Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п’яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: "А я пройду!" Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — ці-лий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…
Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.
До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Пе-ред проходом на бруківку Надія зупинилась.
— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Ба-чиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.
Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до ру-їн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.
— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.
— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.
Надія похитала головою:
— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої това-риші…
— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розумієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не звання, а знання — ось мета життя!
— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — сутужно.
— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір’я охо-роняється.
— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції заповідника.
— Оце справді,— скривився Іван.— Хочу, мовляв, зв’язатися з космосом, дайте перепустку.
— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…
— "Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона кон-денсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!.." Гадаєш, слухати-муть, роззявивши рота. Овва!
— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…
В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні звуки, Іван аж шию витягпув, дослухаючись, і Надія помітила, як полагідніло його обличчя.
— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?
— Авжеж. Раз на тиждень, здається.
— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.
Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містечку до самого вечора.
II.
Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узголів’я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапи-лось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:
— Надю, наречений прийшов!
Невже Іван? Нарешті об’явився… Але чого ж так пізно? Що скоїлось?
Його з’ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван зайшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на йо-го худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього сум’яття і розгубленості.
— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…
Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от і нава-жився прийти, хоч і пізно.
— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.
— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!
— Краще ночі?
— Ага, після роботи.
Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?
Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.
— Та побував і на дзвіниці…
— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?
Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:
— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…
— Пробив?
— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.
— Ну, розкажи, розкажи!— похопилась Надія, боячись, що він образиться.
— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…
— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.
— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…
— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв’язку!
— І що, встановив зв’язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.
— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з роз-чинною кавою.
— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину роз-мовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…
Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.
— Ой лишенько! Оце домудрувався…
Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:
— Бач, твоя мама вже повірила…
— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?
— Я не жартую.
— Перестань.
Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:
— Мені пора.
— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.
— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…
— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!
— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.
— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.
III.
А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.
Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, пе-ребирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викрес-лили орбіти електронів і галактик…
Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мі-зерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у ве-ликому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.
Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.
Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:
— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ков-ток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз’ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світо-будови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…
Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тек-сту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.
Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав’язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний кос-мос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.
Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував по-дих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
Уловив! Розрізнив слова!
Не вірилось власним вухам, але він почув:
— Ти вже закінчив? Усе сказав?
Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.
— Чого ж ти мовчиш?
Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.
— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван.