Кочубеїха не опустила очей.
"Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться, куди вітер повіє. Хай лиш перша невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кожного вола".
"Але ж його вірники голосять перед людьми, що ті побори заряджені на приказ царя",— зауважив Іскра.
"Народ не знає, хто приказує, а бачить, хто бере, і до нього злість має".
"І це правда",— притакнув Іскра.
"Мазепа на сході всяких гультаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе підніметься".
І того не міг заперечити Іскра.
Кочубеїха говорила далі: "Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вождь, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів".
"Що ж ти на те?" — спитав Іскра Кочубея. "Моя дружина, ніби з книжки читає,— відповів Кочубей.— Та тут і радити нема що. Сталося і вже не повернеш. Сказав а з, говори і б у к и. Посилаймо до Осипова, брате".
"Посилаймо",— повторив, зітхаючи, Іскра...
І його Любов Хведорівна перетягнула на свій бік.
* * *
Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви, Івані Святайлі.
Отсе була людина, яка найбільше підходила їм під смак.
Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова.
Поїхав.
* * *
Любов Хведорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині.
Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла.
"Дай Боже пить та не впиваться",— промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар.
"Говорить та не проговориться",— додав, відкашлюючи, Іскра.
"На печі спать, а на покуті дверей шукать",— докінчила Любов Хведорівна.
"Готова ямка",— почав Іскра.
"Запала клямка",— додала Кочубеїха.
"Тепер або пан, або пропав",— докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні краплі на землю, навідліг, поза себе, кріпко стиснули собі руки.
КАМЕНЮКИ
"Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігниєм від хвороби, двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби..."
Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився в долину.
Єзуїт Заленський і капелан княгині Дольської, ксьондз-тринітар, промощували йому дорогу.
Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть: та, що пустила Любов Хведорівна, і та, що з місця зрушив її гетьман. Каменюки, нерівної сили і неоднакового значіння, котилися рівночасно зарослими шляхами України.
Був ще хтось третій, що допомагав замірам Мазепи, а саме — болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий престол утратив і до українського гетьмана приблукався.
З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував трупячу голову під ногами Христа на Розп'яттю.
Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти, куди його гетьман пішле, і з найбільшої небезпеки виходив цілим.
Як актор у театрі вбирався у різне вбрання і знамените грав усяку роль: нині він — козак-запорожець, завтра — шляхтич, післязавтра — жид. Їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної квартири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів.
Тепер він, у довгій чернечій рясі, з приправленою сивою бородою і з хрестом у руці, на худім конику нерозгаданої породи, заболоченім по самі уха і не чищенім Бог вість від коли, пробирався крізь козацький табір, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрім квартирою стояв гетьман Мазепа.
Табір був широко розкинутий серед піль і навіть ровами й валами не обведений, бо все ще нові відділи прибували.
Гетьман стягав свої сили, нібито готовлячися на війну з королем Станіславом, а на ділі окриваючи зовсім інші плани.
Починало сонце пригрівати. Козаки сиділи в курінях, землянках, у деяких були намети, інші примощувались на возах або під ними, шукаючи захисту. Здебільшого були вони в штанах і в розстебнутих сорочках, бо свиток, кунтушів і жупанів шкодували, зберігаючи їх на час походу. Молодики вправлялися на майданах.
Архієрей-розстрига бачив зі свого коня, як одні вчилися ходити, інші то підбігали, то припадали до землі, треті рубали шаблями палуби, порозставлювані на палях.
Найцікавіше було дивитися, як вони парами наступали на себе і, забуваючи, що це вправи, запалювалися і не раз побивали себе до крові, бо старші козаки, що збоку приглядалися до тієї науки, замість стримувати їх, заохочували всілякими приговірками: "на шаблю налягай", "шаблю йому підбий", "так його, так!",— і шабля з недосвідченої руки зі свистом вилітала вгору.
За табором кіннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в кості або прямо в гроші. Кидали мідяки, і котрий гріш свого противника своїм грошем накрив, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такі, що в таляри грали, бо російські і польські гроші були низькопробні, з плохої вартості металу.
Архієрей не дуже поспішав, хоч козаки, побачивши його, гукали: "Дорогу там його всечесності, дорогу!",— і хоч нерадо і нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Він дякував і благословляв їх хрестом: "Да будет Господь з вами, благочестивії воїни Христові!"
"І со духом твоїм",— відповідали дотепніші.
Їздець з цікавістю розглядався навкруг. Його тягнуло до себе це море людських тіл, що ніби весняні річки стікались з усіх сторін широкої української землі. Оком знавця слідив їх ріст, здорові м'язи, повільні рухи і нездисципліноване поведення. Порівнював з тим, що бачив у шведському таборі, і головою хитав. Пригадав собі гадку шведів про козацьке військо. Козаки добре обороняються і славно женуться за ворогом, коли він побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорі і немудрі.
"Може, воно й правда",— казав собі.
"Отче благочестивий, благочестивий отче!",— спинили його нараз два козаки.
Він зупинивсь: "Що скажете, діти?" — запитав лагідно, аж солодко.
"Хочемо знати, чи тисяча більше, чи мільйон. Я кажу, що тисяча, а він — мільйон".
Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні.
"Мільйон — це таке велике число, що його і збагнути годі.
Мільйон хіба цар у своїй казні має".
"Як з народу зідре",— відповів перший козак.
Архієрей вдав, що не чує, і пояснював далі:
"Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був мільйон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів".
"Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей!" — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в різні сторони, ніби вони щось дуже страшне почули.
Архієрей під'їздив до гетьманової квартири. На майдані стояло декілька гармат з дулами зверненими на табір. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями. "От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш,— хвалив старий гармаш.— Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо".
"З отсеї о,— говорив другий,— раз я мало у ворожу головну квартиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося,— видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб "на півградуса піднести!" Підняли, і куля перелетіла понад покрівлю та й зарилася в городі. Таку яму вирила! А по-моєму, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем".
"До борщу галушку післав би",— засміявся котрийсь.
"Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири".
"Бо що живе око, то не скло".
"Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня".
Архієрей підійшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана зі святою сповіддю іде,— пропустили.
* * *
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
"Сідай, служителю Господній",— промовив, показуючи на стілець біля ліжка.
"Я тепер ,аdvocatus diaboli’, а не служитель Бога",— відповів архієрей.
"Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так",— і гетьман, усміхаючись, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
"Іване Степановичу,— казав,— несправедливо ти зневажаєш свого повірника".
"Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав спершу йому".
"По-християнськи?!"
"Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!"
"Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єго же. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо — на!"
"Як ти це розумієш?"
"Всіляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря,— не показуючи пальцем на його,— двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене — пальці з чобіт визирають".
Гетьман прижмурив одне око і, жарту.чи, казав: "Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в карто— і в костеметанії. Нехай би так часто і з пильністю, вартою ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарфярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв повсякнощних їй не приносила,— от і не нарікала б тоді".
Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби: "Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла.