І під час міжпланетного польоту, і вже тут, на Марсі... Відкрутиш ковпачок і смокчи! Або легенько стискуй пальцями, і вода заповнюватиме рот кульками — невеликі, м які, якраз на ковток. Чи є на світі щось смачніше за воду? Коли б оце зараз хоч маленький ковток, хоч півковтка, одну крапелиночку!..
Протер скло шолома й чітко побачив: іде дощ. Замість пилюки пустелю січе дрібний дощик!
Першим порухом думки було: швидше скидай скафандр, підставляй обличчя під живлючі струмені! Але якісь контрольні пости в мозку не дрімали, зняли тривогу. "На Марсі— дощ? Опам’ятайся, хлопче, будь насторожі: в тебе починаються галюцинації".
Тома йшов, не знаючи куди, але знаючи чого: треба знайти воду. Це так — дощу на Марсі не може бути, а вода може, може... Кілька разів повторивши в думці це слово, пригадав, що по-польському воно означає "море", і усміхнувся. "Море... Хе, якби на Марсі було хоч невеличке море, ну, хоча б таке, як Аральське... Та я все одно знайду, я щасливчик, природа таких любить... Авжеж, любить, інакше хіба відкрив би тут нафту вже в перший місяць після прильоту?"
Уран вилетів з його важкої голови, згадку про нього пам’ять сховала в найдальші шафи, а натомість настирливо видавала одне: вода, вода, вода...
Тома брів по піску годину, другу — ніяких ознак води, ну, ніякісіньких.
— Та й де їй тут узятися? — шепотів скептичний голос. — Це ж Марс... та ще й пустеля...
— Вода, вода, вода!.. — гупало в скронях, гуділо в голові.
— Пуста мрія. Зупинися, заощаджуй сили. Буря втихне — тебе знайдуть...
— Вода, вода!..
Хилився, падав, але все-таки підводився і йшов далі. Крізь сірий серпанок пилу вже проступали гори. Отже, він прямує таки туди, куди й хотів... Ось вони бовваніють, рукою подати...
Місцевість почала понижуватись — долина у передгір’ї? Так, долина... піску. Спускався, наче вві сні. з’явилась думка, що звідти він уже не вибереться, але остраху не було, наче йшлося не про нього, а про когось стороннього, а може, навіть і не про живу людину, а персонаж якогось твору.
Без ніякого вагання Тома посунув піскуватим схилом униз. Його вело якесь особливе, неусвідомлене чуття.
"Невже ж цього разу не пощастить? Та не може бути..."
Інтуїтивно вірив, що відшукає воду, бо як же це так — гинути від безводдя? А може... може... море...
Внизу стелеться сивий туманець, крізь нього помітна темна овальна пляма — так буває, коли в ліхтарі не сфокусована лінза і світляне коло окреслює тінь. Але ця бурунить, нуртує... "Чорніє в очах, — подумав. — Чи, може, справді проступає вода?"
Пройшов ще грохи, через силу переставляючи ноги, спіткнувся об камінь і впав. На диво легко підвівся, й обличчя йому осяяла усмішка: темна пляма — то ж зелений моріжок! Онде й струмок витікає з джерельця — кришталево чиста вода виблискує на сонці. Справжня оаза в пустелі, немає тільки жодної пальми. Та ні, он і пальма, і Астрелла тут...
— Вода! — прошепотів чи, може, тільки намагався прошепотіти.
Та Астрелла, видно, почула, бо усміхнулася до нього. Відкрив ротовий клапан шолома й жадібно припав до джерельця, жахаючись, що воно зникне...
Доки пив, пам’ять прокручувала фільм власного життя — за кілька секунд Тома побачив себе то підлітком, то малою дитиною, то дорослим.
Дія "фільму" розгорталася хаотично — це був довгий ряд "спалахів минулого", причому епізоди висвітлювались здебільшого незначні, дрібні, непримітні. Проте ці картини витворили панораму всього двадцятип’ятиліття геолога, і він знову відчув горе і радість, яких зазнав колись, знову повеселився й пожурився — за коротку мить удруге пережив своє життя.
Раптом екоан пам яті вибухнув, розсипався на міріади іскор і згас. Та цієї миті Тома вже не міг усвідомити.
ІІІ
Опритомнів молодий геолог у медичному ізоляторі Містечка. Ніби з туману виплив образ Астрелли — чорне волосся, біле обличчя. Тома помацав свою голову, груди.
— Що вас турбує? — співчутливо спитала Астрелла.
Її обличчя було зовсім не суворе.
— Скафандр, — обізвався Тома. — Хіба я... — Він хотів сказати, що має відправитись в далекий пошук, та лікарка-метеоролог перебила:
— Не турбуйтеся, зі скафандром усе в порядку.
— А "верблюд"?
Астрелла усміхнулась.
— З ним теж нічого не сталося, пригнали.
Ця звістка, здавалося б, мусила порадувати Тому, але він спохмурнів. Ніяк не міг второпати, що сталося. Звідкіля пригнали всюдихода?
— Ми всі дуже стривожились, коли перервався зв’язок з вами, — говорила Астрелла. — І невідомо було, коли втихне буря...
Чим довше слухав її балачки Тома, тим більше чудувався. Яка буря? Коли? Що за вигадки?
— Те джерело вас урятувало, — продовжувала розповідати Астрелла. — Там кисень виносить воду... Шеф припускає, що ви знайшли великий басейн прісної води...
Нічого, нічогісінько не пам’ятав геолог. Як не силкувався, як не напружував пам’ять — найменших слідів пережитого не з’явилось. Сказав про це лікарці.
— Не сумуйте, — торкнулася долонею його чола. — Ось поїдемо, і, сподіваюсь, на місці ви все пригадаєте. Море Томи — правда гарно звучить?
І ніжний дотик долоні, і слова дівчини сповнювали його радісним передчуттям. "Якщо я відкрив на Марсі море, — думав Тома, — це, звичайно, добре, дуже добре. Та коли знайшов кохання — це ще краще!.."