Волинь

Улас Самчук

Сторінка 191 з 193

По небі летіли хмари. Навкруги шумів старий, суворий ліс.

XV

Події йшли, наростали, глибшали... Котилися і вальцювали, ніби хмари, що віщують бурю. Володько не міг визначати їх напрямку, ані нормувати їх розвитку, дарма що всією своєю істотою прагнув викликати їх з небуття. І ось вони є. Вони вже тут довкруги і на кожному місці. Вони увійшли до цієї недавно первинної, забутої землі, певно, владно, незаперечне і вже ніколи її не залишать.

Як різко і як грунтовно все тут змінилося, особливо за ці останні кілька тижнів. Ось цей ліс... І Йон... І ніч... І вогонь... І постріли... І перші жертви. Чи могло це статися на цій зграсованій втіленості байдужжя? Це мусіло хіба статися десь там, де океани, проливи, буревії.

Ніч була густа, чорна і повна-тривоги на самому дні цього темного соснового бору. Відчувалась древність, пра-прадавність, дулібність, дошкульно вражаюча пристрасть віків. Пахло перегноєм хвої, калом вепра, випарами живиці... Шуміли горді корони сосон вперемішку з окликами моторошної совиної сторожкості. А все разом, сковане темнотою, давало терпкий, п'янючий напій, перенапружувало уяву, батюжило і гнало в безвість тривожні думки.

Володько спав і не спав — лежав горілиць на сирій, живій землі з підстилкою сухої хвої, без ніякого накриття, напружено думав, розгортав і згортав сувої своєї легенди, яку він викликав з царства тіней, щоб добровільно стати її рабом до останнього удару свого серця. Своїм молодим здоровим тілом чув істоту своєї землі, так само, як інколи чув живе тепло своєї дівчини. Були тіло до тіла, нерв до нерву, органічні і неподільні, як двоє близнюків.

Біля нього з одного боку, згорнувшись, як їжак на купі моху, лежав і міцно спав незмінний, простий і безстрашний оптиміст Кіндрат, а з другого, гейби вельможний пан на пружинному ліжку, захлинався твердим сном Йон. Сонце вже зійшло і вийшло... Ліниво, мов ситий кіт, переповзало з гілки на гілку, зазирало в ту чи іншу прогалину і, як справжній драпіжник, вимагало уваги. Треба вставати і треба йти. І не знати куди. Всі дороги назад були, здається, виразно закриті. Кінець. Фініта! Він вже належить до якогось іншого світу, хтозна-де і якого.

— Йоне,— починає він обережно будити.— Кіндрате! Гей! Його не чують, у них міцні нерви, вони міцно втомлені і вони міцно сплять.

— Йоне! Побудка, побудка — гоп! — і він торкнувся до нього рукою.

— Що? — кинувся той відрухово, ніби зляканий, але одразу отямився і поглянув довкруги.

— Йдем! — з іронічною посмішкою казав Володько.

— Йдем,— швидко повторив Йон і зірвався на ноги. Він змерз і закляк, кілька разів пружно підскочив на місці, зробив кілька помахів руками, машинально схопив Кіндрата за брудний чобіт і потягнув його по землі.

— Брось! Ти! Задниця! — зірвався зі сну Кіндрат і соковито матюкнувсь.

— Вставай! Піднімайсь! Поліція! — бурчав добродушно Йон. Кіндрат незграбно, як кінь, звівся, вузловато потягнувся...

— Ех, же і спав! Щось, як було в Августовських лісах. Ну, і що ж далі? — і він зиркнув своїми білобровими очима на Володька.

— От хіба ще розвідати, де ми є — раз, наїстися яєшні з салом — два і вибратись з цього затишного містечка — три. Хто в розвідку? Кіндрат — розуміється. Августовський розвідчик... — казав Володько.

— Пароль? — відповів Кіндрат і закашлявся. Він вимацував щупками своїх зачовганих пальців у верхній кишені блузи рештки тютюнової потерухи, разом зі всіляким іншим сміттям, зліпив з того кострубату цигарку, запалив її сірником, напустив запаху палених онуч...

— Без пароля,— сказав Володько.— Нагостри лиш вухо, і досить.

Кіндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся і подався поміж соснами на край лісу. Там зупинився, хвилину постояв і несподівано зник, ніби провалився в землю.

Володько з Йоном зісталися самі. Їм було хіба дивно отак несподівано знов опинитися у одній і тій самій халепі, віч-на-віч і пригадати либонь, як то ще так недавно їх ділили цілі безодні відмінних намірів, за які вони готові були йти ніж на ніж, байдуже на висліди. Але так воно є. Такий присуд долі. Тепер нікому з них не бажалося нагадувати того минулого... Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову... Йон закурив також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно і приліг знов на своє вилежане за ніч місце. З'їхали на філософський, розважальний штаб і, можливо, Володько не забуде ніколи цієї розмови з Йоном в цьому лісі. Володько обережно питав, коли і чому він вернувся. Йон курив і, мабуть, шукав слова, приплющував свої брунатні очі і його повіки моргали, як блискавки.

