При кожному розряді наші дослідники зіщулювались, втягуючи голови в плечі. Марсіанська канонада гриміла ще добрих дві години, потім почало втихомирюватись. Піщана каламуть поволі осідала, в небі проступив блідий диск Сонця, і дослідники, полегшено зітхаючи, вийш-ли зі свого сховку. Та даремно вони раділи. Ніби помітивши нарешті втікачів, розлючена стихія завирувала з новою силою, електричні снаряди рвалися поруч, і не встигли вони вернутись на те місце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тільки атмосферу, а й самі гори. Костянтин Федорович відчув, що падає, і зне-притомпів. До тями їх привів голос чергового оператора:
— Дослідники! Дослідники! Що сталося? Чому не відповідаєте? Мабуть, присипало піском…
Оці останні слова і дійшли до свідомості Новика.
— Та ні… — спромігся вимовити. — Оглушило… Шок…
— Скафандри! — тривожно вигукнув оператор. — Як ваші скафандри?
Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.
— В порядку.
— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.
— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.
Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А по-тім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху прокотився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…
— Холера ясна… — прошепотів Рудий.
— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигукнув Костянтин Федорович.
— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.
Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!
Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в нерухомості.
Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до "геологічної" кишені свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарів породи, відбато-ваних скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!
— Знахідка, друже!
Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.
— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?
— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.
Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, не-забаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.
На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..
Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, ма-рно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протя-жним "а-а-а…" Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на мар-сіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…
Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.
У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.
Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…
— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.
О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…
Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.
— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.
Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спітк-нувся.
— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.
— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…
Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.
— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.
Удвох вони витягли "палицю" і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.
— Цілий стовбур, — холєра ясна!
— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.
— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!
Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:
— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.
— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зро-сту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.
Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери яс-ної".
— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не та-ких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…
Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.
Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був яв-но розчарований.
— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?
— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.
— А-а…
Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.
Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: "З поховання, відкритого проф. Новиком", наївно сподіваючись втішити самолюбство вче-ного. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.
Майбутні біографи вченого назвуть цей період "кризою ідеї". Воно й схоже на те, бо навіть така унікаль-на знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.
Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.
Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:
— П’ятсот грамів…
Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж по-чалися…
Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечливо хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, ево-люція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.
А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.
— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розу-му…
— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мішечок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.
Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?
IV.
А проте Костянтин Федорович думав про того марсіанського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електрокарі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щільно, а великі очі вбирали широ-ченну панораму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захо-плює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, мар-сіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої пла-нети, навколо буде сама пустеля… О, щось з’явилося в небі, якась цяточка, більшає, зблискує… Космічний ко-рабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї "мої"? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…
— О, холєра ясна, прибули!
Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а знесилений, кволий чоловік, який дивиться на світ маленькими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, вибираються із електрокара.
Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.
Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!
І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…
А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від передчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…
Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.
Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною.