Не буду я нічого збувать і світ за очі тікать не буду, якось воно перемелеться, усе сеє…
А серед зими приїхали по батька нашого, із самого Мрина приїхали, двоє міліціонерів, і Михаль Громницький з ними: "Збирайся, Матвій Чотирус, поїдеш із цими хлопцями, так власть совітська розпорядилася. Таким, як ти, нема місця в соціалістичному Пакулі. Без тебе нову жисть будуватимемо…" Дак міліціонери — ще молоді, ще трохи совісті у них лишилося, топчуться в порозі, радять тепліше одягатися і щось із харчів із собою узять. А в Михаля Громницького — кожух чорної дубки, і той од злості аж рипить: "Скорєй, скорєй! На Соловках тебе одягнуть і нагодують — баландою тюремною!.." — "За які такі гріхи?" — тяжкенько зітхнув батечко наш. "Була б морда куркульська, а гріхи для неї ми придумаємо, для цього властю поставлені!" — сміється, наче гавкає, Михаль Громницький. І навіщо земля наша таких зміюк родить, не пойму. Було сеє у годі двадцять дев'ятім, я ще геть мала була, а пам'ятаю усе чисто, як учора. А як почав батечко з нами прощатися, плачу і стогону — повна хата, і сліз гарячих. Мати прикипіла до нього, одірвать не можна, душа їй, певно, нашіптувала, що востаннє бачаться. Бо почеберяла вона третього дня до тюрми мринської, пампушечок напекла, сього-того, а батечка нашого уже нема в тюрмі, уже його світ за очі повезли, аж місяців через три письмецо прийшло, що — у лісах він, далеких, архангельських.
І зосталися ми на хуторі нашому сиротами повними, без Бога, спаленого, і без батька, людьми поганими од нас одірваного. Старша сестра, Марія, якось що заміж уже вийшла, за хлопця з бідної сім'ї, дак і його довго по сільрадах громницькі усякі тягали, що, мовляв, із куркульською дочкою очоловічився. А нас трійко — біля матінки: сестра Люба, годків дванадцять тоді їй виповнилося, братик Іван, середульший, і я, Катерина, семи років од роду. Але не довго ми у кублі своєму залишалися. Се уже почали хазяйства у колектив збирать, хоч люди, хто як міг, опиралися. Спершу коней і корів з нашого двору забрали. Тади і по нас приїхали. Усе з хати виносять. Ми усе оддавали, без спірки. Ніщо уже нам душі не гріло. Що з одежі ціннішої, мати у вузли пов'язала. А болєй людям оддавали — подушки, рядна, квашенину з погреба. Стоять людоньки навколо хати, дивляться на той розор, плачуть, як ото тепер у кіні показують. А розтягали усе — комнезамівці, з червоними хустками на шиях, команда Михаля Громницького. Як смерч вони налетіли. Матка першою у вікно їх побачила, ще як у видолок тічкою вони спускалися, побачила і заголосила: "Ой дєтки, ідуть вовки грабувати нас!" Тольки пір'ячко по хаті літало, як витрясали подушки з наволочок, а наволочки набивали добром нашим — сувоями полотна, вишитими сорочками, рушниками…
Повезли нас у Мрин, там, на околиці, біля гори Собакаревої, бараки стояли. Такі хліви довжелезні. На підводу нас посадовили — матір нашу і нас, трійко діток. А старша сестра у Пакулі зосталася, очоловічена уже. А ще була у нас найменшенька, Оринка, я забула про неї згадать, дак її дозволили залишити у баби Голубки, матчиної матері. Познєй сестра до себе її забрала. То ми у тих бараках місяців зо три, до самої осені, гибіли. Уже зробилося холодно, а ми усе ще — наче коні в кошарі. Навколо — забори, ні зайти, ні вийти, усе теє охоронялося. Передачі нам із Пакуля носили, сестра старша і хто з родичів чи просто — людей добрих, крізь щілини у стіні дощатій подавали. А чи пайки які були нам, уже не помню. Плакали ми частенько у тій в'язні, у тих загорожах страшких, хутір наш згадуючи, хатину рідну, річку Свидницю і річку Вороницю згадуючи. За батьком нашим, що в лісах далеких північних безневинно, плакали ми. А молитися ми не молилися, бо так матір наша сказала: "Дурили нас наші діди і батьки, і себе вони дурили: Бога нема і не було ніколи, а якщо і був Йон, то в огні Йон згорів. І який же Йон Бог, коли такеє із собою дозволяє робити, не здатен ані себе захистити, ані людей своїх…" Так матка наша гомоніла голосом відчайним, тулячи нас, малих, до колін своїх, у бараці холодному, на ліжках дерев'яних, що нарами звалися, і лице її, таке добре завжди до світу, до нас, дєток, таке родне, крижавіло, і оченята рідні гасли, і уся вона — наче кам'яною робилася.
