Наближався той світ, з яким він ніколи не розлучався, навіть у снах, в якому він родився, жив і помре, в якому родилися його діти і родяться його внуки. І він з людьми буде оновлювати, заґрунтовувати рани, переорювати руді пожарища, зводити нові хати, обсівати добром свою землю, виходити в молочно-голубі світанки з сіячами, добріючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити і боротися, за це з легкою душею можна було і померти.
На високій обочині Великого шляху він побачив жінку із дівчиною. І скоріше чуттям, ніж розумом чи очима, пізнав свою дружину.
"Видно, не вперше виходить зустрічати", — прискорено забилося серце, і він кулаком ударив по кабіні.
— Югина Іванівна стрічає вас, — відчинив дверці Пантелій Жолудь.
— Югина Іванівна. Ти жени машину в село. Пішки пройдемо! — зіскочив з Андрієм на землю. Почув знайомий, здивований і радісний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума і кинувсь назустріч дружині. Привітний голубий погляд так само чисто війнув, як в давні літа. Тільки в куточках очей та під очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмі волосся де-не-де сріблилось павутиння та різкіше окреслились лінії біля рота.
— Прибув, Дмитре мій! — задихаючись, поцілувала його й Андрія. Потім витерла очі хустиною, осміхнулася і ще раз припала устами до Андрія і до Дмитра.
— Тату, покинь! — сміючись, закричала Ольга, коли віт підняв її аж до гілля розлогої липи.
— От і не покину! — гойднув дочку вліво, вправо, а потім, розчервонілу і радісну, обережно опустив на землю. — Ростеш нівроку. Видно, партизанський хліб у користь пішов!
— А ви ж думали! Не тільки вам пішов у користь, а й нам усім... Андрію, це правда, що тебе ще й партизанською срібною медаллю нагородили?
— Правда.
— Це коло тебе мені буде боязко навіть сісти.
— Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, — жартівливо замахнувся рукою на сестру.
— Ой, не буду! — так само жартома одхилилась од брата і пішла поруч з ним попереду батьків.
— Що тепер будеш робити, Дмитре?
— Завтра ж починаємо господарювати з Григорієм у колгоспі.
— Хоч би відпочив трохи... Можна було б за три роки.
— Ні, не можна. Давали на місяць відпустку — відмовився.
— Чому? — здивовано поглянула на чоловіка, а той, поволі ідучи по протряхлій, іще податливій землі, розважно почав розповідати:
— Роботи стільки тепер, що гріх забути про це. Ще фронт жде нашої підмоги... А потім, коли почну спочивати, — захворію. За цей час у напрузі тримав себе. А чуть попущу попруги — з ніг слабість звалить. Так, щоб не хворіти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розігріти, розігнати... Он які діла. Ну, а ти ж як? — подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.
— Я? — притиснулася ближче до чоловіка. — Радію, печалюсь і знов радію — усе разом напливає, Дмитре, — усміхнулась, зітхнула і знов усміхнулась.
За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворів. Та, одначе, десь у долинці бриніла дівоча пісня, а з другого боку рівномірним цокотом відповідала сокира і м'яко шерехтіла поздовжня пила по деревині.
І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям.
Кінець.