— Там такі гарні люди… От тільки моря коло них нема…
Лайті лише усміхалась на ті балачки. Правда, її трохи дивувала поведінка Нейби: подарунки купує, а в кіно не запрошує.
Їм лишалося кілька днів. Цього разу Кирило приніс чудернацький капелюшок — як тільки Лайті одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодію.
— Та він музикальний!
— Точніше — лікувальний, — обізвався Нейба. — Музична терапія.
— Вперше чую, — сяйнула усмішкою Лайті. — От що значить Одеса, чого тут тільки нема! Ви — оде-сит?
Нейба опустив очі:
— Трохи одесит. Але не зовсім…
Це, власне, були останні слова, які Лайті почула від цього загадкового чоловіка. Тих же, на які очікувала, яких жадала, він так і не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. І наступного дня не з’явився.
Кирило, помітивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:
— Дяді Нейби не буде. Термін закінчився, чи що… Він передавав привіт.
— А більше нічого не сказав?
— Та… здається, нічого.
Мама поклала руку на Кирилове плече:
— Так-таки й нічого? Я ж по твоїх очах бачу: щось він сказав. Ну?
— Та… — Кирилові явно не хотілось признатися. — Та сказав…
— Ну, що? Що?
Кирило підвів голову, подивився на мамине обличчя:
— Гарна, сказав, у тебе мама, тільки дуже речі любить, занадто…
— А хто ж їх не любить? — обурилась Лайті. — Теж такий самий… Подивися, дурненький, он інші мами якими штучками пообвішувані… На власних машинах їздять… Адреси він не залишив?
— Ні.
Кирило сидів засмучений, їсти не хотів, тільки водив ложкою по тарілці.
— Слухай, він багато тобі грошей давав?
— Ніяких грошей він не давав.
— Бач, ти кажеш мені неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж і подібний на свого батечка.
Кирило зіщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:
— Ану ж піди, чи зараз принесеш що-небудь?
— Не хочу. Нащо тобі стільки речей?
— Е, якби без грошей, то сходив би!
Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав і пішов по алеї до "повітряної лінзи". Лайті уважно ди-вилась йому вслід і бачила, як він розтанув у сонячному мареві.
"Ховайся, ховайся, малий хитрун, — думала, сидячи за столом і знічев’я покусуючи бутерброд з маслом. — Все одно сьогодні в тебе нічого не вийде".
Кирило довгенько не з’являвся.
"Може, він подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна". — Лайті вже хотіла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повітряної лінзи", поклав щось на асфальт і знову зник. "Розігрує… Ну, зажди…" Лайті зійшла з веранди і попрямувала в кінець алеї. Там біля великої коробки лежала записка. Пальці в Лайті чомусь затремтіли, коли вона читала:
"Ось, мамочко, маєш іще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освіту. Можеш втішатися речами — ти їх занадто любиш, більше, аніж мене, мого батька і, мабуть, себе. Кирило"
Першу мить Лайті стояла як укопана. Потім схопила коробку і кинулась в кущі, гукаючи на весь парк:
— Кириле-е! Вилазь, дурненький!
Кирило зник. І ніхто не бачив, щоб він кудись ішов. Обшукали всю територію — хлопця ніде не було. Ніякі розшуки нічого не дали.
…Через рік Лайті приїхала в цей же будинок відпочинку вже з новим чоловіком — директором великого галантерейного магазину. Сиділи за тим самим столом на веранді. Лайті в обід завжди поглядала в кінець алеї, та нічого незвичайного не помічала. Та одного разу… на тому самому місці з’явився Кирило!
Лайті шарпнулася з-за столу, тарілка з борщем перекинулась директорові на коліна, той щось засичав, але вона не дослухалася — за мить уже була в кінці алеї.
— Де ти пропадав, шибенику?! — скрикнула, хапаючи Кирила за плечі.
Хлопець якось зачудовано озирався навколо, ніби впізнаючи місцевість.
— Ну, кажи, де блукав? — трясла його за плечі Лайті.
— Я… був у нашому Майбутньому, — тихо промовив хлопець.
— Де? — не второпала схвильована Лайті. — Де ти був?
— Тут ось, поруч, у нашому Майбутньому!
І Кирило радісно засміявся.