Одкуль я сеє усе знаю, про Матвія Чотируса? А я вам скажу одкуль. Бо звікував я віку свого у сусідах Данила Вороб'я, а його разом із Чотирусом на Біломорку вислали як злісного нездатчика. У двадцять дев'ятім годі. Сього я ще не пам'ятаю, бо малий був, а вже як повернувся Данило з Біломорки, якось скоро після голодухи, що її тепер голодомором звуть, сеє пам'ятаю. Жонка його з дитям голодної весни померли, хату, хлівець та клуню розібрали, на колгосп перевезли, так що вернувся Данило Воробей на пустище. А після голодухи багато хат в Пакулі пустувало, по стріхи в бур'янах, скумасно було селом пройти, як по кладовищу, ідеш. Вернувся Данило Воробей не впорожні, а з вимпелом червоним і з грамотою, самим Калініним, всесоюзним старостою, підписаною, що він є заслужено передовиком соціалістичного будівництва. Дак власть сільська уже по-іншому на нього стала дивитися, не так скосирно, як ранєй, і дала хатину, коло мене, через рівчак, з тої хатини голодної весни усю сім'ю у спільну могилу під кручею вивезли. Познєй признавався Данило Воробей, що на Біломорці коло казана Йон приліпився і так вижив, ще й у передовики вписавсь, бо начальникам бригад жирніші шматки видавав, і себе не забуваючи. Сеє він умів — лисачком коло начальства, і по п'янці не приховував, жисть, гомонів, навчила, інакше б давно йому жаба циці дала. Мо', і дня не походив йон у поле, як до колгоспу записався, а втулився за комірника і все своє життя прокомірникував. Очоловічився вдруге, діток нажив, аж туточки — війна. Але йон далєй Мньова із нашими не пішов, сам себе демобілізував. А як вертався в сорок першому до Пакуля, на міні у Сиволозьких луках підірвався, ногу йому по коліно одчикрижило. По війні Данило Воробей — знову заслужений, ветеран, інвалід війни, знову комірникує. Дак перетоптав йон у повоєнні годи баб сільських, удовиць солдатських, як трави. За миску чечевиці чи гороху колгоспного, дітям голодним, сиротам солдатським. Тади ж і до пляшки дармової звикнув, заливав як не в себе, і до глибокої старості, до денька свого останнього. Уже смертонька з косою над ним стоїть, а йон жонку кличе: "Налий…" З ложки поїла — горілкою, поки й не захолонув. А прожив Данило Воробей аж дев'яносто год…
Я до чого сеє усе веду? А до того, що немає у Бога справедливості, хто б що там не казав. Препоганюща була людяка, з душею вошивою, а стольки годів на світі білому прожила, у добрі, у достатку. А трудяці з трудяк, зичливцю до людей Матвію Чотирусу віку вкоротив, не дав нажитися, на діток помилуватися. І скольки таких! Луччі люди пакульські молодими на той світ ішли, в землю сиру лягали, чи на війні, чи по Сибірах та Колимах, усяка ж нечисть, як і той Михаль Громницький, життям досхочу тішилася. Дак я замислююся, не можу не замислюватися: яка ж сила у світі нами, смертними, порядкує — добра чи зла?
