А Микита не заявлявся, обминав двір Дахновців, як зачумлений. Вечорами подовгу сиділа вона на ґанкові, прислухаючись до шерехту в саду, до говору молодьонків на колодках, під вербами. Голосисте птаство, не наговорившись за день, озвучувало нічну вулицю лункими перегуками, а невдовзі і солов'ї з'явилися, щоб краяти серце Катерини. Закохані пари скрадалися повз сад на левади, ближче до залюблених у солов'їх солов'їв, але ніхто не одчиняв високої хвіртки Коршаків, хоч Катерина, усе ще не втративши надії, не накидала залізного гака до пізньої ночі. А брат її Яків удавав, що нічого не помічає, ні про що не знає, не здогадується. Одного вечора, коли подався Яків на зібрання комнезамівців, не стрималася Катерина, на гордість свою наступила, вийшла з двору — неначе прогулятися вуличкою. І зійшла вона до містка через річку Студницю, що тут дугою вигиналася, поспішаючи до Невклі, звернула у яр, над яким — хата Отанашки, бо до неї тепер підходжував Ступа, про це усі на кутку знали. І довго стояла вона під тином, у бузині, край Отанашкового городу. Уже птахи нічні стихли, задрімавши у верховітті дерев, лише якийсь невсипущий соловей ще зрідка витьохкував на леваді. Та ще хрущі гули у вербах, над Студницею, та ще кажани чорними тінями ковзали в зоряному небі.
Нарешті заговорили колоди містка через річку під важкою чоловічою ходою і хтось звернув у Холодний яр. І Катерина впізнала високу, ставну постать свого Микити, що наближався, простуючи до хати Отанашки. І вийшла Катерина з-під тіні куща бузинового, ступила назустріч батькові дитини своєї майбутньої. І мовила Катерина проникливе ніжним голосом: "Микитко, нам треба з тобою одверто поговорити". — "Уже я наговорився до рвачки, і з тобою, і з братеником твоїм, мудрагелем!" — сердито відповів Ступа, звертаючи убік, аби обминути її, мов колоду трухлу. Але знову перетнула йому шлях Катерина: "Мо1, ти і нагомонівся зо мною у ліжку, се правда, проте дитя наше спільне, коли народиться, теж захоче з батьком погомоніти… Подумай-бо, що ти чиниш, Микитко! Як не Бога, в якого не віруєш, то хоч людей побійся і посоромся, яни ж тебе за поводиря обрали". — "З ким свого байстрюка нагуляла, того і перепиняй вечорами, а до мене болєй не чіпляйся!" — зі злом кинув Ступа. І шарпонулася до нього Катерина, глибоко вражена, як ножем, словами тими безжальними, бо ж хто-хто, а він добре знав, що не було у неї нікого, ані до нього, ані опісля. А Микита, як стояв, ударив Катерину ногою у живіт її високий, що в ньому дитину од нього носила, ударив і поспішив далі, не озираючись, до хати Отанашки. Катерина ж упала долілиць на дорогу і руками землю суху гребла, од болю та горя.
А як зійшов Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, на згірок, солонцем вистелений, і вже до хвіртки Отанашки підходив, з кущів бузку, уже розквітлого, три постріли, один за одним, бабахнули під небом зоряним. Упав Микита на спориш молодий, нічними увивачами коло Отанашки витоптаний, і вже не підвівся. Закричала Катерина голосом нутряним, страшним, ті постріли зачувши, бо здогадалася, у кого стрелили: сільські крадії, головорізи не один раз Микиті Ступі смертю погрожували, якщо й надалі пакульський люд супроти них каламутитиме. Закричала страшно і поколінкувала, бо звестися на ноги не мала сили після пригощення Микитчиного, по згірку до тіла його. А вже холонуло тіло Микити Ступи, в калюжі крові, чорної, як дьоготь, під небом нічним. І упала вона на тіло Микити, закривавлена, і знепритомніла, від нещадного болю душі і тіла свого. Отанашка вчула постріли, вчула, як повз хату її пробігли у лози над Студницею ті, хто стріляв. Світла боялася запалити, але у двір вийшла, з двору — за ворота і заголосила, запричитала на весь куток, побачивши у примарних відблисках зір розпростерте тіло полюбовника свого.
Катерина розродилася в її хаті — мертвою дитиною.
