Запахло димом, прісною кров'ю і солодкуватим підіпрілим плавом.
Рукопашний бій то вибухав із новою силою в якійсь міцно укріпленій складці берега, то завмирав, придушений багнетом і кулею. Уже надходив ранок, і поблідли гнізда розривів, коли, кидаючи зброю, шинелі, усе добро, метнулись рештки очманілого ворога бігти в сіре бездоріжжя, попадаючи під кулі та на багнети резервних взводів,
Підмиваючи хвилею ворожі трупи, тихо і спокійно хлюпав біля схвильованих од напруги і радості бійців зеленуватий Буг...
І тоді на лівому березі загуділи, заспівали невидимі мотори. Згодом у неясному світанку окреслились обриси танків.
— Наші танки гудуть! Наші! Наші! — радісно вигукнув Пантелій Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, і здивовання з острахом мінились в його очах: Пантелій був без кожушка і босий.
— Ти що собі думаєш? Що наробив?! — напав на нього.
— Така біда трапилась, товаришу командире, — винувато наблизився до нього Жолудь. — Скоріше хотілося до траншей добігти, от і кинув кожушок. А потім правий чобіт розвалився. Скинув його... не побіжиш же в одному... А тепер і сам не знаю, як такому наших братів зустрічати.
Дмитро, обводячи очима партизанів, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушків і піджаків, а ті, що мали повстяники, теж були босими.
Підкликав до себе Гаценка:
— Начальнику, де хочеш, з-під землі викопай, з коліна виколупай, в селі дістань, а хлопців одягни. Така радість, а вони можуть... Поганяй!
— Слухаю, товаришу командире!
Танки наблизилися до самої води, і Пантелій Жолудь кинувсь на човні перепливати Буг. Через кілька хвилин з того берега почувся його міцний схвильований голос:
— Хлопці! Цілую наших танкістів! Червоним танкістам слава!
І на мить настала така тиша, що здалося — не хвиля ударила в берег, а розірвався снаряд. А потім сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетіли угору шапки, пролунали постріли, зі сльозами на очах бігли партизани до річки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителів.
І раптом ахнули всі: із щільно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенські човни, машини на повнім ходу кинулись в ріку. Роздалися, закипіли сірозелені хвилі, і танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче і ближче підпливали до партизанів.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засіяли червоні зорі, на броні закрасувалися хвилюючі слова: "За Батьківщину!", "За Сталіна!".
На березі, стікаючи струмками, машини зупинились, і з люків виглянули усміхнені, засмаглі хлопці в шоломах, молоді, здорові, сіяючи оповитими славою і подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкіста і, вже стискаючи його в обіймах, неначе крізь сон, почув від Бугу на диво знайомий голос:
— Зустрічаються, значить, з партизанами наші. І я не проти чмокнутись із ким, потримати, значить, якогось землячка у обіймах.
Проясненими очима глянув Дмитро на ріку. На човнах наближались до берега піхотинці. І він безпомилково пізнав у невисокій кремезній постаті з командирськими погонами свого товариша.
— Варивоне! Чи не ти спішиш свого земляка обняти?!
Попрощався із танкістами.
— Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! — Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду і, обганяючи човен, кинувся вперед.
На березі рідної ріки обнялися друзі, засміялись, зітхнули, просльозились і знову засміялись.
— Топаєш, значить, Дмитре, по білому світу?
— Топаю, товаришу лейтенанте. Нічого не зробиш — така наша доля: фашиста бити, а самим жити.
— Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Міцний, як броня! Орденами сіяєш. Певне, добре партизанив?
— Та ніби нічого.
— Тільки посивів трохи, — ударив рукою по плечу і раптом споважнів, в голосі почулась тривога і хвилювання:
— Не знаєш, домашні мої живі? Василина, діти?..
— Живі, Варивоне. У моєму загоні знаходяться. Забіжиш, може, до них. Це тридцять кілометрів звідси.
— Ні, зараз нема часу. Я в першому ешелоні. Треба ворога добивати. Передаси їм мій низький гвардійський уклін. Поцілуєш за мене. Скажеш одно: "Даремно солдатського хліба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офіцером прориву. Ще скажеш, — усміхнувся, — заробив два ордени і неодмінно думаю повернутися додому..." Може пізніше й заскочу на деньків пару...
— Наших людей не доводилося стрічати? З села?
— Ні. В газеті читав про Свирида Яковлевича Мірошниченка. Великі діла робив чоловік! Був комісаром відомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщині довелося воювати, Герой Радянського Союзу.
— Оце радість! Певне, скоро і до нас Свирид Яковлевич приїде, — зрадів Дмитро.
— Напевне. І про Леоніда Сергієнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!
— Бойовий хлопець.
І зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумієш один одного з півслова, хочеш довідатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тільки насолоду, радість зустрічі, а й значущу певність своґо чесного, недаремно прожитого життя, що опромінює душу, як сонце опромінює глибокі ріки.
XLII
Квітневого ранку паром перевіз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо співала під просмоленою обшивкою вода; зелена спінена хвиля з шипінням розсипалась на піску, глухо билась у зведені і переплетені корінням виступи, що вже просвічувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розігнав карателів, і знову розійшлися дівчата по зчорнілих од горя селах, а дехто — до загону пішов. А он на пагорбах поміж деревами забіліли хати. В цьому селі його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрія, за звичкою стримував усмішку.
По небу паслися пухнасті отари, їхні хвилясті окрайці були налиті сяйвом, рельєфно виділялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою віддалявся Буг і, коли машина піднялась вгору, далечінь могутніми руками почала підіймати ліловосизі ліси. Орлино клекотала по яругах весіння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, співали жайворонки; легко і гордовито пролетів тугий кобець; білокрилий бусел ходив по жовтозеленій долині так поволі, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрізненими димками парували поля, чекаючи колгоспника і плуга. І ці весінні шуми, і повіви, і барви, і картини не раз хвилювали і заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе відчувалось зовсім по-новому, щось дивовижне сталося в світах: вони не тільки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живі, неповторні, як навіки входять пісня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання із дорогою людиною. І погляд, { чуття його ширше охоплювали ці світи, вони стали стократ дорожчими, зрозумілішими, красивішими і ближчими. Чому? І та неясна розгадка, що часто пробивалась за останні часи, зараз прийшла несподівано легко, як і здебільша приходить після довгих, не доведених до кінця роздумів.
То раніше він шукав у світлому привіллі розради, душевної рівноваги і захисту. А в годину лихоліття цього всього зажадала од нього його земля і його велика рідня. І він не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. І тепер Дмитро розумів, що не тільки прямує до свого щастя, своєї любові, своєї землі, а й вона наближається до нього, доступна і радісна, втираючи сльози скорботи і болю. І не пройшли марно його роки, бо довіку будуть жити в пам'яті ті села, ліси, долини Побужжя, де він за свою землю різав, і бив, і топив скверну, що хотіла гадючою слиззю отруїти весь світ, виссати розум, осліпити натхненний зір, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все іржавим колючим дротом.
Напливали події і згадки. Згадувались живі і мертві, і радість притьмарювала печалі, як оті хмарини притьмарюють сонце. І знову одходила скорбота пережитого, бо не на ній тримається життя.
Проминув незабутній партизанський парад 25 березня в напівзруйнованій, обгорілій Вінниці, оформлення документів у селі Сокоринцях, прощання з друзями, з Іваном Васильовичем, що переходив на керівну партійну роботу. І все те огорталось такою душевною теплінню, як весняна земля огортається першим паром.
— Дмитре Тимофійовичу, Великий шлях підіймається, — нахилився до нього Григорій Шевчик, що стояв біля кабіни.
Все більше розколювались хмари, і в небі вже струмували чисті голубі ріки, і сонце то, неначе лебідь, випливало на глибокі ополонки, то знову заховувалось в просвітленому об'ємистому бескетті.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали підводитися з брезенту Тур, Созінов, Андрій, Соломія, Ніна і Ольга Вікторівна.
Голубою хвилею піднімалася над теплими нивами і вигиналася, немов наближаючись до своїх захисників, споконвічна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тіні, сійнуло срібним зерном, і Великий шлях ожив, зашумував, неначе ріка. Край неба піднімалась стара могила і, немов побратим, підходила до братньої, партизанської, що іще не встигла ні обвітритись, ні зарости степовим духмяним зіллям.
Шляхом їхали, йшли натомлені, схудлі, але веселі люди, що поверталися з неводі. У невеликий двоколісний візок упрягся літній чорнобородий селянин, позаду йшла жінка, підпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетеній з лози люльці, тісно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнізді, сиділо тройко, одно в одно чорнявеньких дітей.
— Найдорожчий скарб везуть, — глянув Созінов на Ніну і посміхнувся.
— Найдорожчий, — повторила вона.
Ось уже промайнули напівзруйновану топографічну вишку, і попереду могутньо звелися два дуби-однолітки. На плечі їм небо поклало бескеття хмар, що хотіло і не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досі не поскидала торішнього листу.
Прискорено дихаючи від щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив іще розріджене квітневе повітря, любувавсь і вбирав очима і поля, і чорні дороги, і дальню луку лісу, і столітні розлогі липи; вони уже віяли тим пріснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклій брунці. Вдалині по неясних обрисах кущів він пізнав примхливі обриси трьох ставків, і молодість на мить війнула над ним сумовито-радісними згадками і знову відплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знівеченого, спаленого.