Як перестав Данило Воробей комірникувати, дармовий випивон йому урвався, а пенсії, хоч і інвалідської, заслуженої, вистачало на якийсь тиждень. Став він до мене підходжувати, а в мене самогонка завжди є, тут я майстер із майстрів. Перехилить стакани ще, витре губи: "Я вами сьогодні довольний…" — "А я вами — ні!" — кажу. І не випущу було з хати, поки якусь побрехеньку про колишнє не розповість. Бо я хоч і працюю весь вік у колгоспі ветеринаром, скотним лікарем, як на мене кажуть, а минувшиною цікавлюся і книги історичні почитую. А найбільш мене інтересувала в колишній кривавій завірюсі доля мого прадіда Матвія Чотируса, так він мені доводиться. Я з тої гілочки, обламаної, Чотирусів, яка в Пакулі залишилася, одна-єдина. Дочка Матвія Чотируса Марія — то вже бабуся моя. Рано вона померла, в трудах тяжких колгоспних вік проживши свій, царство їй небесне. А якраз про Матвія Чотируса сусіда мій не вельми охочий був розказувать. Наче йому хто язика вкорочував, коли про прадіда заходжувалося. Щось його в цій історії сильно муляло, душу проспиртовану гнітило каменем важким. А що муляло та гнітило, сеє я пізніше уже дізнався, коли списавсь із дочкою Матвія Чотируса Катериною. Уже не було Данила Вороб'я серед живих, хотілося мені піти на кладовище і на могилу його плюнуть, та — Бог йому судія. Хоч, ще живий був, один раз у нього прохопилося, се вже йому недовго лишалося топтати ряст земний: "Ти, сусіде, грамотніший, дак напиши Горбачову, хай мені мою голову одріжуть, а пришиють псячу, я про такеє в радіо чув. Аби тольки не боліла і горілку пила. Бо помирать мені не можна, мене на тім світі, коло воріт, Матвій Чотирус із києм чекає…" То ось що я вичавив із Вороб'я про свого прадіда, переказую для Книги слово в слово:
— Мене якось що ранєй загребли, скоро по осені двадцять восьмого, уже я болєй місяця у мринській тюрязі блощиць своєю кров'ю мужицькою годував, аж тоді і Чотируса до камери нашої вштовхнули. А було тамочки люду різного, і з верхів, і з низів, і за місяць я з усіма ними перезнайомився. І була там одна людяка, стойніша од усяких прохвесорів, злодюга в законі. А в мене на вищеньких завжди нюх був, дак я вже коло нього лисачком, лисачком, за вістового коло нього приліпився. Жонка сама не доїдала, а передачі мені носила, то я жирніші де шматочки, сам оближуся, а своєму покровителю — підсовую. Так нас натовкли до вагона, як камси в бочку, і — ту-ту на Біломорку. І Матвій Чотирус, родак твій, з нами, значиться. Йон, правда, наче і в гурті, а — сам по собі, одиначком. У стіну вагона, памороззю вистелену, лобом, як баран, упреться і молиться, молиться пошепки, сильно віруючий тади йон був. Покуль на тій Біломорці не побачив пекла земного, покуль не втямив, хто насправді світом порядкує. Чотирус, мо', тольки три дні і пробув у тюрязі мринській, швидко його оформили, а школу житейську уже в таборах проходив. Ну, а як пригнали нас у табір, у лісах архангельських, деревину для каналу заготовлять, покровитель мій коло кухні мене пристроїв, і там його слово було — закон, сам "кум" до нього прислухався, а "кум" тамочки — цар і Бог, оперуповноважений себто, од органів.