Він одного разу пробував уже веслувати: був з хлопчаками на Свитязі, вони ловили рибу посередині озера, одпливли далеко від берега, Тимко тоді не вмів плавати, але стидався признатись. Усе в ньому аж заходилось, затерпло від страху, коли човен хилився бортом, коли по кісточки й вище крізь розтріщини в днищі набиралося води. Йому хотілося вичерпувати її хоча б і жменями, він веслував, і до крові зітерлася шкіра на долонях, але він і про те нікому не казав, і коли вони ступили на берег, то світ коливався Тимкові, і аж тепер він побачив, що Свитязь горбився і надимався крутими хвилями — то вони штовхали човен на бік. Тимко мочив долоні у воді Свитязя, йому здавалось, що так менше болить і скоріше загоїться,— а тепер сказав Іванові, що вміє веслувати. Йому здавалось, ніби його руки, плечі й долоні пам’ятають той рух веслами, а вухо пам’ятає сплеск хвилі, а м’язи пам’ятають напругу й ваготу води під веслами, і так воно все й було насправді. Він зумів зрушити човен з місця, він змушував човен рухатись у темній густій воді, і вже коли майже знесилля приходило до Тимка і потом вкривалася спина, хоч було зовсім прохолодно — Іванові раптом жаль стало брата, він уже не чекав, аби малий сам відклав весла і попросив відпочинку — він їх у брата прийняв, говорячи:
— Дай, бо так ми за хвилю вже на тім боці будемо, а я хочу трохи розім’ятись,— Тимко віддав весла і аж тоді (як колись у Свитязі горбаті хвилі) запримітив, що він зовсім мало віддалився від берега, зрештою, що там казати,— він майже на місці увесь час був, і зробилося дуже гірко, так гірко йому було лишень один раз. Вони тоді надумали подзвонити у дзвони, розворушити три мовчазні, мідні, призеленілі трохи, дзвони. Хлопцям здавалось, що ті дзвони мовчать споконвіку — Тимко видряпався по ринві до камінного високого парапету і потягнув за шнур, сам не сподіваючись почути голос дзвона, а коли той обізвався — всього один раз лише, густо, в’язко й оглушливо — Тимко сторопів, а хлопці внизу кинулися врозтіч, навіть не озираючись, і Тимко зостався один, притиснутий до стіни страхом, несподіваністю свого вчинку і невірністю друзів,— а долом собі йшло місто, прийнявши у мелодію вечора той дзвін, прийнявши і забравши з собою, і потому, скільки б не минав Тимко ті дзвони, він чув голос одного з них, того крайнього при стіні, і все з однаковою гіркотою згадував, як тікали хлопці, полишивши його самого.
Іван прибив човна до берега, берег прийняв їх так, ніби Іван насправді убраний був у чародійну кирею і торкався землі патерицею — земля була м’яка, ступалося по ній легко, і верталася сила, забрана водою. Брати розклали багаття. Тимко схилився над галузками, роздмухуючи вогонь, іскра пробігла між чорним галуззям червоно й бистро, займалися й ніби зривалися вгору галузки. Хлопці мовчали, сидячи біля того легенько-теплого спалаху. Тимко простягав пальці до вогню і йому здавалося, що вогонь просочується крізь пальці, переходить через них і відсвічується десь там далеко несподівано яскравим спалахом.
Раптом неподалік сплеснуло чорне гілля дерев, зашурхотіло, затріпотіло — і над самісіньким краєчком озера, чорного, аж загуслого й нерухомого в пітьмі, спинився олень.
Тимко передихнути боявся. Тремко тліла у нього в руці обвуглена при кінчику гілка, котрою хлопець щойно підгортав пригаслі жаринки ватри. Але він не зважувався рукою поворухнути, щоб кинути гілку долі.
Олень стояв, ніби розмірковував, що має чинити, він був такий же чорний, як ніч довкола, а роги мав неймовірно розлогі й розкішні, наче виніс на собі увесь ліс і лісовий гордовитий спокій. Ступив крок тонкими високими ногами — і чорнота води розступилася перед ним, знялися бризки й висріблилася, роз’яснилася, задзвеніла ніч довкруги нього; олень безшумно плив, і над водою поволі рухалася його пишна корона.
Тимко не знав, чи то діялося насправді, чи то йому привиділося, як ввижалися перше крилаті риби і Старий Вовк, а запитати брата він не важився та й не хотів, бо йому боязко було — ану ж Іван засміється і скаже, що не може тут бути оленя, а Тимкові хотілося, щоб був. Він дивився на брата, а Іван приглядався до протилежного берега. Тимко думав: може, Іван вишукує оленя, бо десь там, на тому березі озера, олень, мабуть, уже вибирався на сухе, й знову довкола нього й за ним блискотіла дрібно вода.
"Був олень, був олень?" — запитував самого себе Тимко, і мовчав, і знав уже, чому таким мовчазним і чудним повертався з мандрів Іван. Його мовчанка означала розуміння таємниці, про котру не можна говорити вголос, не треба говорити, бо інакше вона змаліє, примерхне й постаріє, як покинуте, перегоріле вогнище.
Був олень.