Раніш ніж вийти на горб, матрос оглянув біля скелі його підніжжя. Ці скелі були чималого розміру. Складалися вони з сірого каменя з білими прожилками. Розколини, слід спільної роботи води і морозу, вкривали ті скелі.
Обійшовши високий камінь, матрос побачив величезну розколину, що чорніла, наче паща того горба. Сміливо зазирнув у ту пащу. Він увійшов до глибокої печери. Ступив кілька кроків і став. Темрява заховувала, як далеко простяглась печера. Іти далі він не наважувався. Лаяв себе, що не захопив сухих сірників. Ті, що були з ним, ще не просохли після купання на косі.
У ПЕЧЕРІ
З печери видніло сіре каміння та шматочок неба. Коли враз хтось затулив небо. В печері потемнішало. Між скелями з'явилась якась звірина.
На Данила напав дрож. Він злякався звіра, якого вперше побачив. Безперечно, то був білий ведмідь. Матросові ніколи раніш не доводилось зустрічати цього звіра на волі. Колись він бачив білого ведмедя в зоологічному саду, але там звір був за міцними ґратами залізної клітки. Тут ведмідь був на волі. Він нахабно й зацікавлено зазирав до печери. Данилові пригадались оповідання про лютість цих ведмедів. Швиденько схопив він із плеча рушницю. Тремтячими руками підніс її вгору і притиснув приклад до плеча. А нахаба-ведмідь витягував шию, засовуючи голову в печеру. Він нюхав повітря, наче намагався винюхати, що то за звірина у печері.
Гримнув постріл. Це сталося саме в той момент, коли ведмідь почав заходити в печеру. Данило натиснув пальцем на курок — і печера наповнилась гулом пострілу.
Ведмідь, зляканий блиском вогню, звуком пострілу, од несподіванки і страху присів на задні лапи. Данило був певен, що коли він ведмедя не вбив, то принаймні поранив. Але насправді куля пролетіла над головою звіра і вдарила в камінь, що стирчав за ведмедем.
Наш стрілець скоренько викинув порожній патрон, загнав новий і знов прицілився. Але ведмідь, не чекаючи другого пострілу, швиденько підхопився, повернувся і помчав геть від печери.
Данилова куля догнала ведмедя, але тільки поранила його. Кривавий слід позначив, куди побіг звір.
ЗДОБИЧ
Матрос вискочив із печери. Його зір біг слідом за ведмедем. А білий велетень гнав на весь дух до моря.
Біг просто на човен, де спокійно спав Арсенько.
Схвильований Данило боявся стріляти. Два постріли були невдалі, а що, коли третій буде ще невдаліший і куля, замість влучити у волохатого бродягу, потрапить у човен і Арсенька? Така тривожна думка промайнула в голові Данила.
Він і собі побіг за ведмедем та голосно кричав: "Ге-ге!! Ге! Тікай!" Хотів тим криком більше наполохати звіра. Бурмило й справді заплигав, як кінь на галопі. Та саме коли підбігав до човна, із спального мішка показалася Арсенькова голова. Данилові здавалося, що серце йому з переляку луснуло, а під шапкою наїжилося волосся.
"Подумає ведмідь на Арсенька: тюлень… цопне долонею ведмежою по голові — паляниця залишиться".
Підхопив Данило рушницю і вгору вистрілив, а Арсенько собі кричить:
— Ге-ге! Куди!?
Та обоє тим криком і пострілом наполохали звіра так, що він і про свою лють та силу забув. Повернувся і кинувся до бурхливого моря.
Тут Арсенько до своєї рушниці та собі стріляти у волохатого біляка. З першого ж пострілу вцілив…
ДИВНИЙ СОБАКА
Минуло два дні, як двоє матросів опинилися на невідомому острові. Вони залишили берег моря і перейшли жити до печери, яку надибав Данило між скелями. Печера була не глибока, але затишна. Вона захищала від вітру, снігу й дощу. Нарубавши сухого плавнику, матроси розпалили в печері чимале вогнище. Лежачи на розстеленому брезенті, товариші грілися, їли досхочу ведмежу печеню і вгадували, чи довго доведеться пробути на цім острові.
Шторм не втихав. Хто знає, куди вітром та хвилями занесло "Сміливий звіробій"? Важко вгадати, коли стихне цей вітер, що вчора змінив свій напрям із західного на північний.
Але Арсенько запевняв Данила:
— Навряд, щоб шторм був тривалий, коли вітер напрям міняє.
Данило у відповідь хмикнув і мрійливо сплюнув на вогнище.
— Та не плюйся! — сердився Арсенько. — От некультурна звичка.
— Я ж не в каюті, — обурився Данило.
— В тім-то й річ, що не в своїй каюті, а в кают-компанії. Я тут теж голос маю. Тепер це наша кают-компанія, — розводячи руками, показав на печеру Арсенько.
— Та годі. Не буду, — коротко відповів Данило і присунувся ближче до вогню. Обидва замовкли, слухаючи, як потріскували на вогнищі дрова.
Арсенько думав, що слід було б вискочити з печери і глянути на море. А може, на обрії завидніють щогли "Сміливого звіробоя"?
Несподівано Данило здригнувся. За ним моментально підвів голову Арсенько і глянув у вхід до печери.
З-поміж скель показалася голова якогось звіра. Це наче був невеликий вовк. Матроси схопилися за зброю. Але вовк радісно загавкав і сміливо зайшов до печери. То був собака.
Він підійшов до Данила. Той скочив на ноги.
— Не бійся! — сказав йому Арсенько і погладив собаку. Собака ластився до людей.
КУЦИЙ ВЕДЕ
— Та це ж Куций! — зрадів Данило, обіймаючи собаку за голову.
Справді, це був безхвостий собака, добре знаний матросами. Він був улюбленець усього екіпажу "Сміливого звіробоя".
Матроси пригадали, як того дня, коли вперше побачили цей острів і спустили шлюпку, щоб з'їхати на берег, Куций відважно плигнув з палуби у шлюпку. Тоді його й перевезли на берег. Як же він залишився тут?
— Тебе, мій хороший, теж забули, — говорив Данило, обіймаючи собаку.
— Тепер ми втрьох, — сказав Арсенько, гладячи Куцого.
Але виявивши свою радість, Куций занепокоївся. Що тривожило його? Розумний собака благально дивився у вічі матросів, гавкав і наче запрошував їх вийти з печери.
— Він кличе нас кудись, — догадався Арсенько. — Ану, ходімо, — звернувся маленький матрос до свого високого товариша.
Схопивши рушниці, обидва вийшли з печери.
Данило за пояс засунув сокиру.
Слідом за Куцим вони пройшли поміж скель.
Перед ними відкривався краєвид схвильованого моря. Але тепер море починало потроху втихати.
Вітер спадав.
Матроси уважно оглядали обрій, та ніде не виднілося ніяких ознак пароплава. Натомість з півночі, гнані вітром, пливли невеликі білі крижини. І від вигляду тих крижин холоднішало в грудях матроських. Знали добре, що коли з півночі вітер нагонить багато криги, то не проб'ється крізь ту кригу до острова "Сміливий звіробій".
Але Куций не зважав на кригу. Він гавкнув двічі і пішов через горб в глиб острова. Товариші теж відвернулися від моря і поквапно подалися вслід за собакою.
Куди веде він їх? Що криється там, за горбами та невеликими, розритими струмками видолинками?
Данило робив великі кроки, а його коротконогий товариш швидко-швидко крокував за ним. А Куций все біг вперед і вперед.
В ГЛИБИНІ ОСТРОВА
Вони йшли довго. Не маючи годинника, вгадували час по втомі. Пройшли не менш як десять кілометрів, а Куций, проте, не спиняючись, біг вперед. Часом він лише повертав до них голову і коротенько гавкав, наче дивуючись, що вони від нього відстають.
Та ось собака вихором помчав униз з горба. Глянули вниз матроси і собі побігли.
Під горбом лежало два трупи. Труп ведмедя і труп людини. Таке було перше враження. Але це враження враз зникло, коли Куций загавкав і труп людини підвівся, обпираючись рукою об землю. То була жива людина.
— Ал-ло! — закричав Данило. — Хто це?
Відповідь була непотрібна. Вони пізнали свого товариша з екіпажу "Сміливого звіробоя".
Це був машиніст Калатало.
Власне, пізнали його по чорному кожушку. Вся команда "Сміливого звіробоя" ходила або в сірих куртках, або жовтих кожушках, лише Калатало мав чорний. Коли б не цей кожушок, то пізнати його було б важко. Блідість обличчя перейшла в чорноту. На щоці засохла кров. Він не спромігся стати на ноги.
Арсенько добре пригадував, як вони разом висаджувались на острів. Тоді Калатало з іншими товаришами пішов у глибину острова на полювання. Це була несподівана зустріч.
Радість машиніста була величезна. Він простягав свої руки, з яких одна, очевидно, була пошкоджена, то до товаришів, то до Куцого.
— О, добрий собака, — глухим хриплим голосом говорив він. — А я думав, що ти мене покинув напризволяще.
Від хвилювання по його обличчю текли сльози.
ОПОВІДАННЯ КАЛАТАЛА
— Мій друже, — схилився над машиністом Арсенько, — що з тобою?
Данило плюснувся коліном на те, що було колись білим ведмедем. Тепер це була погано знята шкура і куски відрізаного м'яса.
Калатало застогнав і коротко розповів їм про свої пригоди.
— Я покинув капітанового помічника, який ішов разом зі мною, але не хотів далеко відходити від берега. Мене супроводив Куций. Ось тут, на цьому місці, я зустрів ведмедя, шкуру і м'ясо якого ви бачите. Це був дуже великий, клятий звір. Не знаю, чи доводилося йому бачити людей. Але побачивши таку істоту, що ходить на двох ногах, він зацікавився і сміливо пішов на мене. Я вирішив підпустити його ближче, щоб застрелити мало не впритул. Між нами було не більше як сорок кроків, коли я натиснув курок. Націлився я добре, але пострілу не було. Бойок не розбив пістона. Я викинув цей патрон і поклав у ствол новий заряд, та і на цей раз бойок м'яко торкнувся пістона й пострілу не було. А ведмідь від мене за десять кроків. З відчаєм я загнав третій заряд. На цей раз пістон луснув, і стався постріл. У відповідь мені був дикий рев розлютованого звіра. Може, той рев був не голосний, але мені він показався страшним. Поранений ведмідь плигнув на мене. Більше стріляти не можна було. Рушниця вилетіла з моїх рук. Її вибила ведмежа лапа. Я вихопив свій морський ніж. "Треба, — миготнула в мене думка, — рятуватися з останньої сили". Я падав під ведмедем, стромляючи йому в груди ніж. Він мене покалічив, але, очевидно, вже перша рана була йому дуже тяжка. А удар ножем його доконав. Я був поранений і не міг ходити. Боліли рука, нога і голова. Зі мною був лише Куций. Лежав тут я два дні. Обідрав ведмедя і їв сире м'ясо.
НАЗАД ДО МОРЯ
Машиніст стомився й замовк.
Матроси мовчки вислухали його оповідь. Собака ластився до всіх трьох. Потім Калатало додав:
— Мене дивувало, що так довго мене не розшукують. "Невже ж не можуть знайти?" — думалось мені.
Данило і Арсенько перезирнулись. Машиніст, безперечно, не знав про шторм, не знав, що "Сміливий звіробій" залишив острів.
Але треба було ознайомити його з їхнім становищем.