Уже схоронили тіло Микити Ступи і дитя Катерини однесли на кладовище, а кінний військовий загін не залишав села. Другого голову пакульського комнезаму, опісля Сави Малахи, застрелено було. І приїхав на обійстя Дахновців командир військового загону, а з ним — двоє у шкірянках, на дрожках з гумовими колісьми. І запитали вони у Якова Дахновця, де сестра його Катерина. А Катерина після родів ранніх, нещасливих ще з ліжка не підводилася. Але зайшли гості до хати непрохано, перед носом Якова щільно двері світлиці причинивши. І розмовляли вони довго з Катериною, а Яків по двору тинявся у тривозі великій, не відаючи, про що начальники мринські із сестрою його розмовляють. А кінь командира військовиків і дрожки коло двору Дахновців стояли, і багато пакульців це усе бачили. Тим часом командир військовиків у хаті казав до Катерини, що лежала у ліжку, втупивши у стелю вистраждені, непорушні, мовби мертві очі: "З розповідей свідомих громадян села знаємо ми, що ви з товаришем Ступою, головою пакульських незаможників і рішучим борцем за оновлення життя, близькі були. А якщо ви близькі були, не міг він не розказувать, хто йому погрожував смертю за чесне служіння радянській владі. Та й знайшли вас коло застреленого ворогами активіста, про це усі знають, і ми, звичайно, знаємо. Ми тут для того, аби раз і назавжди ліквідувать бандитське гніздо у Пакулі, щоб підкуркульники та інша наволоч не заважала чесним громадянам будувать нове щасливе житія". Але мовчала Катерина, наче й не чула слів, до неї мовлених. Тоді один із цивільних додав строго: "Якщо ти, молодице, не викладеш перед нами усього, що знаєш, а знаєш ти багато, бо й свідком убивства голови комнезаму була, можна справу повернуть і так, що ти була заодне з бандитами, ворогами радянської влади, а ми у наш суворий час нещадної класової боротьби милості до таких не маємо, і ніякі хвороби тобі не допоможуть. Одтарабанимо тебе у тюрягу, а там уже інакше з тобою розмовлятимемо…"
І по хвилі довгій заговорила Катерина: "Не пужайте мене, товариші начальники, бо мені, опісля усього, що зі мною сталося, нічого не страшно, і луччей було б мені померти разом із дитям своїм, що й світу білого не побачило, та чоловіком своїм невінчаним, анєй усе сеє переживать. Але судив Бог інакше, їх — нема, а я — світом нуджуся. Любила я Микиту і люблю, хай живого його і нема, люблю, се правда, хоч повівся йон зі мною і дитям нашим не по-людськи. Не хочу усього того розказувать, бо нікому моя балачка уже не потрібна. Бог йому судія. Але через те, що сильно любила і люблю, не хочу, аби кровиця його не була відомщена. Сеє все так, розказував йон мені, покуль любив чи прикидався, що любить, хто його перестрівав на вулицях нічних і погрожував смертю, якщо не стане йон підігрувать шайці злодіїв пакульських. Розказане Микитою — у пам'яті моїй, а теперечки у ваші, начальницькі, вуха самеє проситься. Як вони, головорізи, вовки нічні, молодої Микитової жисті не пожаліли, так і я жисті їхньої не пожалію, хай Бог мені простить…" І називала Катерина імена, а гості в цивільному записували за нею, а командир військового загону схвально кивав головою. І більше було серед них людей з Пакуля, але були і люди з Крутьків та Радуля, які були з ними заодне, у зграї злодійській. І підписалася Катерина на папері, під свідченнями своїми, хрестиком підписалася, бо старий Дахновець синів по школах навчав, а дочки не посилав і до першого класу, переконаним будучи, що дівчатам грамота ні до чого.
І поспішили гості до сільради, і не кивнувши на прощання Якову, ніби і не було його у дворі. Кинувся Коршак у хату, до сестри: "Що ти їм туточки набалакала, дурепа?!" — "Що треба, теє і набалакала". — відповіла Катерина і одвернулася до стіни.
А вже загін військовий, розділившись на команди, скакав вулицями Пакуля…
Дак що яно того дня робилося в Пакулі, що робилося, скольки годків спливло, а згадувагь страшко. Наче війна тая, що громадянською тепер у книгах називають, знову повернулася. Бо хлопці вже сії, що розбоєм промишляли, здогадувалися: військовики їх не помилують, голову комнезаму застрелили, не кого-небудь, хоч який із Микитки голова, болєй пив, по дівках лазив та язиком ляпав, анєй діло робив, але тади було із сим строго. Не те що теперечки, серед вулиці убивають, і ніби так і треба, нікому нічого. Здогадувалися хлопці і дьору давать готувалися. Але ж не так легко одразу і дьору дать, бо людина, як пес, до хазяйства і сім'ї приланцюжена, хай він злодіяка і крадій. І куди тікать, тади вже почали на кожного бирку вішать, і міліція була як міліція, не так, як нині, давно куплена і перекуплена мордоворотами. А я, хлапак ще, посильним при властях уже сих робив. Дак командир посадив мене позад себе на коня, і я з ним скакав і показував, де хто проживає, з тих, кого Катерина Дахновець назвала. А хлопці дьору збиралися давать, але не думали, що так скоренько їхнє злодійство властям одкриється. Дак Іван Колумбетів ще тинок навколо садка доплітав, кожна людяка про живеє думає, докуль жива, так воно у світі влаштовано, інак і світу давно б не існувало. А тади побачив йон, що кінні військовики до дворища через вигон скачуть, покинув тинок городити, обріз із стріхи дістав і — навтьоки, через сад, а за садом — поле. Але жито ще було такеє, що тольки заєць у ньому сховається, не людина. Правда, у полі виярок глибокий починався, до Чортового болота йон скочувався, і Колумбет надію мав — тамочки його уже не знайдуть. Але ще із саду свого став одстрілюватися, гахкав з обрізу так, що у вухах лящало, я уже з коня зісковзнув і за тином лежав, командир так наказав. Дак його за садом, у житі молодому і встрелили, до виярку не встиг добігти. Добігти не добіг, але дотягай і там, у виярку, прикопали, мов скотину здохлу, без суда і слідства. Се познєй уже суд придумали, хоч і скорий. Коли б не був той суд таким скорим, мо' б, не погинуло стольки люду у роках пізніших, пам'ятних. Мо', хто із тих, загиблих безневинно, і вправду ціпив зуби на сюю вже власть, а болєй таких було, що й служили новим властям як могли, а до ями одної потрапили або їх у гості до білих ведмедів одтарабанили у товарняках, одтуль уже мало хто повертався.
Тади поскакали до Аніона Туренка, усю хату і комору перерили, і в скриню заглядали, і куди хоч — а нема його ніде.