І скоро став я за свого серед "придурків", а "придурки" в таборі — се наче "галіфетчики" в селі, вищенькі, начальнички, варенички в макітрі, як у тому анекдоті, для них завжди — краща скибка і на пупа вони не беруть. І серед простих табірників я — в авторитеті, бо в моїх руках — черпачок, од мене залежить, як і кому з казана баланди зачерпнуть.
Ну, а Матвій Чотирус нічого сього, конєшно, не мав, таких пільг, як тепер кажуть. Конякою робочою йон був і нею залишився на усю жисть свою. І єдиний шлях йому стелився — на лісоповал. А там люди, хоч які здоров'яки, довго не витримували, видихалися за якийсь місяць-два, опускалися до штрафної пайки глевкого хлібця, шкелетами робились та й лягали кістьми в болото. Люди там мерли як мухи, земельку архангельську собою угноювали, се правда усе, що тепер у радіо балакають. Так я, мо', годиків зо два протовкся в господарчій зоні, то біля казана, то на конюшні, то в цеху, де дьоготь виготовляли. Про землячка свого уже й згадувать перестав, похоронив його давно подумки. Коли викликає мене табірний "кум", а йон мене і не забував, усе розпитує було, як та що. Викликає мене, значиться, "кум" і каже: "Потеліпаєш, Воробей, із новим етапом на верхню лісорубну…" Я трохи в штани не наробив: "За які гріхи?!" А "кум" далі каже: "Не за гріхи, а — довіряю тобі. Вважай, Ідо ти — в командировці. А тут пустимо чутку, що ти — проштрафився. Діло серйозне є…" А тая лісорубка — угору по річечці, якою ліс сплавляли. Окремий конвой там. І двічі відти тікали. І ніхто не знав, як їм тоє вдавалося. Дак я се ж — наче в розвідники, зсередини, од самих зеків розузнать. І розузнав. Через місяць мене відкликають, я "куму" доповідаю, як і що. Але то інша балачка. А я — про твого родака, Матвія Чотируса. Т'ам я його і стрів неждано, хоч думав, що йон — покійник давно. А вижив йон, ще й у почоті перед начальством ходив, щитаю, тольки через те, що од діда свого ще ремесло перейняв — пні корчувать. Таку землю Чотирусам громада дала, що там пнів було, як купиння на болоті. Дід з тої земельки пуховик зробив, і Матвій — коло нього. Дак він нутром відчував, під який пласт клин поставити. Двічі молотом ударить — і пень розлетівся. А інший день цілий біля такого ж пня проваландається, потом зійде, толку ж ніякого. І так Матвій Чотирус вижив. Бо тамочки тоді для нового табору ділянки розчищали, колективізація починалася і все те, страшке, про що тепер відверто кажуть. То він ще, мо’, з год коло тих пнів поклинцював, і відпустили, за ударну роботу. Тади ще таке практикувалося, се уже познєй строгіше стало. Ага, так у нас ще у вагоні, коли Чотирус Богу молився, до стіни одвернувшись, така балачка вийшла. "Якби Бог верховодив нами, хіба б допустив Йон, щоб отакий бардак на землі творився?" — сміюся з молитов його. А Матвій так серйозно відповідає мені: "Бо люди забули Бога, ось він і попустив віжки, віжкуйте самі, коли ви такі розумні…" І вже туточки, на верхній лісорубні, у нас із ним про жисть зайшлося. Я болєй про настрої серед зеків розпитував, бо мені перед "кумом" належало сповідатися, а Матвій про політику і про усе сеє — ані слова. "Піп нас у школі навчав, що усяка власть — од Бога, треба миритися…" — гачечок закидаю. Він довго мовчав, а тади зітхнув тяжко та й гомонить голосом таким, що мені мороз поза шкірою: "Нема Бога і не було ніколи. Я туточки такого надивився… Якби хазяїнував над нами Бог, од якого усе сеє, що коїться, залежало, і не втрутився, не зупинив, такий Бог сам найбільшим злочинцем почувався б. Ні, якщо і є Бог — то щось інакше, аніж нас попи навчали…" — "Нема Бога, а що ж є?" — допитуюся. "Мурашник людяцький…" — тільки і мовив Матвій Чотирус та й одійшов од мене, і болєй ми з ним не гомоніли. У нього своя жисіь склалася, у мене своя.
Так і здох Данило Воробей, а не признався, що не остання то була гомонкн його з дідом моїм, що у тридцять сьомому годі віку йон Матвію Чотирусу зі страху за жисть свою погану вкоротив…
І малечею була, не знала, і тепер, уже на той світ, через поріг земний, подивляючи, не знаю, навіщо і кому сеє все треба було. І яка зла сила вирвала нас із корінням з рідної землі, одірвала од рідної хати й покотила перекотиполем по світах чужих. Хто, чия рука невмолима полола і поле досі грядку, на якій висіяно жисті людські? Бо усе, про що пишуть і кажуть нині, усе ніби і так. і ніби не так. На людей усе звертати, на череду людську або пастухів, які ту череду пасуть, земних пастухів, все одно що винуватити дерева, ніби вони вітри скажені женуть. А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину. Люди, як і дерева. — лише жертви сил неземних, про які ми досі мало що знаємо, хоч і грамотні сильно. А якщо ще чеснішими бути, то не знаємо нічого. Багато наук люди-розумаки напридумували, дзвенять вони і лелечуть, як води весняні з пагорів пакульських, колись, як ще зими були як зими і сніги як сніги. Але усіх їх зупиняє гребля незборима, невідь-ким споруджена, стіна непроглядна. Б'ються вони об ту стіну, вирують, плетуться, вишумовують, а що по той бік греблі і чи воно є що, ніхто того не відає, не знає достовірно. І залишається земній людиночці єдине: вірити, що є воно таки щось, по той бік греблі, по той бік стіни. Діди і батьки усе теє Богом звали і навчали нас Богові молитися, потім Бога спалили і в школі уже навчали нас науці молитися, природу і космос покорять, тепер знову про Бога згадали, а що воно і як насправді, того людині, мурашині цій земній, знати, мабуть, не судилося, 1 чим довше живу, чим більше про усе, що з нами відбувалося, думаю, тим менше певності і супокою в душі. З тою непевністю та неспокоєм, видать, і помру. І хай мене судить Суд Божий справедливий, якщо Він є. Як би я хотіла, аби Він був і кожному воздав по ділах його земних! А тільки сумнів душу мою гризе, як болячка невиліковна. Бо стільки горя гіркого і зла за жисть свою я напереживалася, набачилася, що не маю уже віри у справедливість навіть на тім світі, і не можу зрозуміти, що з людьми тоді робилося, та й донині робиться. А якщо ТАМ справді НІЧОГО нема, то навіщо усе сеє — ТУТ?
Голівонька моя бідная розколюється од гадок і думань страшних.
І тільки пам'ять про хату нашу душу одігріває. Давно нема тої хати, і хатище дерезою заросло, а в пам'яті — живе вона. І поки нас лихолітиця по чужих краях котила — жила. Як острівок серед розбурханої Невклі, з якого ми — родом. Як кубельце тепле, з якого вітрище пташенят, що в них ще й крильця не виросли, безжально викинув. І в бараках мринських, і в холодних вагонах дорогою до Сибіру, і в тайзі засніженій ми стільки разів нашу хатину згадували і тими споминами зігрівалися, що й досі вона у мені — як прозір сонечка крізь хмаровиння, як повів вітру теплого напровесні, і — як рана, печія вічна, на усю жисть мою. Біленькі стіни довкола і стеля над ними як небеса, кожну тріщинку, кожен хрестик, свічкою великодньою на траму намальований, пам'ятаю. Стіл широкий, тканою скатертиною вистелений, за ним родина наша збиралася щоранку і щовечора, по роботі тяжкій. Батько хлібину з-під рушника брав у руки свої мозолясті і на скибки запашні різав. І як діставала матір хлібець із печі, ще теплий, оббирала лист капустяний чи дубовий зі споду і складала паляниці рядочком на полиці, в мисниках, пам'ятаю. І таємничу для нас, дітей, діжу, на лежанці, під килимком, в ній тісто дозрівало, підходило. І піч, що теплом дихала, і ми, діти, на черені, як у Бога за пазухою, так мати казала. І пучки трав запашних у траму, і рукавці з насінням, і скриня материна, квітами яскраво розмальована, скриня воском пахла і полотном, у леваді вибіленим. І подушки на полу, у наволочках узорчатих, як пагорби над Невклею, і широчезні дубові лави вздовж стін, як невкльські береги. А над усім тим, над світом нашим, на покуті, Бог. З ікони дивився Він строго і лагідно водночас, усім ладував, усім верховодив — без його волі високої і травинка не захилитається, так нас навчали батьки. І кожному в душу Він прозірливо заглядав у хвилини молитви щирої, дитячої…
І не стало нічого того, світу цілого, обжитого, впорядкованого, живого, не стало.
Як спалили ікону святу, не стало Бога, залишив нас Бог і світ наш із собою забрав.
І тільки у пам'яті моїй хата літ дитячих, ранніх, — як зірка у небі.
Невже усе сеє було, а не наснилося у сні кошмарному?
Одного досвітку осіннього, дощ моросив, навпополам із снігом, вигнали нас із бараків, що біля гори Собакаревої, мринської, в колону вишикували, з боків — гепеушники із рушницями, погнали через усе місто — на станцію залізничну. Наче татари — невільників. Плач дитячий, голосіння жінок, злі окрики конвоїрів. Слідом скриплять, гримають колісьми по бруківці підводи із скарбом нашим, хто що встиг із кубел своїх ухопить, сяке-таке лахманиння. Одежка на нас, правда, тепла, що в кого було, хто чим запасся, бо нам ще раніше сказали, що — у зиму нас потарганять, у Сибір. Слово теє — Сибір — по душах пилою. "До батьків ваших повеземо…" дурив головний гепеушник, а ми, діти, вірили.
Як підходили до станції, розвидніло, побільшало людей у місті. Одні пальцями на нас показували і зуби скалили: "Куркульське сміття з нашої хати викидають!.." Інші дивилися з хідників співчутливо, потайки сльози витираючи, бо тоді вже так строго зробилося, що і чесні люди як поніміли. Загнали нас у вагони, товарні, мо', по десяткові сімей на вагон, чи й більше, двері зачинили, загриміло, заскреготіло під нами, рушили. Зупинялися лише на великих станціях, води набрать. Якось що нас уже не дуже стерегли, але хто куди піде, мати своїх дітей не покине. Ну, і так везли нас. З кожним днем усе холодніше ставало, се уже Сибір назустріч морозом дихав. Тепер глянеш на карту і за голову вхопишся: невже це справді було з тобою, невже се тебе несло по світу, як пушинку?! Знаю, що Омськ, Томськ, Новосибірськ проїжджали, ще якісь великі вузлові станції, на яких ми подовгу чекали. А такі маленькі станції мені й не запам'яталися. Багато людей було, як мурашок, довгі ешелони, у товарняках — самі жінки і діти. Грудних діток багацько. І все нам казали: до чоловіків, до батьків веземо.