Бо не хотілося Якову зятя, в якого ані кола, ані двора, і прийде йон приймаком, на все готове, і половину спадку батькового забере од Коршака і під себе підгребе. І казав Яків сестрі своїй: "Скоріше я удавлюся, як батько наш покійний, анєй нахлібника і злодюжку до хати впущу, та ще й ділитимуся з ним добром, що його наші родителі тяжко набували". А Катерина уже любила Микиту безоглядно і на усе чисто заради нього готова була.
Дак можна і Коршака пойнять у сьому ділі, йон же знав, як Микитка у Колумбета наймитував і що воно з того вийшло. Про сеє усі в Пакулі знали, через те й називали Ступу Утоплеником. Я з ним тади у хазяїна служив і був у сюю виставу житейську задіяний. Се у миколаївську ще. На горищі в Колумбета зерно лежало, а горище на три замки, мо', замикалося. Коли ж се їде хазяїн до родаків у Ловинь, і хазяйку та дочку, свою вже Гальку, яку познєй Ілько Цмокало за себе піддурив, бере, а нам, наймитам, наказує: "Глядіть, хлопці, щоб тут усе було без мене як і зі мною, бо я пізно вернуся". Дак я що, за скотину та й погнав у луки, на отаву, а Микитка на хазяйстві лишився. І просвердлив йон стелю, в куточку, за трамом, мішок зерна наточив і городами — до любасі, удови, йон ще молодьонком женський дух за версту чув, як вовк — дух овечий. А в стелю — кілочок убив, замазав глиною і забілив, наче так яно і було. Ну, повернувся од родаків Колумбет, спозаранку хазяйство обійшов, обдивився, усе наче добре. Мо', з тиждень минуло. І поліз Колумбет на горище, глядь — а там зерно лійкою, і на око видко, куди текло, ямища така. Ну, і затичку тую, замазану, забілену, знайшов скоренько, такого хазяїна на киселиці не проведеш. Виходить у двір, а я до млина зібрався їхать, запитує: "Ти, хлопче, що робив, коли я до родака у Ловинь їздив?" — "Весь день скотину пас", — розказую. Ага, значить се — Микитка. Тольки я з двору, аж Микитка з причиндаллям — у двір, орав під зиму на клинку. Колумбет його за шкірки, а дядько йон був дуже кріпкий, бичка-полутарка на спір піднімав, веде до хати, показує на затичку: "Твоя, синку, робота?" Тому нема куди діватися: "Моя, дядьку…" А біля клуні бочка з дощовою водою стояла. Дак Колумбет Микитку головою в бочку і тримав, покуль той пузирі став пускати. Колумбети усі такі були, за своє добро і глотки б іншим перегризли, справжні хазяї були. Далєй і пішов собі, залишивши Микитку стрімголов у бочці. А мені на селі сказали, що млин зачинений, даремно їдеш, я і повернув голоблі. Заїжджаю у двір, дивлюся, аж із бочки з дощовою водою Микитчині ноги в постоликах ликових стримлять. Дак я за ноги та витяг Микитку з бочки, на солому під клунею поклав, давай одкачувать, і сяк, і так, з того світу, вважай, повернув. Од тих пір і став Микитка Утоплеником…
І вже не скрадалася Катерина на колодки до коханого свого, а сам Микита Ступа, голова комнезаму, у дім її приходив вечорами. Крутився Коршак млинком навколо гостя, Микитою Самійловичем величав, хоч — одногодки. Влада як-не-як сільська, і йому, Якову, допоміг у довір'я до більшовицьких начальників втертися. Діставав він із закутку бутельку із сивухою міцною, настояною на махорці, наливав по чарці, іноді розщедрувався і на кислого огірка та кусеник сала старого, пахучого. Випивали, присівши край столу, в світлиці, а принаряджена Катерина дивилася на них із лежанки очима люблячими і тривожними. Наливаючи по другій, хихотів Коршак дрібно, улесно, але зі значенням: "Засідання комітету триває, товариші незаможники…" Відтак, постукуючи по столу куксою, схожою на копитце, запитував: "Дак куди ми з тобою, Микито Самійловичу, поведемо каш ІІакуль, у розумінні соціалістичних перспектив? Слід нам свою лінію вироблять і гнуть на комітеті, покуль усілякі Нестірки та Нечаї з твоїх наймитських рук владу не вихопили". — "Строгий більшовицький порядок наведемо в селі, Якове Оверковичу, сперва, — поважно одказував Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, перехиляючи чарку третю і останню, бо випити він любив, але міру знав. — Бандитів к ногтю візьмемо, я їм учот веду і вже попередив: якщо не угомоняться, здам у міліцію. Тади життя лучезарне. як пишуть у газетах, будемо будувать!" Сховавши бутельку з горілкою, ішов Коршак до стайні, на сіно спать, із сокирою в узголів'ї, бо крадіїв у селі і справді розвелося, як мошви на болоті. А Катерина з Микитою зачинялися у світлиці — гулять допізна. І догулялися, що почав у Катерини живіт набухать, наче нарив. І призналася вона братові, заплакавши, що дитя од Микити жде і треба весілля справлять. Але не входили у плани Якова приймака до хати впускати, статками батьківськими ділитися, хай і з головою комнезаму. Бо сьогодні він — голова, а завтра — лапотинник останній, а отцівщина є отцівщина, статок є статок. І казав він до Катерини, очима по стінах світлиці бігаючи: "Яно то так, сестро, гріх треба покривать, та й Микита твій — людьми обраний, а людям роти не зашиєш. Тольки ж про яку свайбу ти гомониш, коли ще по матці нашій, померлій, і году не минуло, та й батько наш не так давно із сього світу пішов. І куди ж Микитка забиратиме тебе, коли йон у свого братеника на пташиних правах, тольки підночовує у тому курникові, де й без нього нема де ні сісти, ні стать, бо дєтви у братеника — армія буддьонівська…" — "То хай би вже переходив до нас та й жив…" — несміло закидала вудку свою Катерина. На те Коршак лише посміхався скрива і спішив геть.
