Однак усі ці повстання були розгромлені, а їх учасники — жорстоко покарані. Тільки визвольна війна всього українського народу (1648-1654) під керівництвом Богдана Хмельницького принесла перемогу. Перша битва, в якій було розгромлене вороже військо, відбулася на річці Жовті Води.
В козацькому таборі, на Жовтих Водах, панувала незвичайна тиша. Не видно було людей, не чути гомону і криків, навіть коні не іржали.
Козацьке військо, розташоване чотирикутником, окопавшись валами і отаборене за своїм звичаєм возами, виставивши на валах гармати, стояло готове до бою.
Богун з обозним16[16] Чорнотою вдвох спостерігали з високого дерева за походом польського війська. Усе йшло так, як передбачав Хмельницький. Стефан Потоцький17[17], не підозріваючи козацької засідки, вів своє військо просто на козацький табір. Ось воно вже підійшло до річки Жовтої. Почало переправу на лівий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався:
— Тепер саме бити їх.
Нехай розділяться на половині...— Богун пильно слідкував за переправою. З подвійною обережністю вимірював він силу ворога. Хмельницького не було на обозі18[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували військом. Гетьман поспішив учора до Дніпра, у Кам'яний Затон, назустріч реєстровим козакам19[19], що, змушені запроданцем Барабашем20[20], пливли сюди під польськими знаменами на возз'єднання з Потоцьким. Хто знає, може, там проллється братня кров? Тоді боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... І Богун, який ніколи не знав міри молодецькому завзяттю, розважно очікував слушної хвилини.
— Ти дивись-бо, що там робиться? — понукував його раз у раз Чорнота.— Бачиш, ляхи либонь назад повертають?..
— Бачу.
Кілька кінних хоругов21[21], що вже були перейшли на лівий берег Жовтої, раптом повернули знову через річку, до правого берега. Виходило, що Потоцький якось довідався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер він відійде назад і, звичайно, з'єднається з головним коронним військом.
"Прикувати до табору", вирішив Богун.
— Доведеться нам, Івасю, стати трішечки на хвіст ляхам... Нехай підождуть батька22[22],— радився з Чорнотою.
— Давно пора! —зрадів Чорнота.
І розімкнувся козацький табір. Ринула добірна запорозька кіннота. З гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов.
— Не шкодуйте шабель, молодці! — злітав попереду призовний поклик Богуна.
— На загибель ляхам! — обізвалися до нього ліс і поле. Обернулися чванливі пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером. Лють до хлопа пориває взятися за шаблю.
— Смерть ребелі23[23].
Першим кинувся наосліп пан Чарнецький, а за ним і все засліплене від люті панство кінно вдарило на козаків. Застогнала земля під кінськими копитами обох сил — козацької і панської. Міцно зійшлися вороги. Зразу рубнулися стіна на стіну, а потім немов вихором усіх порозмітало — один на один: пани ладні були втопити в хлопській крові свою лють; козаки шукали слави, перемоги й погибелі на панів.
— Га, сто дяблув24[24]. Ти вже тут, головоріз! — кричав Чарнецький, пробиваючись до Богуна.— Тепер я вже не випущу тебе з своїх рук!
— Моє шанування пану. Прошу підождати трохи,— глузував Богун.— Ось я лише впораюся з панськими собаками і тоді до послуг пана!
Чарнецькому так і не довелося зійтися з Богуном. Не зважили пани козацького завзяття. Не в добрий час зустрілися. Порозмітала їх козацька сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки кинулися врозтіч, через воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втікаючи, згубив свою полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога підбадьорила козацтво. Проте Богун звелів не переходити на правий берег. Там стояла вишикувана міцна, загартована в боях піхота з гарматами, прикрита по боках добірними драгунськими й гусарськими25[25] полками.
— Нехай пани самі подумають, як їм утікати,— розсудливо доводив Богун захопленому першим успіхом Чорноті. Десь от-от мав надійти козацький спільник Тугай-Бей26[26]. Та й сам Хмельницький — така була Богунова думка — повинен би повернутись не з порожніми руками... Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити. І обережний Богун обмежився лише тим, що порадив Чорноті підвести козацький табір на ніч ближче до берега. Тепер польський обоз був скований на очах.
Надходив вечір. Коронне військо Стефана Потоцького, розхолоджене невдалим боєм на переправі, окопувалося на ніч. В козацькому таборі по-старому не було чути ні співів, ні криків, не виїжджали з табору охочі молодці помірятися з паном козацькою силою. Лише де-не-де обізветься до своїх козацький вартовий, і знову все затихне. Тихо здіймалася ніч над берегами...
На ранок Стефан Потоцький зібрав своїх військових порадників. Справи коронного війська виглядали вкрай погано: спереду, на висоті, стояли козаки; праворуч ішла річка Зелена, приплив Інгульця, рівнобіжна до Жовтих Вод; ліворуч простяглася глибока балка Княжі Байраки, крита непрохідним лісом, замкнена річкою Великим Омельком; скрізь, праворуч і ліворуч, глибокі трясовини — багнища. Податися вбік, щоб обійти козацький табір, неможливо. Єдиний вихід — назад.
— Що маємо діяти, панове? — питав своїх порадників молодий Потоцький.
— Подвоїти свою мужність, вийти з табору і розбити хлопську наволоч,-пропонував пан Чарнецький, палаючи жадобою помсти за свій вчорашній бій на переправі.
