Так безвідповідально можете чинити лише ви й ніхто більше. Місце відпочинку, яке б ви не називали — на узбережжі Чорного моря чи Балтійського, негайно буде перекреслено. Бо в Чорному морі (якщо ви назвали його) добре тільки бичків та медуз ловити, й то перед штормом. А в Балтійському морі температура води ніколи не піднімається вище вісімнадцяти градусів, і якщо у вас давно була двостороння пневмонія, то можете їхати, хоч зараз.
Більше він вам нічого не скаже. Запам'ятайте: ні-чо-го. Така вже психологія людська.
ЧОМУ НЕОБХІДНО СТАТИ БОЛІЛЬНИКОМ
Щоб не відставати від епохи, не зажити слави профана, невігласа й нікчеми, то негайно станьте болільником. Футбольним.
Вам можуть пробачити неуцтво в живопису, музиці, кіно, літературі, але неуцтва в футболі — ніколи. В очах кожного справжнього болільника ви, окрім зневаги (ну в кращому разі співчуття до себе), більше нічого не викличете. Бо нині кожен, хто хоч трохи поважає себе, не може не стати болільником. Не стати — означає свідомо приректи на самознищення свою особу, кинути на себе тінь, стати посміховиськом. Спробуйте заявити знайомому, що ви не болільник.
— Як, ви не любите футбол? — здивується він і гляне на вас такими очима, ніби перед ним не ви, а дивак, який тисячу літ тому залишив землю й оце днями повернувся. — Та ви що? Ви, безперечно, жартуєте.
Спробуйте заперечити. Спробуйте — й побачите, що після цього станеться. Ви можете сказати, що ви зовсім не тямите в архітектурі. Не знаєте, як відрізнити давньовізантійський стиль від маврітанського чи ренесанс від готики, або ранній класицизм від модерну. Ви можете сказати, що не любите джазу чи симфонічну музику, драму чи оперету… Але не любити футбол?.. Не бути болільником у наш час, коли світ розділився на два мирні табори — футболістів і болільників?
Комусь із читачів здасться: автор перебільшує, згущує фарби. Так от, я хочу довести, що це не так.
Якось у мене на квартирі зібрались товариші. Серед них був і молодий талановитий актор. Його амплуа, як полюбляють казати артисти, історичні ролі: Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс. Певна річ, я вважав, що вечір мине в цікавих розмовах про театр, у розповідях про те, як молодий актор готується до тієї чи іншої ролі, що йому вдається легше, що важче. Коли ба — сидять мої гості, ковтають тягучі паузи, вовтузяться, не знають, про що й говорити. І раптом хтось нібито ненавмисне кидає… Ні, не про те, як грав колись Амвросій Бучма чи Іван Паторжинський виконував Карася. Не про Соломію Крушельницьку чи Оксану Петрусенко. Ні. Хтось кидає таку фразу:
— Як тільки вчора грали наші!..
Й одразу, як пишуть газети, пожвавлення в залі. Стільці почали зсовуватись, усі зібрались до гурту.
— Якого м'яча провів Мунтян! Ну й Муня! Ну й Володя!
— А Пузач? Ви помітили, як став грати Пузач? Віртуоз! Ейсебіо! Жаль, Бишовець травмований. Це для нас найбільше нещастя: Бишовця не замінити ніким.
— А Хмельницький!
— Що — Хмельницький?
— Як грає Хмельницький! Ну, справжній тобі рисак. Землі під собою не чує. Ну й Хмельницький!..
— Мда! Хмельницький — то голова, — прилучаєтесь до розмови і ви, повертаючися з перекуру. — Я вам скажу, якби він тоді у Варшаві…
Вас у ту ж мить пронизує гострим поглядом кілька пар здивованих очей.
— Ви хочете сказати — не у Варшаві, а в Хожуві? Тоді, коли вони зустрілися з "Турніком"?
— Та ні, — заперечуєте ви. — Я хочу сказати, якби він у Варшаві, зустрівшись з королем Владиславом IV…
— Стривайте. Одну хвилиночку. Що ви там, на кухні, робили? — запитують вас. — Чимось дівчат пригощали чи… Який король? Який Владислав? Що ви торочите? Ви знаєте, про кого ми говоримо?
— Ну, чув, — ніяковієте несподівано ви. — Про Хмельницького…
— Так. Але про якого? Ми маємо на увазі Віталія, а ви Богдана…
Спробуйте після цих слів ще й запитати, хто такий Віталій Хмельницький. Ви здогадуєтесь, що творитиметься в кімнаті? Як на вас дивитимуться? Ви можете не знати Богдана, але не знати Віталія… Я не знаю, з чим це все можна порівняти. Віталія не знати не можна. Можна не знати, хто написав "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Тіні забутих предків", "Неофіти", "Енеїду". Але не знати, скільки забив у минулому сезоні м'ячів головою й просто так Віталій Хмельницький — значить не знати нічого.
— Може, ти навіть не знаєш, де Центральний стадіон? — запитають вас.
Не признавайтеся. Стверджуйте, що знаєте і що були ви там не раз, а те, що ви говорили до цього, — просто недотепний жарт. Стверджуйте. Все стверджуйте й нічого не заперечуйте, бо рознесуть…
Ви можете не знати, де в Києві Видубецький монастир, Андріївська церква, Золоті Ворота, Софія, навіть Печерська Лавра. Але не знати, де в Києві Центральний стадіон?.. Я мовчу. Я тут вам просто безсилий щось порадити.
Єдине, що вам скажу: не поводьтесь так у товаристві, а тим більше на стадіоні. Бо після цієї ж поради, я певен, ви негайно помчите на стадіон. Помчите, а як поводитись на тому стадіоні, переконаний, не знаєте. Коли в товаристві за такі речі з вас не скинуть кепку й не викинуть у вікно, то на стадіоні тільки за одне таке слово з вас разом із кепкою чуприна полетить. У гостях вас бити не будуть. А на стадіоні… А якщо ви ще й з жінкою? З чиєю — там не питають. Там цікавляться іншим:
— Чого ти сюди прийшов? Уболівати чи фіглі-міглі крутити?!
— Ти знаєш, що за ворітьми стадіону не в одного справжнього болільника серце від туги розривається, а ти, морда пиката, тут його місце зайняв…
— Хто їм продає квитки? — дивується сусід справа. — Ви мені скажіть, хто оцих типів пускає на стадіон?
Тепер ви розумієте, чому треба стати болільником? Щоб не відставати від життя, щоб не бути білою вороною на стадіоні, в товаристві й т. п. Отож, негайно штурмуйте довідники, у яких про кожного футболіста є все: від росту до ваги, або йдіть до першого ліпшого сусіда й запасайтеся знаннями. Бо, потрапивши на стадіон, ви зобов'язані (!) знати: скільки голів забив Бишовець, скільки Серебро, чому не взяли в збірну Медведя, на що захворів Рудаков, за яких обставин покалічився Кириченко, звідки до нас прийшов Боговик, яке хоббі у Соснихіна, що п'є Сергій Круликовський і чи вже одружений Володя Мунтян? Якщо одружений, то кого пошлюбив і як на це подивився тренер.
Але знати тільки це — отже, не знати нічого. Ви повинні завчити й етикет поведінки болільника на стадіоні. Якщо ви вже почали ходити на стадіон, то, зрозуміло, не для того, щоб там відсиджувати дві академічні години. Стадіон — це вам не університетська аудиторія й не місце для відпочинку.
А як же вболівати на стадіоні? З цього приводу теж написано чимало. Є праці, гідні захоплення, є просто сірі, посередні речі. Одні автори стверджують, що на стадіоні треба сидіти так, щоб було чути, як м'яч летить від ноги Сабо і б'ється об штангу чи об'єктив фотокореспондента. Інші заперечують, кажучи, що на стадіоні можна робити все, що завгодно, бо це не театр.
З цими товаришами і я згоджуюсь, хоч не зовсім. Справді, стадіон — не театр. Але вони мають багато спільного. Йдучи в театр, ми дивимось на афішу. Йдучи на стадіон — теж дивимось на афішу.
Йдучи на стадіон, ми купуємо насіння. Йдучи в театр — запасаємось тим самим. Прийшовши на стадіон, купуємо програмку, а потім питаємо в лоточниці, чи не знайдеться якихось грамів до бутерброда. Те ж саме в театрі. Там і тут цікавимось: хто ж сьогодні грає? Чи будуть Дмитро Гнатюк і Володя Мунтян? Туди й сюди беремо біноклі. Туди й сюди забуваємо плащі. Туди й сюди, як правило, запізнюємось. Там і тут, як правило, на нас кричать: "Пригни голову! Та сідай! Щоб ти вже каменем сів!"
Як на стадіоні, так і в театрі з верхніх ярусів на вас кидають коробочки з-під морозива, обгортки цукерок, надкушені вафлі, недосмоктане монпансьє.
Як на стадіоні, так і в театрі ви можете підстрибувати, зітхати, свистіти, пожбурити на сцену чи на поле помідор або протухле яйце.
На цьому спільність між театром і стадіоном вичерпується. Як театр, так і стадіон мають свої особливі прикмети. У театрі, скажімо, вас ніколи не намочить дощ, якщо дах своєчасно відремонтований. У театрі не палять ні цигарок, ні газет. По закінченні вистави в театрі не бігають по стільцях, не перестрибують через голови глядачів.
Стадіон має переваг значно більше. Мабуть, саме тому переважна більшість любить стадіон, а не театр. На стадіоні перш за все можна палити цигарки, газети, стріляти з ракетниць, тріщати деркачами, дути в кларнети, флейти, сурми, сопілки та інші духові інструменти. Кидатись не лише помідорами чи бовтунами, але шапками (переважно не своїми), кепками, кепочками, парасольками, пляшками, але ні в якому разі з-під кефіру чи молока. Такі пляшки носити в сектор суворо заборонено.
На стадіоні можна розмахувати руками, гасити цигарки об чужі коліна чи лисини, цілувати бабусь, дідів, дівчат, юнаків і побіжно давати чужим футболістам поради: "Ванько, зведись, а то простудишся!" Або запитати в судді: "Чого ти свистиш, дистрофік?"
До своїх футболістів звертаєтесь по-іншому. Наприклад: "Куди ж ти б'єш, мазило?! Ти що, не бачиш, що там штанга?"
Фольклор болільницький надзвичайно різноманітний. Гумор теж. На трьох-чотирьох сторінках його не занотуєш.
Стадіон має й свої недоліки. У театрі ви можете сказати голосно: "Хіба ж це гра? Ех, нема Дмитра Мілютенка. Отой грав, а це хіба гра?.." На стадіоні ви не можете навіть так подумати. На стадіоні ви мусите висловлюватись так:
— Хіба ж це гра? Хіба це удар! Та вчись, труп, у наших грати!
Вам усе пробачать. Вас залишать у спокої. Але, не доведи господь, висловитись вам на стадіоні так, як у театрі.
— Хто це сказав? — спочатку долине тихо. А потім на ноту вище: — Ти не бачиш, хто грає? Тобі що, окуляри вставити? — І пішло, й посипалося — ззаду, збоку, зліва, справа, згори! А які тут терміни розкішні звучать!
— Дай йому по штанзі!
— Чого ти йому не заткнеш хвіртку?!
— Зроби йому "сухий лист"!
— Хай зачинить ворота!
— Натягни йому сітку.
— Поясни йому, як бити пенальті.
— Трісни його по кутовому!
Отак треба вболівати. Отак і не інакше. А ви кажете: Гнат Юра. Отой грав — так грав. Та хіба він може зрівнятися з Бишовцем! Ніколи.
ДЛЯ ВАС, ПАСАЖИРИ!
Трапилось так, що агентства Аерофлоту, морських, річкових і залізничних вокзалів, автобусних станцій дали великого маху.