— О, вже два тижні,— неохоче казав він.— Два тижні не здаюсь... За мною гониться поліція, як за чортом. Сходив всі ліси, всі хутори. І народ наш, скажу, цупкий... Ніхто ще не видав... Не знаю, куди лиш далі... Подамся десь на захід. А чому повернувся? Знаєш... На це нема слів. От просто крапка... Цього ніяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав правду, але все то замало. Ти мені нічого не сказав... Ти знаєш, скільки нас, баранів, туди пішло. Зо мною тоді шістдесят... І знаєш що сталося? Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та яке там йшли... Летіли, рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих, десять ранених. Тож ми вірили, що там... Зрештою, ти сам знаєш... Тож туди пішли наші посли, сенатори, поети, учителі. На Ковельщині зробили повстання... Газети про це не писали, але там були бої у поліських багнах, без ніяких надій на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив... З надією, якщо непереливки — махнути за лінію отам біля Корця, і ми дома. Тож Україна. То ж пролетарі всіх країв... І ми так зробили. І були як громом вдарені, коли нас там з місця відправили знаєш куди? Ти не повіриш... Ніхто не повірить... Ніхто й ніколи... Нас просто відправили на піхоту, без їжі тридцять п'ять кілометрів до Новоград-Волинська, а звідти телячими вагонами до Шепетівки, з Шепетівки до Бердичева, а з-Бердичева до Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вміщала заледве половину. Шістдесят люда... З наміром послати нас назад до Польщі, а якщо не захочемо — без пересядки Сибір. І ніяких тобі чортів...

Чи можеш уявити наше тоді... Не розчарування. Розторощення. Повний, абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комуністи — робіть комунізм там, а тут ми самі потрапим... Але ми зрозуміли з першого слова, що тут ніякий комунізм. Ми ж були переконані, що там... Ти знаєш... Україна і т. д., і т. д... В союзі вільних і рівних... Наговоримось нарешті своєю мовою... А вони, сволочі: какая там мова! Гаварі на панятном. І ніде ніякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш, Ге-Пе-У, на кожному кроці Ге-Пе-У. Це ніяка політика, це просто голе-голісіньке Ге-Пе-У... І ми ніякі тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть, крутять роги і ріжуть. І коли хтось розкривав рота протесту — били в зуби і крапка: с намі здєсь, мать-пєрємать, нікакіє пілюлі!

І після того ми були до п'ят щасливі, коли нас викинуто назад через ту границю отак просто, як сміття, серед темної ночі. Спочатку хотіли було передати нас, честь-честю, без ніякого пардону, за всіма протокольними процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв, ті панове сусіди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як розігнаних з клітки курей.

Еее-хе-хе! Братику, братику. Такі-то наші пролетарські справи. Яким таким диявольським розумом їх збагнути. І бачиш, до якої падлючої точки ми дійшли? Але мушу тобі признатися, що я до певної міри ніяк не каюсь, що я в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав ні тебе, ні себе, ні що там в тих книгах, ні кому ми молимось, ні за що йдемо на заріз за Сахалін чи Карпати, які і від кого захищаємо границі. Колись я читав ту саму "Залізну п'яту", щось трохи Лєніна, надаремно пробував гризти Маркса... Всі вони в один голос повторяли те саме: в боротьбі здобудеш право своє. Мене при цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лісах, я все глибше і глибше почав залазити в ці наші трагедії і все більше і більше розуміти, що всі вони могли б бути звичайними людськими ділами, коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному горло за кожну огризену кістку потрапить кожний півздохлий собака, але щоб рішати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всі ті генії людства могли і до цього додуматись — не було б хіда диктатури безглуздя... Але безглуздя, як і навищий глузд, є рішальним, генеральним секретарем, коли рішається невирішальне: утопія. Це, здається, одного разу у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тоді рішуче не годився... Мені здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також і твоє — найпочесніша місія двоногої тварі і що саме за цими рецептами живе прогресивне людство, відколи світ світом і Москва Москвою. ГПУ, матюки, сірі довгі ряси, багнети! Печаток і кінець — кінець і початок... Бо безглуздя, як і навищий глузд... Трам-тарарам, тарарам!

А тепер скажи мені, мудра голово, хто нас учора зрадив? — змінив нагло свій флюгер Йон і подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до пастки. Його очі від безсоння і люті мали криваві прожилки і це надавало їм хижої виразності звіра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до себе подібних. Володько вагався з відповіддю, він ніколи не вирікав вироків категорично і це часто лютило Йона.

— Ілько? — відповів Йон за Володька і чекав, здавалось, підтвердження цього запиту. Володько вагався далі.

— А чи знаєш,— казав Йон,— що там згинула Ганка? Ця вістка приголомшила все, навіть дерева. Володько занімів. Він раптом запитав:

— Ти це знав? І мовчав?

— Знав,— відповів Йон... — І мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був певний. Лиш опісля мені видалось, що її було вцілено...

— А чому ж ти... не сказав? — викрикнув Володько.

— Із-за тебе! — відповів Йон.— Не хотів, щоб ти... Щоб тебе... Там піймали. Все одно ти б нічого не поміг. Може, будеш потрібен для чого іншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам зісталося — хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розірву на шмаття,— казав він і зуби його скреготали.

Володько підійшов до стовбура сосни і приложив своє чоло до шорсткої її кори.