Ні на яке співчуття нічого й сподіватися.
— Я ще не думав про це. — Никифор спохмурнів.
— А цього не можна відкладати! — і Гліб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екрані, неначе було з тонюсінької криги. Бач, який друг…
Деякий час Никифор сидів зосереджений, підперши рукою підборіддя, дивився в ілюмінатор і нічого не бачив. Нарешті ввімкнув рушія — надумав побувати на Острові Музики і Розваг, за якусь там сотню кіломет-рів. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрій, забути про все. Найрізноманітніші .видовища, концертні програми, просто відпочинок на лоні природи…
З неба Острів здавався світляною мозаїкою, кинутою в річку. Никифорові важко було позбутися відчуття, що Острів плине за водою — навколо мерехтіли освітлені хвилі.
Ішов попід густими високими деревами, прислухався до гомону, сміху, що лунали звідусіль, і поволі за-спокоювався. Вже не думав про Клару, Гліба, неприємний осадок в душі поволі змивався новими враженнями, виникав зовсім інший настрій. Здалеку долинала симфонічна музика, і він попрямував туди.
Зал світлової музики обрамлений зеленню, в центрі якого розташовано прихований за величезним краси-вим екраном цілий світломузичний агрегат. Світлові потоки, що супроводять звук, з’являються не лише на ек-рані, а й на живоплоті навколо, на капроновій павутині над головою, і ти опиняєшся всередині цього дивовиж-ного потоку, він підхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний світ…
Тільки-но Никифор зайшов, не встиг навіть сісти на вільне місце, як музика замовкла, світло перестало вигравати. Присутні заворушились, загомоніли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся і вийшов. Через секунду–другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотілося. Вирішив зайти в кінотеатр "Вікно в минуле" — подивитися котрийсь із стародавніх реставрованих фільмів. Чомусь кортіло по-бачити людей на конях, може, через той сон…
Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тільки ступив у напівтемряву величезного залу, фільмовий апа-рат зупинився. І треба ж було — на екрані саме мчав вершник, припавши до гриви, кінь одірвався від землі та так і повис у повітрі. Стенувши плечима, Никифор вийшов із залу. Це вже чортзна-що — його буквально пере-слідують невдачі!
Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Симфонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфітеатру, заглянути у "Вікно"? Але відкинув цей намір. Хлоп’яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього ви-дно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Піймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виникнувши десь у глибині його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому несила.
Біля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!" Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.
— Здається, Ярковий?
— Так. Але я вас не знаю.
— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.
— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.
— Саме тому я й хотів…
Щось у його тоні було неприємне, і Никифор несподівано різко сказав:
— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незна-йомця у тіні.
Полегшено зітхнув, вивівши свого "Електрона". Тепер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, во-на все розсудить.
III
Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буяють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам’яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабіну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п’ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.
Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що несила відірватися.
— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!
Піфія стояла в кутку — п’єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із "противників стандарту" спа-ло на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.
— Я слухаю.
Никифор розповів їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.
— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:
— Який біопсихічний комплекс Клари?
— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об’єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…
— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затя-мте собі, що все на світі є процес, а всілякий процес характеризується об’єктивними даними.
— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствувати! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти маєш рацію. Все — процес, усе — формула!
Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миго-тить від вдоволення.
— Доведеться зв’язатися з інформаційним центром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслідки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Контакту немає — конфлікт вичерпано.
— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене вря-тувала! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.
— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродук-тора почулося:
— Не треба, я сама вимкнуся.
— Хочеш порозмовляти?
— Так.
Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.
— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Мабуть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся про-являтися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вва-жаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.
— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Можливість руху свідомості, розвитку…
— Це не те. Адже моя свідомість також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунті.
— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об’єм пам’яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…
Никифор замовк, схиливши голову, і Піфія деякий час теж не обзивалася. Нарешті нагадала:
— Так що ж таке життя людини?
— Один мій друг, тонка поетична натура, так визначає: життя — це загадка, загорнута в таємницю.
— В цих словах немає ніякої інформації.
— Навпаки, Піфіє, ця фраза несе безодню інформації! Стільки ж, як і той стародавній вислів: "Я знаю те, що я нічого не знаю".
— Ці вислови лиш засвідчують відносний рівень пізнання.
— Ех, Піфіє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
— Це таємниця, загорнута в загадку… — іронічно сказала Піфія і вимкнулась.
IV
Заспокоївши Клару, тактовно поспівчувавши їй, сусіди роз’їхались, і її віллою знову заволоділа тиша. Дівчина пройшла до блакитної кімнати і втомлено сіла на кушетку. Провела долонями по лицю, зітхнула й ляг-ла горілиць, підклавши руки під голову. Ну й день випав! І що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагідний, витриманий і раптом… Атавізм, психічний атавізм! Кларі було соромно за нього і боляче, і в глибині душі пробивався струмочок жалю. Де він її вперше побачив? Чи не в Гірському пансіонаті в Криму? Так, так, там і Віра була. Вони познайомилися біля мармурової альтанки, він щось дотепував, усі сміялися. Затим умовив відвідати Дельфінію і чимось так задобрив одного дельфіна, що той висунувся з води біля їхніх ніг і пропищав: "Ви чуд-дові екземпляр-ри!" "Хоч дельфіни говорять нам компліменти!" — сміялася Віра. Никифор тоді провів з ними усі вакації. А цього літа прибув сюди. З’явився як сніг на голову… Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навідпочивалася.
Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Не-самовитий погляд, обличчя перекошене, пальці як пазури…
— Дайте музику… — прошепотіла. — Симфонію спокою…
Кімната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очі, готова віддатися ти-хим тим чарівним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тільки забути кошмари цього дня. Починає скрипка — веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає віолончель — стелеться трава під вітром; далі обзивається арфа — дзвонять квіти, ронять срібні пелюстки на траву, їх підхоплює вітер, здіймає вгору — біла метелиця на блакитному тлі… І вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює — прозорі ріки, сизі ліси, рожеві хмари. Клара не відчуває тіла, наче зіткана із променів, з миготливого серпанку, лине під повівом звуків легша від тіні. Лине і тоне, лине і тоне в океані світла.
Здалеку звідкись зненацька долинає приглушений голос:
— Кларо, Кларо…
Та це ж мама її кличе!
— Кларуню, донько, ти мене чуєш?
— Чую, чую, мамо.
— Тобі погано?
— Ой, ні, дуже гарно.
— Розплющуй очі.
Клара дивиться і бачить коло себе матір — ласкава посмішка в очах, підсвічене волосся над лівим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара підводиться, каже пенатам:
— Дякую за музику.
Симфонія поволі стишується, стишується і завмирає.
— Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, — обзивається мама. — Відпочила?
— Так. Ця музика, мамусю, чарує.
— Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?
— Я так і думаю зробити.