Але як вертали разом із Ступою із комнезамівського зібрання темними пакульськими вуличками, завів Яків давно намислену ним балачку: "Понаравилося мені сильно, Микито Самійловичу, як ти сьогодні за порядок у селі агітаторствував і до порушників порядку з ультиматумом, як із ножем, словом гострим підступив. Тольки ж час тобі і про своє кубло подумать, бо Катерина уже із животом ходить, і на людський роток не накинеш платок, а ти ж тепер, можна сказать, наш вождь у пакульському масштабі. І покуль ти при владі сільській, і вище начальство тебе знає, треба тобі землю під власне дворище брать і будуватися. А я чим зможу допоможу, у мене лісник Бурсим часткжа чаркує, і я слово закину, щоб деревини якої дешевшей виписав". Ступа мовчав, наче й не до нього говорилося, а грязюку чоботищами чавив так, що пирскало з-під них. А як добрели до містка через Студницю, мовив глузливо: "Ти, родак, мудрагель великий, про сес усі в селі знають, тольки ж і я од тебе — не дурніший, хоч наймитував од роду, а закони трохи знаю. Хочеш ти і рибку зловити, і штанів не замочить, а так у жисті не буває, і скажи про сеє своїй хитрій Катерині. І не вірю я, хоч захищав тебе перед сходом сільським, коли комнезам обирали, що твій родитель-торгаш тольки сміття з катеринок та миколок, зашитих у матрац, у спадок залишив. А якби і так, то й набудованого ним та в скрині вашою маткою покійною напханого вам із Катериною хопить, а Миколаю вашому сеє все не треба, йон по службі городській пішов і на хазяйство уже не вернеться. Тобі ж, бачу, і Катерина сильно муляє, якби міг, і родну сестру із батькового гнізда викинув би. Дивися тольки, щоб ти сам себе не перемудраіелив…"
І звернув він круто з містка у Холодний яр, над яким Отанашка самітно жила, звернув, не криючись перед Яковом. А вже докотилося по язиках до Коршака, що зятьок його планований і до Отанашки стежку з яру протоптав, темна ніч бачила, дню білому розказала. А Отанашка змолоду крутьківському панові постіль стелила і повернулася од нього на трьох підводах, коли пан із денікінцями відступив, золочена подарунками панськими, наче весільне вильце в короваї сухозлотицею. Як заступив Коршак на дворище своє, Катерина з ґанку мовила тривожно: "А де се Микита, хіба ви не разом були?" — "Не наймався я твого ухажора пасти!" — буркнув Яків, накинув гака на хвіртку, пса одв'язав і подався до стайні стерегти добро своє крізь сон полохкий.
Або поламайте голову над жистю кліща лісового, по-науковому, по-мічуринськи — не знаю, як йон зветься, а по-нашому — просто кліщ. Кузька крихітульна, комашина, ніщо, з погляду, наприклад, політичного моменту і в перспективах світового пролетаріату. Навіть якщо очима моїми, Якова Дахновця, Коршака — по-вуличному, глянуть, очима пильними сількора, активіста: плюнуть, розтерти і болєй нічого. А насправді — сила жисті у нього незмірима закладена і пристосованість до моменту. Тижнями, місяцями нишкне нон десь на листочку, піджидаючи, підсочуючи, покуль під деревом пройде якась скотина, звір чи людяка. Тади падає з листка униз і знову нишкне, в одежі чи, приміром, у шерстяному покриві. А як людяка, звір чи скотина приляжуть поспать, очі склеплять, забудуться у дрімоті, повзе йон по тілу, шукаючи слабини, де шкіра тонша, доступніша, де впитися можна. І як повзе — нечутно, невидиме, щоб не лоскотнуть, не потривожить обранця свого, дюжиною лапок дрібненьких чеберяючи, розпластаний, легесенький, тонюсінький, як листочок сухий, нігтем нема чого роздушити. І ось уже йон кровицю крізь шкіру почув, наче той, що з лозою ходить, добру місцину для колодязя вибираючи. Почув йон кровицю, шкіру проколов і — з головою, як в ополонку. Трохи часу спливло, людяка ще й сну не додивилася, а вже кліщ — під шкірою, тольки задні лапки стримлять сухою пелюсточкою, тади і яни зникають. І вже йон раює, уже йон кровиці досхочу п'є, уже йон бубнявіє, покуль не скотиться у траву із жертви, безсилої перед мудрістю і хитрістю його. Покуль не скотиться у траву горошиною синьо-червоною, і вже йон кубельце має, і їстки має, щоб дєтву свою розмножити, яка у траві під снігом зиму перезимує, а щойно сонечко пригріє, знову на дерево вибереться і сочитиме, з кого кровиці напитися, щоб далєй жити. Ось як яно природою мудро придумано. Дак чи ж людина дурнішою має буть од кузьки якоїсь, од кліща мізерного? Властителі, царі та вожді, пливуть над нами, людьми звичайними, простаками, як хмари по небу, пливуть і зникають за горизонтами часів, а жисть не на них, плинних і тимчасових, тримається, а на нас, носами у землю заземлених, як радіо, і покуль ми виживать за будь-яких негод політичних здатні, доти і жисть на землі нашій буде…
Серцем рвалася Катерина до Микити Ступи, по-вуличному Утопленика, і вже дитя про себе нагадувало, скидалося в тілі її, наче риба у заводі.