Пан комісар Шемберг був іншої думки:
— Дніпром до нас поспішають з рейтарами27[27] реєстрові козаки. Для чого легковажити? Моя думка — краще закріпитися і чекати допомоги.
Поміркованість пана Шемберга взяла верх. Збили міцніше вози. Поставили вартові хоругви. А вся решта війська стала до роботи — виводили земляні вали. Значні28[28] пани скидали пишні кунтуші і, закотивши рукава, для прикладу іншим, брались за лопати. Працювали безперервно до полудня. Під полудень на горизонті знялась курява. За всіма прикметами сюди йшло військо. Курява наближалася — росла надія.
— Підмога йде! Підмога?
Згодом у куряві зачорніла маса грізної великої числом кінноти.
— Ми врятовані! — пани на радощах обнімалися.
— Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч!
— Хмельницького на палю!
— З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру!
Кіннота порівнялася з коронним військом, підкинула шапки вгору, збудила своїм криком бойовим усю околицю...
— На рани боські! Цо то є?
Сподівана допомога на очах всього здивованого панства поминула польський табір і, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу.
— О зрадливі пси! — стогнав від люті пан Чарнецький. Крик відчаю і прокляття звис над польським табором.
— Зрада-а-а!!!
Його заглушив козацький крик бойової зустрічі і братнього єднання.
— Слава-а-а!!!
Хмельницький умовив реєстрових козаків перейти на сторону повстанського війська. Повернувшись, він схвалив дії Богуна й дозволив йому зробити засідку в Княжих Байраках на той випадок, якщо польське військо буде розбите й почне відступати. За пропозицією Хмельницького, військо вирішило надати Богунові звання полковника. Другого дня бій почався зранку.
Зловісне червоно займався схід сонця... Білого дня стогнали в лісі сичі. Тихо, оглядаючись на панів, шепотілися між себе польські драгуни-українці.
— Як же нам проти своїх братів іти...
— Рука не підійметься.
Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило грізні, в блискучих шоломах, у важких залізних сорочках коронні гусари — надія всього війська, їх вів, щоб перемогти або вмерти, пан Чарнецький. Понуро ставали на лівому крилі драгуни пана Сапєги. В центрі лаштувалися гармати і піше військо пана Шемберга.
— Хлопи ще відчують нашу міць!
Молодий Потоцький ще не втратив віри в свов щастя.
Козацькі сурми грали до бою. Гримів перед полками могутній голос Хмельницького.
— Браття, славні лицарі Низового війська Запорозького, і ви всі козаки, сини єдиної матері-Вкраїни! Настав час нам міцно стати за наші козацькі вольності! Пани відібрали нашу волю, честь і віру нашу православну29[29], від батьків нам заповідану, гірше лютих і невірних басурманів під ноги топчуть... Обернули нас на своїх хлопів! Випалили й понищили наші мирні оселі!... Невинна кров мордованих братів горить на наших стягах! Стійте сміло проти чванливої лядської шляхти! Бийте ляхів, як батьки ваші їх били, нещадно! Пригадайте славу дідів ваших... Наливайка, Гуню30[30]. Остряни-на! Вони кличуть вас... Вперед, до перемоги!
Зашуміли козацькі знамена. Здригнулось поле. Грізний гомін бою прокотився з краю в край по всій околиці. Тисячі мушкетів вистрілили воднораз, обволікаючи небо й землю пороховим димом. Ішли вряд піші запорозькі курені. Всі у сірих свитках, у білих, на смерть одітих сорочках, поголені чуби. Ішли без вигуків, щільними рівними рядами.
Ударили польські гармати. Колихнулася стіна панцерних гусарів.
— Не бендзє хлопам ласкі31[31]! — крикнув пан Чарнецький.
І панцерні лави рушили вперед: крізь дим, під рев гармат, покотилася залізна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набіжить, ударить і потрощить впрах козацькі курені. Але проти неї вже гримів Хмельницький:
— Піші курені, роздайсь!
Вихопилася козацька кіннота — немов скеля обвалилася, приймаючи на себе лютий вал.
— На Бога! — зблід Стефан Потоцький.
Панцерні гусари ударилися грудьми об скелю одномасної козацької кінноти, зіткнулися на короткий час в гарячому двобої, змішалися і розлетілись безладними табунами, вкриваючи поле своїм трупом. Не встигли пригомлошені пани опам'ятатися, як знову жах скував їм руки і серця. Піші запорозькі курені громили центр. Драгуни пана Сапєги — українці — враз несподівано вимкнулися з поля, метнулися праворуч і з радісним покликом, що віщував кінець лядської неволі, поєдналися з козацькою кіннотою. Замовкли гармати.
— Гей, пани! Лишайте штани та соліть п'яти, бо далеко вам буде тікати! — глумилися запорожці.
Розбите польське військо утікало з поля. Недобитки знову замкнулися в таборі. Тоді перед польськими окопами почувся голос, що покрив собою клекіт битви.
— Згода, панове поляки, згода! Не будемо даремно проливати кров! — Хмельницький пропонував замирення.
Козакам лишаються гармати — польське військо має вільний вихід.
"Корисніше нам зараз пристати на такі умови й відкупитися від безсумнівної загибелі, аніж полягти даремно і тим завдати шкоди цілій Жечі Посполитій",— умовляв пан Шемберг знавіснілого від горя Стефана Потоцького, що рвався в бій покрити смертю свій пекучий сором.