята гондоли.
Але ті дверцята ще відкрились, раніш ніж робітники одпустили швартові канати, що тримали дирижабль. Дверцята одкрились, і показався штурман Бойчук, який допомагав якомусь хлопчиськові зійти на землю.
— Ще одного зайця знайшли! — крикнув штурман.
Це був якут Оротук, який приїхав до Москви сам і ще вчора звечора заліз у гондолу. Він заховався в приміщенні, де лежали ковдри та хутряні мішки. Але й цього було знайдено.
— Наша армія росте, — промовив Володька, коли Оротук опинився біля них, а потім крикнув штурманові:
— До скорого побачення на полюсі!
Штурман засміявся і закрив за собою двері.
Дирижабль сплив угору, як великий білий пухир. Він піднявся над найвищою вежею. Внизу залунало багатотисячне "ура". Та от угорі запрацювали мотори, і "Третя п'ятирічка", повернувши на північ, стала швидко віддалятися від Москви.
Внизу, серед натовпу, стояло п'ятеро хлопчаків і жваво щось обмірковували між собою. їхні очі блищали надією і впевненістю.
ПРОЕКТ ВОЛОДІ ВЕЛЕТНЯ
Так познайомились п'ятеро хлопчиків.
Але на цьому їхнє знайомство не закінчилось. Володя, оглянувши нових друзів, заявив: що б там не було, а вони мусять попасти на плавучі крижини в гості до штурмана, зоолога і мисливця.
— У мене є план, — інформував він товаришів.
Всі оточили його.
— Ми всі, — продовжував Володя, — хочемо поїхати на полюс.
— Я не наполягаю, — перебив його Василько.
Приблизно це ж саме сказав і Анкауге:
— Я мушу повертатись доглядати блакитного кита.
— Значить, подорожувати будемо ми лише втрьох, — відказав Володя, — а ви нам все ж трохи допоможете.
— Який же у тебе план? — нетерпляче запитав Оротук.
— Товариші, — почав Володя викладати свої думки, — ми поїдемо до Арктики…
— На чому? — спитав Василько.
— Не перебивай! На чому поїдемо? Це найголовніше… Дирижаблем? Це нам не вдалось. Літаком? Літака ми не дістанемо. А коли б дістали, то ніхто з нас не може бути пілотом. Дістати криголам нам теж не під силу. Та в таку кригу, як під полюсом, криголами і не заходять. На чому ж нам їхати?
— На собаках, — відповів Оротук.
— Ні, не скрізь в Арктиці крига. Там немало чистої води. Собаки моря не перепливуть, їхати в Арктику треба на аеросанях.
— Але ж аеросани не плавають, — зауважив Темар.
Володя похитав головою і сказав:
— Треба зробити такі аеросани, щоб вони плавали. Це зовсім не важко. Будуть сани-човен.
— Це буде щось схоже на глісер, — висловився Анкауге.
— Так, так.
— Але ж, — знову втрутився Василько, — я читав про випадки, коли сани примерзали до криги і їх не можна було відірвати. Нарешті, нам не вистачить на всю дорогу бензину. А де ви візьмете бензин в Арктиці?
Володя поставився до цих зауважень цілком спокійно. У нього була готова відповідь:
— Ти маєш рацію. А значить, треба придумати щось, щоб сани не примерзали і щоб якось без бензину на крайній випадок обійтись.
— Замість бензину можна гасу взяти, — найшовся Анкауге.
Хлопці засміялись, а Темар відказав товаришеві:
— А гас хіба в крижаних просторах Арктики є? Теж вигадав.
Анкауге почервонів.
— І те й друге не так важно, — пояснював Володя. — Ми візьмемо з собою маленький вітрячок і невеличку динамо-машину. Вітрячок крутитиме динамо, і ми матимемо електроенергію. Її буде досить для нашого радіо, — а радіо ми візьмемо обов'язково, — та для того, щоб підігріти полозки, аби вони відмерзли од криги, в разі трапиться, що примерзнуть. Друге запитання: як нам бути з бензином? Так, тепер є мотори, що працюють на твердому паливі. Наприклад, є автомобілі, що в їх моторах спалюють замість бензину деревне вугілля. Вугілля горить і перетворюється на газ, а цей газ стискують, змішують з повітрям і запалюють. Такі мотори називають газогенераторними. Отже, для наших саней-човна потрібний такий мотор, що міг би одночасно працювати і на бензині і на твердому паливі.
— А де ж ти візьмеш тверде паливо в Арктиці? На кризі? — глузуючи, засміявся Василько.
Але Василькові відповів Темар:
— На полярних островах ми знайдемо плавник. Це дерево, яке ріки виносять в море, а морські хвилі викидають на північні береги. А де не буде плавнику, там стрілятимемо моржів, тюленів і білих ведмедів. їх сало мусить горіти в моторі так само або й краще.
Володя здивовано глянув на свого нового знайомого. Той відповідав так, як думав про те Володя.
— Відкіля ти знаєш?
— Я моторист, — пояснив Темар, — не раз біля моторного човна думав про таку справу. Лише не знав, як це зробити.
— Так це вже майже зроблено, — повідомив товаришів Володя. — Наша школа, — пояснював він, — цієї зими змайструвала аеросани, майже такі, як нам треба.
Василько здивовано знизав плечима і спитав товариша:
— Ті сани, що ми з тобою зимою на них катались?
— Ті самі. Лише треба зробити деякі невеличкі переробки. Ми з цим легко впораємось самі. Адже у нас Темар — моторист. Ми знімемо сани з полозків, приробимо руль, спустимо на воду і візьмемо полозки на буксир.
— Зі мною є різні дрібні, але потрібні нам інструменти, — порадував товаришів Темар.
— Зі мною моя рушниця, — сказав Оротук. — Кулі з неї доженуть кожного звіра, що з'явиться перед нами.
— Я беру мою легеньку радіостанцію та динамку, а вітрячок зробить Темар, — заявив Володя
— Нате вам мій компас, — подав Володі кругленьку штучку Анкауге.
— А я віддам вам свій годннник-хронометр, що найточніше показує час, — пообіцяв Василько.
Володя виклав дальшу програму дій.
— Ми їдемо зараз же до нас. Там налагоджуємо наші сани-човен. Спускаємо на річку Донець. По Дінцю добираємось до Дону. З Дону переберемось на Волгу. Волгою допливемо до Ленінграда, Біломорсько-Балтійським каналом — у Біле море.
Володя витяг з кишені маленьку складену карту і розстелив її на землі. Провівши пальцем через весь шлях, він зупинився на Білому морі.
— А тут ми на порозі Арктики. Тільки тут почнемо бензин берегти.
Цей план був ухвалений одноголосно.
Четверо товаришів, що мали виїздити на Україну, провели Анкауге на його поїзд. Анкауге їхав до Владивостока. Тепло розпрощались. Темар наказував доглядати блакитного кита.
Того ж вечора всі четверо залишили Москву, виїхавши поїздом на південь. Вони їхали на південь, щоб відтіля найближчим часом вирушити на далеку Північ.
Частина друга
НА ЗЕМЛІ ФРАНЦА-ЙОСИФА
Над островом Гукера стояли короткі дні. Наближався час довгої полярної ночі.
Але початок цієї зими був надзвичайно теплий. Ранком п'ятнадцятого вересня бородатий метеоролог наукової станції, оглядаючи термометр, записав до свого журналу: "Температура повітря +1°, сила вітру = 0".
Закінчивши спостереження, метеоролог випростався і оглянувся навколо. Перед ним лежала непорушна поверхня бухти Тихої. Над бухтою обривались крижаними стромовинами глетчери, що сповзали сюди з горбів острова.