Це ж Дух отак гнівається на зарозумілого Му. Хіба їхні вуха не чули, як він зневажав Духа?
Одного позирку їм було досить, щоб порозумітися. Підійшли до нього, сопучи. Му одхилився від окуля-ра і скрикнув:
— Погляньте, вона зникла! Її нема…
Ці слова, немов іскри, запалили їхній жах, несамовитість і лють. Просичали бойовий згук, ущепірились старому в плечі та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив із рук Палиці, наче приріс, тоненькі ноги плутались у полах, і, може, тому не боронивсь. Вони недовго й вовтузилися з ним — стягли на кам’яний бар’єр і зіштовхнули вниз. Поли халата залопотіли, наче велетенські крила, Тан і Ти вжахнулися: а що, як поле-тить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, і старого Му ковтнула тьма.
Змовники відітхнули. Проте радості на їхніх блідих обличчях не було, скорше розгубленість і втома.
— Я давно помітив… — прошепотів Тан і замовк.
— Дух розгнівався на нього, — хитнув головою Ти.
Непомітно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав і намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.
Запалили смолоскипа і, розкарякувато переставляючи тонкі ноги, хапаючись за поручні, мовчки подали-ся вниз.
Цього разу і біля чорної скриньки Тан і Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавішів почав торкатися Ти. Він аж навшпиньки ставав, щоб поцілити пальчиком посередині клавіша. І от сталося те, чого вони так довго і безнадійно чекали: Дух заговорив! Це був живий і тривожний голос:
— Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квітучим садом. Якщо її не відвернути, — поб’є ніжний цвіт і дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивілізації, який ми пле-кали тисячоліттями… Схаменіться! Вгамуйте свого зажерливість! Тан і Ти попадали навколішки і слухали, по-роззявлявши беззубі роти. З круглого отвору з-під лискучої сіточки вилітали й вилітали слова, ніби невидимі птахи. Обидва Прихильники Духу майже нічого не второпали, та все-таки відчули — мова про те, про що здо-гадувався старий Му. Катаклізм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справді оті на образах — їхні предки?
— Загибель загрожує всім! — гримів голос. — А ті, що вціліють, будуть му-тан-ти…
Тан і Ти були такі приголомшені, що не помітили, як і смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможені, простяглися на підлозі біля картин і поснули. їх не міг розбудити каламутний світанок, що просочу-вався крізь прозору стіну, ані човгання ніг чоловіків їхнього племені,— цілий гурт їх набився до зали. їх пробу-див різкий, верескливий голос Ватага:
— Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, які знищили все та й самі пропали! А де ж це лука-вий Му? Сховався? Знайдемо! А цих — побиймо камінням!
Він перший кинув камінь, і хітиновий панцир на животі Тана тріснув, як суха дошка. Каміння посипа-лось градом — Прихильники Духу не встигли й підвестися, як їхні плескаті голови були розтрощені. З особли-вим шаленством натовп накинувся на портрети — полотно дерли на шмаття і люто топталися по ньому криви-ми ніжками.
Хтось ударив по клавішах динаміка, і звідти раптом вирвався громовий голос:
— Будуть му-тан-ти! Будуть му-тан-ти!
Ватаг помітив, як злякалися, застигли навіть найсміливіші. Не гаючи й миті, ухопив камінь і обома рука-ми вдарив ним по чорній коробці. Голос урвався. Тоді всі вклякнули на коліна перед Ватагом.